Думки, висловлені нещодавно на сторінках газети „День” редакторами кінопоказу деяких українських телеканалів та Детектор медіами швидше нагадували констатацію фактів, аніж намагання запропонувати якісь нові шляхи вирішення проблем. Це не здається випадковістю, оскільки й самі кіно редактори, і критики достатньо розумні й освічені люди, щоб розуміти: ситуація з кінопоказом лише похідна від загальних проблем телевізійного контенту.

Тому загальне враження від дискусії дещо кумедне: Детектор медіа, за визначенням, зобов’язані відстоювати високохудожні цінності, нарікають на низький художній рівень кінопоказу, а редактори, головне завдання яких підняти рейтинг каналу, виправдовуються, що для того, аби задовольнити естетів, у них замало коштів.

Насправді, на мій погляд, рівень кінопоказу на вітчизняному ТБ, і в кількісному, і в якісному розумінні, перевищує рівень будь-яких світових каналів, які працюють у схожому форматі. Звісно, про платні кабельні кіноканали мова не йде.

Інша річ, що однією з ключових проблем нашого ТБ залишається проблема форматної одноманітності телеканалів. Мало хто всерйоз розглядає питання змістового наповнення каналів у залежності від конкретної цільової аудиторії. Така ситуація пояснюється, на мій погляд, кількома причинами.

Найочевидніша з них - просто до цього довгий час не доходили руки у менеджерів каналів, які більше були заклопотані фінансовими та рекламно-маркетинговими аспектами своєї діяльності.

Інша й, мабуть, головна причина – бажання фінансово-політичних спонсорів(власників) телеканалів впливати на максимальну частку аудиторії (читай - електорату). На вирішення цього завдання орієнтувалися зусилля як творчого, так і технічного персоналу.

Окрім цього існують ще й економічні реалії. Погоня за рекламними бюджетами, знову ж таки, диктує орієнтацію на максимальне охоплення аудиторії, не враховуючи при цьому більш далеких перспектив розвитку каналів.

Як наслідок, всі канали взяли собі за зразок модель „інформаційно-розважального каналу для сімейного перегляду”.

При цьому головну ставку зробивши саме на кіно. Кіно насправді дуже різне. За великим рахунком таку кількість „свіжих” і цілком якісних фільмів того ж голлівудського чи європейського виробництва побачити на закордонних каналах неможливо. Там кожна така прем’єра є рідкістю і святом для кіногурманів, демонструється виключно у прайм-таймі, обставляється потужною рекламною кампанією.

У нас же, насправді, хороше кіно можна натрапити в будь-який час доби. Разом із „пристебнутими” до нього у довільному порядку фрагментами, скажімо, спортивних каналів, каналів „для дорослих”, музичних каналів і т.п.

Таким чином, перед глядачем, протягом тривалого часу постає такий собі еклектичний покруч, в якому на рівних межують артхаусне європейське кіно, радянські ретро-фільми, латиноамериканське „мило” і фільми класу „Г”, які, як колись влучно сказав хтось із кінознавців, „показують лише на 101-у каналі гондураського телебачення”. А, на додачу, приміром, адаптовані порнофільми, які редактори коректно називають „еротикою”.

Очевидно, саме така „колажність” викликає негативну оцінку телекритиків. Бо важко розраховувати, що з усього кіно-розмаїття масовий глядач вибиратиме фільми, які йдуть зазвичай під рубрикою „Інше кіно”. Так на те цей глядач і є масовим. З тих, що люблять після напруженого трудового дня подивитися чергову серію теледетективу. Міф про масового вимогливого, висококультурного телеглядача із того ж розряду, що й міф про „самый читающий народ в мире”, який розтанув разом із „проблемою вільного часу при соціалізмі”. Добре це, чи погано – тема для іншої розмови. А наразі маємо глядача, який, у більшості своїй, завжди надасть перевагу „відпочиваючому” ТБ.

Чи існує вихід з подібної ситуації? Теоретично – так. Він, передусім, у подальшій, якщо можна так висловитись, спеціалізації каналів, у визначенні конкретного формату того чи іншого мовника, і формуванні, у залежності від цього, відповідного кінорепертуару. Це, по суті, єдина можливість одночасно задовольняти як потреби масового глядача так і високолобих естетів. Власне, про це свідчать і світові тенденції розвитку телебачення.

Але це в теорії. На практиці ж, на шляху до такої моделі мовлення в Україні стоїть чимало перешкод.

По перше, це обмеженість джерел фінансування телевізійних проектів. На сьогодні таких джерел налічується аж два: дотації фінансово-політичних груп, які контролюють телеканали, та рекламні надходження. Причому рівень розвитку українського рекламного ринку, як і загальна економічна ситуація, не дають особливих підстав сподіватися на значне зростання цих надходжень ближчим часом.

Наслідком фінансової скрути є і проблеми з технічним переозброєнням, і з професійною підготовкою спеціалістів. Це значною мірою обмежує можливості вітчизняного ТБ. Якщо не створювати якісний власний телекінопродукт, то слід хоча б брати участь у поділі праці на світовому теле-, кіно-ринку, щоб здешевити для себе отримання західної фільмопродукції.

За умов подальшого розвитку кабельного телебачення та вже згаданої спеціалізації каналів зростатиме потреба у кількісному наповненні кіноконтенту. Створити вітчизняну теле-, кіно-індустрію ще довго буде не під силу нашим телевізійникам – надто вже залежить цей процес від загальної економічної й політичної ситуації.

Таким чином, навіть коли ми отримаємо можливість обирати з поміж кабельних каналів - все одно не обійтися без західної „поточної” продукції. Приблизний художньо-естетичний рівень такого „кіна” можна оцінити вже зараз, переглянувши денну програму одного із західних кіноканалів, які зараз транслюються у кабельній мережі. Таким продуктом і доведеться перебиватися у перспективі нашому масовому телеглядачеві. І немасовому також.

Чи багатьом тоді буде доступний на телеекрані артхаус чи просто добротний голлівудський мейнстрім? Боюсь, що ні.

І, хтозна, можливо декому з критиків ще доведеться з ностальгією згадувати часи нинішнього „колажного” кінопоказу.