1.Підсумки медіа-року-2002: події, проблеми, успіхи, невдачі, позитивні та негативні тенденції, особистості-антиособистості.



2. Прогнози на медіа-рік 2003?





Будемо також раді думкам з приводу цих питань всіх наших читачів. Пишіть нам на info@detector.media. Всі точки зору будуть опубліковані на „Детектор медіа”. Всіх – з святами! Хай Новий рік принесе здійснення гарних та щирих сподівань, на спільне благо.



Нам, журналістам України, які давно (навіть дуже давно, в 70-ті роки минулого століття!) закінчили один з двох існуючих тоді факультетів журналістики (Київ і Львів) зараз навіть дивно дивитись, як малесенькі приватні вузики, що тільки-но зіп’ялися на ноги, з гордістю заявляють, що в них є факультети журналістики (а ще ба, й політології, міжнародного права, міжнародної економіки!!!) і вони от-от випустять перших 20 (варіанти – 10, 15, 30, 50...) журналістів. Які то будуть журналісти, можна зрозуміти хоча б з того, що викладачами в таких вузах працюють будь-хто, тільки не професійні журналісти, а їх керівники старанно обходять ідею запросити для читання лекцій когось з професійних журналістів. Мабуть, бо, по-перше, соромно за те, що натворили, по-друге, не хочеться переривати власне “діло”, по-третє, з тими професійними журналістами стільки мороки! І такі “журналісти” приходять таки в редакції (а частіше в прес-служби!), починають щось писати, публікуються, їх продукція називається газетою, і вони часто навіть горді з того, що зробили...

Отже, не секрет, що за останнє десятиліття журналістика як професія значно трансформувалась. Я не хочу сказати, що деградувала, бо то, по-перше, було б дуже жорстоко та несправедливо для майстерних журналістів, що все ж ще є, по-друге, було б дуже загально. Сама по собі журналістика як професія не може деградувати, вона з часом накопичує суму найвищих зразків, які служать еталоном для всіх, але вони зараз зберігаються, як той еталон метра в Парижі: десь він таки є, але хто його бачив? А головне, хто до нього приміряв свій саморобний метр?

Під трансформацією журналістики як професії я розумію всю суму соціально-політичних і професійних змін в галузі цілком. І ця трансформація пережила за останні 13-10 років корінних змін: по-перше, журналістика стала “законною”, тобто прийняті закони про пресу, ТБ, радіо, рекламу, про що ми в 80-х тільки мріяли та писали в своїх газетах, як про необхідність.

По-друге, в журналістику прийшли західні демократичні стандарти професії, які почасти вивели її на світовий рівень. По-третє, в Україні з’явилась таки міжнародна журналістика, яка раніше існувала тільки в Москві. По-четверте, журналістика просто вибухнула: створено тисячі (десятки тисяч!) газет (а також радіо, ТБ-каналів та станцій, агенцій!), які рекрутували в професію тих людей, які раніше і гадки не мали про журналістику як таку. Тому насправді сумарні показники якості, які, здавалось би, повинні були зростати від “узаконення” та звільнення від компартійного гніту, насправді стали падати, бо “чоботи став шити пиріжник”. Зрештою це стало можливим, бо величезна радянська аудиторія, вихована на принципах компартійної пропаганди, і гадки не мала, якою саме має бути журналістика, та для чого має бути в суспільстві свобода слова та свобода преси. Тому навіть така журналістика мала і має попит...

Але чи могло так продовжуватись безкінечно? На щастя -- ні. Минулий (2002) рік став нижньою точкою падіння журналістики, коли, з одного боку, читацька аудиторія була доведена до неприйняття такого продукту, який Андрій Шевченко з парламентської трибуни назвав брехнею, з іншого боку - самі журналісти (на жаль, лише 463 (?) з величезної маси!) підняли бунт з приводу цензури. І я думаю, що саме це – підписання Маніфесту, парламентські слухання, створення медіа-профспілки -- стало ГОЛОВНОЮ ПОДІЄЮ 2002 РОКУ В ГАЛУЗІ ЖУРНАЛІСТИКИ. А також це значить , що найнижчу точку падіння професії вже пройдено і тепер не тільки стандарти, але й загальна сума якісних показників журналістики в Україні мають зростати. Бо, як казав Андрій Шевченко, відтепер (треба думати!) “журналісти не мовчатимуть”. Не мовчатимуть ні стосовно витівок та “керівної ролі” влади, ні стосовно якості своєї роботи та роботи своїх колег.

Піднімаючись з цієї найнижчої точки, відтепер українські журналісти (і це є прогноз на 2003 та подальші роки): перебудують законодавство про журналістику, будуть поступово розширяти свободу слова та свободу самої преси (тобто всіх ЗМІ), будуть міняти ставлення влади та власників ЗМІ до якості преси, радіо, ТБ, інформагенцій, будуть домагатися підвищення якості та стандартів самої професії... Не слід чекати, що на цьому шляху когось чекають лаври та легкий успіх, то скоріше за все це є величезна і тверда скеля, яку нам всім треба “лупати”, аби просто-напросто відстояти самих себе і свою професію..

