Інформація про те, що канал “1+1” починає роботу над серіалом за творами харківського письменника Володимира Гринькова схоже остаточно поставила хрест на сподіваннях дочекатися появи власне українського серіалу – за проблематикою, за мовою, за акторським складом.

Канал, який зробив для “українізації” українського телеефіру, мабуть, більше, ніж усі його конкуренти, узявся за екранізацію детективів цілком посереднього російськомовного автора. Це означає не що інше, як те, що найближчими роками серед українських телевиробників навряд чи знайдуться бажаючі працювати над створенням українських серіалів. Щоб зрозуміти, чому ситуація склалася саме так, варто побіжно оглянути історію розвитку жанру у наших північних сусідів.

Почнемо з того, що традиції серіального виробництва радянських часів, без сумніву, сильніші у студій і кінематографістів Москви і Ленінграду, у яких були значно ширші можливості вдосконалюватися у цьому ремеслі. У всякому разі, майже всі найвідоміші зразки жанру були виготовлені саме там. “Сімнадцять миттєвостей весни”, “Тіні щезають опівдні”, “Вічний поклик”, “Строгови” – всі ці фільми досі ще з’являються у сітках мовлення різних каналів. На долю республіканських студій у ті часи переважно залишались 3-4-серійні стрічки “про партизанів” або “про сімейні та виробничі проблеми передовиків сільського господарства” на зразок давно і благополучно забутих “Юркових світанків” або “В лісах під Ковелем”. Було, звісно кілька винятків, таких як 10-серійний “Народжена революцією” Григорія Кохана або “Як гартувалась сталь” і “Овод” Миколи Мащенка, але вони тільки підтверджували правило. Тим більше, що про якусь національну основу або специфіку цих серіалів і говорити годі.

Руйнування державної монополії і поява комерційного телебачення, економічну основу якого тепер складали прибутки від реклами, змусили всі без винятку канали зробити ставку на кінопоказ. Для новостворених телекомпаній кіно взагалі було єдиним шансом на існування. Як наслідок, протягом кількох років на наші телеекрани вийшло практично все, що було зроблено в зарубіжному кінематографі за останні десятиріччя: від примітивних і безкінечних латиноамериканських серіалів до шедеврів світового кіномистецтва. Довго так продовжуватись не могло. Врешті-решт запас “свіжого” кіно вичерпався, повтори старого якісного кіно набридли глядачам. Криза 98-го різко знизила фінансові можливості російських телеканалів. Слід було задуматися про перспективу. Серіали власного виробництва стали непоганим виходом. Привабливість такого варіанту лежала на поверхні. Затрати на виробництво одного епізоду серіалу на кілька порядків нижчі, ніж на виробництво повнометражного кінофільму . Велика кількість серій дає можливість вирішити питання з кінопоказом на більшу частину телесезону. Плюс стабільно високий рівень рейтингу і, відповідно, непогані рекламні надходження. А, крім того, і ще один момент. Виявилось, що не надто відповідаючи високим естетичним запитам, серіали здатні виконувати вельми корисні суспільні функції. Наприклад, служити суттєвим засобом адаптації людей до нових реалій навколишнього життя. Або, навіть, формувати позитивні приклади суспільної поведінки.

Я пригадую, як у прокатному пункті кілька років тому, мені трапилась касета з першими серіями майбутнього “мегахіта” “Вулиці розбитих ліхтарів”. Поморщившись, продавщиця видала консультацію: “Якийсь російський самопал. На любителя”. Фільм починався...з прориву фанової труби у міліцейському відділку, але доблесні “менти” продовжували виконувати службові обов’язки по коліна в нечистотах. Все це було знято на відео напівкустарним способом, але, як не дивно, викликало несподівану симпатію. У цій симпатії я виявився не одиноким. Менше ніж за рік рейтинги “Ментів” зашкалили усі звичні межі, ще раз довівши, наскільки не передбачуваними є масові смаки і очікування.

Люди хотіли бачити кіно про “реальне життя” і, як не дивно, історія про не надто красивих, не дуже хоробрих, і не претендуючих на рафіновану інтелектуальність міліціонерів, які, тим не менше, намагаються хоч якось навести лад навколо себе, виявилась адекватною цим сподіванням...

