Середа, 9 жовтня 2024 року

Новини і дайджест матеріалів «Детектора медіа».

Привіт. На зв’язку Марина Леончук, комунікаційна менеджерка «ДМ».

Про те, що Україна як ніколи близька до вступу в НАТО, деякі українські медіа почали писати після приїзду до Києва  Марка Рютте (нового генерального секретаря НАТО) та публікацій у західних медіа (Financial Times і The Economist). Якщо коротко, у двох статтях ішлося про те, що Байден усе більше схильний до думки, що Україна має бути учасницею НАТО. Дехто навіть пише, що ми вступимо до Альянсу так само легко, як Швеція і Фінляндія. Та співрозмовники «Детектора медіа» кажуть, що не варто сприймати бажане за дійсне й налаштовувати себе так, ніби це ось-ось станеться. Мої колеги поспілкувалися з дипломатом, колишнім міністром закордонних справ України та колишнім главою місії України при НАТО Вадимом Пристайком, а також програмною директоркою Міжнародного центру української перемоги й у минулому політичною аналітикинею представництва НАТО в Україні Іриною Красноштан, щоб розвіяти міфи про НАТО, які існують у суспільстві (російська пропаганда постаралася). Та, головне, пояснити, які варіанти вступу до Альянсу зараз обговорюють медіа, експерти й політики і чому Україна, хоч і близько до НАТО, але доведеться ще почекати.

Обговорити наявні проблеми та найбільші загрози для української журналістики медійників зібрав медіацентр «Україна». Цього разу дискусія відбувалася у форматі, звичному  для степдапу: спочатку всі охочі в режимі «переклику» могли висловити своє бачення викликів, які стоять перед медійниками в Україні, після чого було заплановано низку індивідуальних презентацій і виступ спецгостя. Обговорили і політичний треш, і докорінну зміну моделі монетизації для традиційних медіа, і російську пропаганду, і навіть суспільні настрої самих росіян. Гостра дискусія відбулася і навколо інтерв’ю «Бабелю» Сергія Гнезділова (військовослужбовця, який у вересні самовільно залишив частину на знак протесту проти відсутності термінів демобілізації). «Я впевнена, що найбільша проблема журналістів зараз — у тому, що вони дуже багато озираються на те, що думає спільнота, фейсбук-спільнота, твітер-спільнота, якісь бульбашки. І, на жаль, саморегуляція і самоцензура вбивають журналістику. Я вважаю, люди бояться говорити», — сказала  під час свого виступу Катерина Коберник (головредка «Бабеля»).

Згодом на «Редколегії» з’явився і радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк, який на прохання «ДМ» також висловив суто своє особисте ставлення (як він підкреслив) до казусу Гнезділова та висвітлення його неоднозначної історії в українських медіа. Словом, запальна вийшла розмова.

Не боятися «вилазити з теплого ліжечка, бо у телевізійній галузі є стільки проблем, що непогано було б їх обговорити у більш критичному форматі», закликала колег Лєна Чиченіна й описала дивовижні відкриття Антоніни на першому дні Kyiv Media Week. Лєна бідкається, що у своїх виступах як на KMW, так і на менш масштабних медійних подіях деякі професіонали не раз проявляли як недалекоглядність, так і відсутність патріотизму, ба навіть нерозуміння своєї ж аудиторії. Нагадує малоприємні історії і про відмову полишати російський ринок уже під час війни, бо «все виробництво загнеться», і давнішні, коли казали, що мелодрами не варто знімати українською, бо українська — для комедій. Прозріння, за словами Лєни, відбулося лише у 2022 році. «Я, звісно, люблю KMW, бо за час події дізнаєшся багато цікавого, але спікерів таки слухаю з великим скепсисом. Нині вони всі до одного патріотичні і до “тритменту-девеломпенту” вже обов’язково додають “Слава Україні!”. Проте нахвалюють себе та інших усе так само. Тому існує ось цей світ та інший, у якому люди огидливо кажуть: “Фу, у мене немає вдома телевізора”. А актори та акторки у приватних розмовах нарікають, що їм соромно за те, в чому вони знімаються», — пише Лєна.  І хоч матеріал вийшов доволі критичним, насправді на Kyiv Media Week  багато цікавого і є про що розповісти. Читайте поки репортаж Антоніни з першого дня і чекайте на інші наші матеріали.

У Києві відбувся допрем’єрний показ документального фільму «Ізюм. Звільнений».  Стрічка розповідає про експедицію співробітників Національного музею історії України у Другій світовій війні у щойно звільнений Ізюм у вересні 2022 року. Оксана Наумова дивилась фільм і познайомилася зі знімальною групою та героями стрічки. Вони під час зйомок вирушили разом з музейниками на Харківщину в експедицію для того, щоб фільмувати процес збирання воєнних артефактів для майбутніх експозицій. За словами режисера документального фільму Дмитра Чорного, на той момент і думки не було, що з цієї поїздки вони привезуть такий відеоматеріал, що з нього можна буде зробити фільм. Стрічка містить кілька історій, які об’єднані загальною канвою. Учасники експедиції зустрічають людей, які пережили окупацію, залишившись на руїнах своїх домівок і власного життя; братські могили, в яких подекуди поховані цілі родини. І особливе місце у фільмі мала розмова з мешканкою міста Людмилою та її чоловіком Сергієм, який писав щоденник у звичайних зелених шкільних зошитах, що став першим докладним письмовим свідченням окупації та важливим документом для роботи істориків, особливо в подальшій перспективі вивчення російсько-української війни.  

Чи зможе законопроєкт про заборону російського програмного забезпечення стати ефективним законом, вирішала розібратися моя колега Ольга Чорна. Контекст: Кабінет Міністрів вніс до парламенту законопроєкт про заборону використання в Україні програмних продуктів, розроблених у Росії та інших країнах, проти яких запроваджені санкції. Його ухвалення та реалізація, пояснюють автори документа, необхідні, щоб посилити захист державних інформаційних ресурсів і персональної інформації жителів України, а також убезпечити інформаційно-комунікаційні системи країни від кіберзагроз. А от завадити цьому може відсутність у документі механізму реалізації закону, чітких визначень і небажання користувачів російського софту відмовитися від нього.

«Соцмережами шириться історія шахрайства, на яке нема кому скаржитись», — починає Катерина Городнича свій текст для порталу «Антоніна».  Бульбашка медійників та навкололітературної тусовки забила на сполох. Десяткам людей у приватні повідомлення надійшло прохання від знайомої про допомогу. Жінка просила грошей на підтримку життя її бойфренда, який наразі перебуває у штучній комі і за нього борються німецькі лікарі. Але, як з'ясувалося, гроші потрібні не на лікування, а для того, щоб регулярно платити такій собі самопроголошеній «богородиці» Ганні Фесун, яка стверджує, що життя чоловіка тримається не на препаратах німецької лікарні, а на тій «енергії», яку вона «посилає» йому через ритуали. Ось тут історія Ганни Фесун та її жертви, яка в коментарях під кожним постом про Фесун захищає «богородицю» і наполягає, що та їй допомагає. 

Наразі це все.

Дякую, що дочитали цього листа до кінця

Більше текстів наших авторів у різних форматах ви можете читати у фейсбуці, інстаграмі, телеграмі,  вотсапі, вайбері, іксі (твітері) та на сайті «Детектор медіа». Увесь зворотний зв'язок також пишіть сюди — мені на пошту. А ще всією командою ми будемо вдячні, якщо порекомендуєте підписатися на цю розсилку вашим колегам та друзям.

До зустрічі. Переможемо!

Ваша комунікаційна менеджерка «ДМ» Марина Леончук.