. Що нас чекає? Непоступливість і хитрість влади – безумовно. Скажімо, коли Дмитро Табачник, зрештою не найгірший в Україні чиновник, говорить з парламентської трибуни, що “цензура була, цензура є, і цензура буде”, то як це треба розуміти? Все ясно, якби це було сказано вустами вченого, письменника, журналіста – то це б звучало як істина, як констатація реального факту і реальних закономірностей. Але в устах чиновника такого рангу це звучить дуже ясно і чітко: ми вам встановлювали рамки, встановлюємо і будемо встановлювати, щоб ви тут не казали. І подальші події навкруги узагальнення підсумків слухань та навкруги Постанови ВР чітко це підтверджують.

Адже механізм тут діє простий. Хто встановлює цензуру? Влада згори. В чиїх силах знищити цензуру? В силах журналістів, які мають стати пробивною силою, навіть смертниками, в цій справі. Але перша інстанція тут зовсім не журналісти, бо найлегше знищити цензуру в суспільстві саме тому, хто її встановлює, саме – владі. Тобто Дмитро Табачник у своїй промові, якби він виявився на висоті часу (а на жаль, це виявилось не так!) мав би сказати: цензура була, цензура є, але ми -- влада! – говоримо вам, що відтепер цензури в Україні не буде! Адже таке рішення влади найлегше – воно не вимагає якихось економічних затрат, через що, за словами влади, у нас не вирішується багато нагальних проблем, воно є суто політичне: влада вирішила, що не буде застосовувати цензуру, і все тут. Добровільно та з участю журналістів внесли б зміни до законодавства, встановили б загальні правила контролю тощо. Звичайно, це дещо спрощений сценарій, але він точно відображає суть того, що відбулося. І справа в тому, що третього шляху у нас (ні в журналістів, ні у влади) нема: або влада сама відмовиться від цензури (як бачимо, практика показує, що тут сподівання марні!) , або журналісти примусять її відмовитись від цензури силою. Сподіваюсь, до застосування фізичної сили не дійде...

Це, звичайно, за умови, що Андрій Шевченко правий і “журналісти більше не мовчатимуть”, хоча побоювання великі. Адже журналістський корпус розколотий, влада “колоти” (починаючи з “Руху”) великий майстер. В регіонах зараз спостерігається дві тенденції: з одного боку, шириться рух проти цензури, проти свавілля власників видань та за створення медіа-профспілок, але поряд з цим рухом є численне “болото”, яке просто боїться і не знає, що робити. По-друге, ще далі стоїть великий гурт наших колег (тобто “колег”), які навіть в своїх газетах пишуть статті проти медіа-профспілки та проти свободи слова, як принципу демократії. І це дивно, бо це те ж саме, якби шахтарі виступали проти створення безпечних умов роботи, або ж пілоти - проти встановлення на літаках засобів збереження життя під час катастроф.

Треба зрозуміти, що наша боротьба проти цензури в Україні є СТИХІЙНА боротьба, і хоч свобода слова та преси, знищення цензури є обов’язковою складовою частиною загальної демократичної реформи, яка проголошена владою, та робити того ніхто з влади не хоче, як бачимо. Демократичної реформи як такої в країні нема, реформа в галузі журналістики, якої вимагають самі журналісти, спеціально гальмується владою. Але, з іншого боку, сьогодні марно сподіватися, що те зрозуміють ВСІ, завжди залишиться частина журналістів, яка буде... на боці влади, на жаль, це так. І тут справа не тільки в непрофесіоналізмі, як пише Наталка Влащенко, хоча і в ньому теж, але, скоріше, в психології. Хоч і в економіці також.

Отже, не треба сподіватись, що у нас буде повна єдність, це мрія, але мрія нездійсненна. Це один з результатів того, що наша професія чим далі, тим більше стає просто ремеслом. Це давня суперечка в журналістиці, і не хотілось би її згадувати знову. Але справу сьогодні визначає якраз не співвідношення мистецтва і майстерного ремесла в сучасній українській журналістиці, бо це, може, ще й нормально. А саме співвідношення майстерного ремесла і ремесла халтурного, ремесла з необхідності якось прожити. Ось суму саме такого ремесла нам треба зменшувати, щоб підвищити сумарні показники якості. Але це не робиться навіть за 10 років: бо, перше, що тут грає визначальну роль, це якість читацької (глядацької, слухацької) аудиторії і її пріоритети.

Треба, щоб аудиторія сама відкинула ремісництво, тоді тільки воно зникне, а до того мати ілюзії не варто.

Тому 2003 рік стане для української журналістики більш щасливим лише тоді, коли самі журналісти зроблять його таким. Не жди сподіваної волі. Треба самим “добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить...” Схоже на те, що ми вже заходились це робити, тепер треба не кидати сокиру, бо вона ще нам пригодиться... На жаль...