Можу сказати, що дитинство моє було щасливим і радісним, бо в ньому таких мультфільмів не було.

Почалося все з “1+1” , на якому йде серіальна версія касової мультказки “Король Лев” . Персонажі – тваринки казкового лісу – невпізнавано змінені порівняно з їхніми природніми прототипами. Це майже фантастичні істоти, в яких найбільш розвинені частини тіла – це рот і зуби, невиправдано потворних форм і розмірів. Ці пащі час від часу продукують непритаманну нормальним дітям лексику – “придурки”, “отродье” й т.п. Звуковий супровід емоційно-насичений – дике верещання, крики, дурний регіт та відригування, яке змушує відвертатися від екрану. Ситуації, в яких ці “приємні” персонажі діють, зовсім не настроюють на позитивний лад. Це перманентний конфлікт, обдурювання й загрози, анулювання дружби між персонажами – словом, дуже далеко від гармонії.

Перемкнувши кнопку, я натрапила на мультсеанс ICTV. Протягом двох годин смаки дитячої аудиторії тішать почергово “Іншопланетяни”, “Малюк Дракула”, “Джиммі суперчерв’як”. Розігруються три сюжети: умовно назвемо їх “космічна фантазія”, “потойбічний світ” та “героїчні пригоди”. Для таких сюжетів – відповідні персонажі. Їхні зображення напрочуд антиприродні (це м”яко кажучи): вони абсолютно фантастичні, коміксові, не асоціюються з жодними створіннями, яких може собі уявити здорова уява (наприклад, Часника із “Малюка Дракули”, на погляд автора, може породити глибоко хвора художня фантазія). Це, знову таки, гігантські зуби, пащі, витрішкуваті очі (не обов”язково в парі – є й одноокі герої) та спотворені антропоморфні тіла. Все розмальовано дуже яскраво, особливо запам”ятовується соковитозелене обличчя Малюка Дракули. Таке враження, що герої народилися в результаті трансгенних мутацій під впливом ядерного вибуху. Лексика та сама - недитяча: мерзотники, придурки, вилупки, подонки, ідіоти; до них підібрано епітети – огидний, бридкий, паскудний, потворний, нікчемний, дурний. Голоси, такі самі, як і перелічені епітети, постійно викрикують, пищать та відригують. Дії розгортаються за схемою небезпечних пригод і боротьби з “смертельними ворогами”, яка дуже нагадує бій без правил. Постійно існує загроза смерті героїв від руки підступних ворогів, але в кінці стається очікуване чудо перемоги “злих сил”.

“Малюк Дракула” видався мені “найсимпатичнішим” серіалом, “користь” якого для дитячої психіки не можна переоцінити. Основа сюжету – обігрування теми потустороннього світу (привиди, вампіри, чудища тощо), смерті, і всього з ними пов”язаного – труни, мерців. Зображення рясніє жовтими кістками, черепами, скелетами, розкиданими повсюдно в замку Дракули. Лексику цього серіалу збагачено оригінальними іменами типу Зомбі Гнилик, а також назвами предметів вампірячого побуту – слиз, павутиння, кров, ікла. Це естетизація смерті й прищеплення уявлень про її нормальність і звичайність, введення її як елементу чарівного дитячого світу, а разом з тим і решти огидного начиння замку вампірів.

“Суперчерв’як” заслуговує на згадку лише через парадоксальність наділення черв’яка надзичайною силою супермена. Таке у теорії літератури називається оксиморон – сполучення протилежних за значенням понять, бо у мене, наприклад, черв’як не сполучається із префіксом “супер”. Втім, він дуже ефективно бореться з антисилами, захоплюючи гіпнотичну зброю (слово “гіпноз” вживається у мультику). Мотив битви, загроз (не в одному мільтику повторюється гасло “я тебе знищу”, “я тебе вб”ю”) дуже поширений. Можна сказати, всі серіали за жанром – мультиплікаційні бойовики. Їх майже синхронно показують “1+1”, “Інтер+”, “Новий ” та ICTV.

Двох годин з мене вистачило. Я знаю, що діти люблять розказувати проти ночі страшилки. Але також (хочеться вірити, що навіть більше) діти люблять слухати казочки, де добро перемагає не тому, що воно з кулаками, а тому, що воно просто завжди перемагає.

Екранізовані страшилки розважають щодня, як раз в той час, коли діти повертаються зі школи й мають кілька годин для відпочинку. Час перед телевізором є сумнівно корисним способом відпочити. Постійне роздратування, агресія, небезпека і погрожування – такий настрій мультика, і він легко передається юним глядачам. Я не ідеалізую дітей. Вони також б”ються, граються "у війну”. Але екстремальність цих ігрових ситуацій тиражується в мультфільмах, стаючи звичкою. Діти – сугестивні істоти: вони беззаперечно вірять в те, що бачать і чують, на них дуже легко впливати. Вони – некритичні споживачі інформації, вбирають все, що навколо. Діти не роблять свідомого вибору (але тут і вибору як такого немає: мультсеріали однотипні, можна вибирати лише канал, на якому їх дивитися). Стихія дитини – гра, імітування, наслідування, а її герої – батьки, дідусі, бабусі, улюблені персонажі. Мабуть, щодо останніх треба провести переоблік й викинути добру половину сміття. В Японії популярність супергероїв мультбойовиків минає: тепер дитячій аудиторії пропонують Чебурашку – уособлення дружби й дружності. Добре, що в Японії його згадали. Бо в нас він десь зник, залишився лише в назвах цукерок, печива, через що Е. Успенський має стоси судових розглядів про захист своїх авторських прав...

«Мама наказала несмотрением телевизора. Это ужасно!»