Середа, 23 жовтня 2024 року

Новини і дайджест матеріалів «Детектора медіа».

Привіт. На зв’язку Марина Леончук, комунікаційна менеджерка «ДМ».

7 жовтня в Україні втретє пройшов Національний тест із медіаграмотності. Цьогоріч інтерес до нього був набагато більшим, ніж у попередні два роки. Кількість людей, які намагалися пройти його одночасно, навіть на деякий час паралізувала роботу сайту Національного проєкту з медіаграмотності «Фільтр». Користувачі в соцмережах поширювали результати своїх тестів, радіючи власному високому рівню. За перший день 200 тисяч користувачів зробили спробу пройти тест, до інформаційної кампанії долучилися десятки великих і малих бізнесів, які у своїх соцмережах закликали українців зробити це. Також у промоції брали участь зірки шоубізнесу та блогери. Але технічні проблеми та самі питання в цьому тесті дали привід і для негативних коментарів. MediaSapiens розпитав медійників про те, чим корисний тест, які в ньому є недоліки та що можна покращити в ньому на майбутнє.

Культура є не лише джерелом натхнення, але й інструментом для пропаганди та агресії. У своєму новому дослідженні «Постріли любові» Любов Цибульська (засновниця й екскерівниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки) і її команда показали, як Росія роками використовує музику, літературу та інші культурні елементи для впливу на світову громадську думку та підготовки ґрунту для своїх загарбницьких дій: «Спочатку завойовують серця, а потім підкорюють землі», — каже Цибульська. Яким чином працює цей культурний вплив і як йому може протистояти Україна, експертку розпитувала Ольга Чорна. Росія використовує культуру як інструмент м’якої сили, маніпулюючи світовим сприйняттям своєї політики через мистецтво, музику та літературу. Це не просто випадковий процес, а цілеспрямована стратегія, що має на меті створення позитивного образу Росії та її втручання у справи інших держав. В інтерв’ю говорили про стратегії та механізми дії російської «м’якої сили» у світі, знищення окупантами української ідентичності на захоплених територіях та як цьому має протидіяти Україна.

У новому фільмі «Реал» режисер Олег Сенцов показує війну такою, якою її не побачити в кінотеатрах — без героїчних сюжетів, але з моторошною реальністю окопів, вибухів і непередбачуваних моментів бою. Камера GoPro випадково зафіксувала не просто події, а відчуття, яке важко передати словами. Можливо, саме тому глядачі залишаються прикутими до екранів, хоча фільм — це всього один безперервний кадр: «Це не Голлівуд-рок-н-рол, де все виглядає круто. Тут біжиш, не туди йдеш, немає зв’язку, і від цього залежить життя. Коли я подивився цей матеріал на своїй GoPro через пів року після того бою, то хотів його видалити, бо думав, що це нікому не цікаво», — емоційно відреагував Сенцов, відповідаючи на запитання глядачів після показу. Що змусило режисера переглянути знятий матеріал, не видалити, а вирішити його показати? Відповіді та більше деталей у тексті Дмитра Десятерика «Якби люди знали всю правду про війну, то вони були б дуже засмучені».

Залишу одразу посилання на ще один матеріал Дмитра Десятерика у рамках восьмого фестивалю «Київський тиждень критики». На ньому 17 жовтня відбулася церемонія нагородження сьомою Національною премією кінокритиків «Кіноколо». Телеканал «Суспільне Культура» транслював нагородження в прямому ефірі зі своєї студії. Премію «Кіноколо» вручають щорічно з 2018-го, її назвали на честь журналу «Кіноколо», що виходив у 2002–2008 роках і був відроджений цьогоріч. Про свої враження Дмитро коротко написав так: «Схоже, очікуваний провал кіноіндустрії та подальше “безкартиння” не настали чи принаймні відклалися. Всупереч війні, всупереч шкідницькій культурній політиці держави. Українські кінематографісти виявилися достобіса живучими й винахідливими». Подробиці — тут.

І огляди моєї колеги Марії Спалєк на дві серіальні прем’єри про війну — «Евакуація» на «2+2» і «Потяг» на «1+1 Україна». Якщо зовсім коротко, то головної вимоги до воєнних драм про Україну сьогодні — реалістичності подій і переконливості персонажів — було дотримано тільки в одному серіалі, але знімати про війну кіно (навіть коли нереалістично) треба.

У повній залі Будинку кіно відбулася прем'єра фільму-розслідування «Тіні на лівому березі» від команди The Kyiv Independent. Фільм авторства Данила Мокрика про колишній відділок поліції в селищі Горностаївка на лівобережжі Дніпра в Херсонській області, який росіяни перетворили на катівню для цивільних українців, що опинилися в окупації. Юлія Лавришин також подивилась цей фільм. Пише, що стрічка розкриває моторошні історії терору на окупованій Херсонщині. Один із ключових епізодів — убивство росіянами 28-річного ветерана АТО Руслана Руснака (його мама особисто прийшла на прем’єру). А історії інших зниклих безвісти, закатованих людей, а також свідчення очевидців нагадують, що залишити ці території під контролем Росії означає приректи українців на подальший терор. Але притягнути до відповідальності воєнних злочинців наразі практично неможливо, як і потрапити на місце злочину та провести нормальне розслідування. Поки лівий берег окупований, усе, що відбувається там, — ніби суцільний морок жаху, відчаю та невідомості. Чому цей фільм такий важливий для іноземної аудиторії і які таємниці розкрив його автор — з’ясовувала моя колега Юлія Лавришин, відповіді опублікувала в матеріалі про фільм, який, без перебільшень, приводить до тями.

Залишу тут посилання на текст моїх колег з «Антоніни». Вони роками пишуть про різні колотнечі в кіногалузі та рекламі, тому іноді бачать потенціал для срачу із самого початку. Контекст: днями вийшов трейлер стрічки «Малевич», яка для багатьох була доволі очікуваною. На скандал не чекали, але він може бути. Тож які шанси у фільму «Малевич» потрапити у скандал за кордоном і через що, своїм читачам вирішила пояснити  Антоніна. Якщо коротко, то через расизм. А якщо довго, то запросила розібратися й описала, у чому проблема, в новому матеріалі, опублікованому в розділі «Кіно». Антоніна попросила режисерку Дар'ю Онищенко пояснити, що вона всім хотіла сказати, коли білу людину вимащувала чорною фарбою (blackface — вид театрального гриму, який набув популярності у США на початку минулого століття, а з початком руху афроамериканців за свої права у 60-х практично зник), — це для багатьох суспільств, м'яко кажучи, діло непристойне і разюче. Тому ці кадри наприкінці трейлеру Антоніну трішки спантеличили. Ось тут відповідь мисткині.  

Наразі це все.

Дякую, що дочитали цього листа до кінця.

Більше текстів наших авторів у різних форматах ви можете читати у фейсбуці, інстаграмі, телеграмі,  вотсапі, вайбері, іксі (твітері) та на сайті «Детектор медіа». Увесь зворотний зв'язок також пишіть сюди — мені на пошту. А ще всією командою ми будемо вдячні, якщо порекомендуєте підписатися на цю розсилку вашим колегам та друзям.

До зустрічі. Переможемо!

Ваша комунікаційна менеджерка «ДМ» Марина Леончук.

Титульне фото Івана Іскоренка