Російські серіали пройшли шлях від незграбних напівтелевистав “Дрібниці життя” та “Горячев та інші”, через костюмовані історичні фільми “Графиня де Монсоро” та “Петербурзькі таємниці” до справді висококласного телероману “Кордон.Тайговий роман” і професійно зроблених “П’ятого кута” і “Зупинки на вимогу”.

Зараз на російських каналах прайм-тайм заповнюється виключно власною серіальною продукцією. Представлений весь її спектр. Традиційні ще для радянського кіно короткі лінійні серіали із наскрізним сюжетом. Так звані “вертикальні” серіали, де кожна серія – це окрема історія. І, навіть, спроба максимального наближення до класичної форми “мильної опери”. Фільми такого жанру у деяких країнах ідуть десятиліттями. Російський варіант – “Салон краси”, має поки що сто серій.

Що ж до України, то наші глядачі були і залишаються сумирними і вдячними споживачами закордонної телепродукції. “Убивча сила”, “На розі, на Патріарших”, “Менти-3”та інші, згадані вище, назви складають “меню” наших “телегурманів”.

Нечисленні удачі у телекіно, що належать виключно Олегові Біймі і базуються на українській класичній літературі, не знайшли відповідної розкрутки на Батьківщині. Хоча і “Острів любові”, і “Злочин з багатьма невідомими”, і “Пастка” цілком могли на це розраховувати.

Ще два зразки “національного серіалу” – “Роксолана” та “Чорна Рада” уже не раз діставали “гідну” оцінку критиків. І, нарешті, єдина професійна спроба зробити серіал на українському матеріалі – “День народження Буржуя”. Але в цьому випадку, попри загалом компліментарні оцінки якості кіновидовища, серіал не назвеш українським у повному розумінні цього терміну. Недаремно російські критики вважають “Буржуя” “отечественным” серіалом.

Не пам’ятаю хто із творців цього фільму, (здається Юрій Рогоза) пояснював, чому переважна більшість персонажів розмовляє російською. Мовляв, дія відбувається у столичному місті, у бізнесовому середовищі, де розмовляють саме так. Може, це й правда. Можливо, правда й у тому, що російськомовність була обов’язковою умовою московських партнерів каналу “1+1” з “НТВ-Профит” Та на карті України є ще чимало міст і містечок, де і в бізнесі, і в політиці, і в побуті спілкуються рідною мовою. Це потенційна багатомільйонна глядацька (і рекламна) аудиторія.

Є чимало літераторів, які, якщо й не можуть поки що конкурувати із московськими “профі”, цілком могли б набивати руку на малобюджетних проектах про “реальне життя маленького українця”.

Є молоді і здібні актори, які здатні вирватися із “музично-драматичного”тупика, в якому застрягло чимало їх старших колег, які розмінюють залишки таланту на “фермах для золотих гусей та білих ворон”.

Крок за кроком реалізовуючи малобюджетні проекти, скажімо, в рамках якої-небудь загальнонаціональної програми “Український серіал” (за аналогією з існуючим “Русским сериалом”), цілком можна було б зробити українські “мильні опери” рентабельним ринковим продуктом. На дублювання якого зарубіжні телеканали не пошкодували б коштів. За умови реальної підтримки з боку держави все це могло б стати грунтом для становлення українського серіалу. Українського за змістом, а, може, навіть і за формою.

Тоді ми б змогли створювати власні міфи і власні орієнтири поведінки. Зрештою, з допомогою своїх серіалів, ми могли б створити власних зірок і певну матеріальну базу для серйозного, “великого” кіно. Досвід наших сусідів (і не тільки росіян) доводить, що це цілком можливо.

Чи така вже й важлива ця проблема? Замість відповіді на це питання наведу цитату із статі відомого російського кінокритика Віктора Матізена (мова оригіналу): “..Любой сериал всегда глубоко национален и без него телевидение любой страны не может ощущать себя полноценным, так же как вся страна в целом – без сборной по футболу. Поэтому, при всей внешней простоте этого зрелища, загадка сериала всегда равна загадке души, предназначенного ему в зрители народа...”

Не хочеться вірити, що ми заслуговуємо лише на тотальну відсутність “своїх” серіалів.

Тому й хочеться звернутися до всіх, від кого залежить їх поява на наших телеекранах, перефразованим заголовком одного з творів маркіза де Сада:

“Ще трохи зусиль, панове!

Щоб стати справжніми українцями...”