«Хоробрі серця»: коли мужчини не соромляться сліз
Українські вояки чимдалі частіше стають героями чи, радше, антигероями не там, де треба. Передусім у інформаційних війнах та просто «викидах» різного ґатунку. Популярне: політика в камуфляжі, спекуляція політсил на бійцях АТО, звинувачення солдатів та комбатів на адресу генералів-зрадників. Є ще новотвір: «Армія прийде - порядок наведе». Ну і зовсім свіже, зі стрічок кримінальної хроніки: бійці батальйону такого-то когось пограбували (побили, зґвалтували), воїн із гранатою викрав людину (машину), солдат погрожував зброєю, вимагаючи люстрації й негайного повернення Криму Україні тощо. Дедалі частіше здається: вояками народ навмисне й цілеспрямовано залякують. Хоча реальність неоднозначна, і «людину з рушницею» часом справді треба боятися.
Проект каналу «1+1» «Хоробрі серце» з огляду на сказане вище можна вважати своєрідною відповіддю масовій істерії довкола постатей учасників бойових дій на сході, котрі раптом стали частиною нашого сьогодення. Нова програма, що стартувала в ефірі «Плюсів» 28 вересня, створює розумну та поки єдину альтернативу безсистемним і суперечливим повідомленням про ті проблеми, які українське суспільство має через фронтовиків. Мільйонам українців показують співгромадян, котрі з доброї волі пішли в пекло війни та, на їхній погляд, нічого особливого не зробили. Лише воювали й далі воюватимуть за Батьківщину. Але кожна розказана та показана в «Хоробрих серцях» історія - подвиг.
На офіційному сайті каналу наведено слова продюсера проекту Максима Шиленка: «Під час підготовки сюжетів за останні місяці з зони АТО ми познайомилися з неймовірно відважними людьми та стали свідками історій, після яких сюжети з героїчних фільмів та книжок здаються тривіальними». Звісно, хотілося б конкретики, які саме фільми й літературні твори малося на увазі. Бо, наприклад, книга Бориса Полевого «Повість про справжню людину», а саме історія льотчика Олексія Мересьєва (насправді - Маресьєва) розповідає про людину, котра два тижні взимку повзла по морозу з пораненими ногами. Потім, після ампутації, льотчик повернувся на фронт і літав, б'ючи ворога далі.
Подібні сюжети, взяті з історії Другої світової війни (їхніми героями не обов'язково можуть бути радянські солдати), не здаються мені аж такими тривіальними. Пан Шиленко правий в іншому, й цю правоту варто в близькій чи віддаленій перспективі взяти на озброєння.
Суть у тому, що буквально кожен із фронтовиків, яких було і буде запрошено в студію, мають свою історію та приготували історії полеглих побратимів. Все це - сюжети для військово-патріотичних фільмів та книжок. Котрі, звісно, варті художнього осмислення й трактування. Та в цілому при бажанні й за наявності відповідної інформаційно-культурної політики, а також створення належних індустрій, надовго позбавлять романістів та сценаристів потреби вигадувати тривіальні сюжети.
Тут вам не «Молода гвардія», набрехана алкозалежним і талановитим співцем сталінського режиму Олександром Фадеєвим. Подвиг льотчика Маресьєва, описаний та зафільмований у сталінському СРСР, не називають сьогодні міфом. Так само як подвиг Миколи Гастелло, котрий кинув підбитий літак на ворожу колону. Інша річ, що в ту війну подібними подвигами уславилися не один Маресьєв, не один Гастелло й тим більше - не один Матросов.
З огляду на це героїчні вчинки українських воїнів тим більше можуть і повинні лягти в основу не романів - саме сценаріїв актуальних художніх фільмів та серіалів.
Щось подібне проект «Хоробрі серця» навіть пропонує. Частина історій, розказаних героями від першої особи, реконструюється знімальною групою засобами постановочних зйомок та графіки. Поруч із документальними сюжетами циклу «Край землі» художні відтворення виглядають досить органічно. Та все одно є чітке розуміння, принаймні у вашого автора: розказане та показане проситься для більш суттєвого, серйозного, регулярного та якісного втілення.
Особа ведучого в студії з огляду на сказане отримує додаткове навантаження. Ахтем Сеітаблаєв - актор, режисер, автор «Хайтарми» і зовсім не телезірка в звичному для глядачів розумінні. По-перше, програму про героїв війни повинен за визначенням модерувати мужчина. Навіть якщо треба представити жінку-воїна та розповісти її історію. Але не всякий чоловік відчує солдата. Сеітаблаєв помітно хвилюється, не намагаючись «відповідати» телевізійній картинці на всі сто. Голос часом тремтить не від того, що актор ще не освоївся в новій ролі. Складається враження - ведучому хочеться коротко, по-чоловічому, обійняти кожного, хто приходить в студію. І взагалі, з визначенням «Хоробрих сердець» як «шоу» він навряд чи погодиться. Бо з війни робить шоу поки що тільки Олег Ляшко, але то інша історія.
По-друге, тематика, зміст та значення цього проекту повною мірою відповідає внутрішньому стану самого Сеітаблаєва. Раніше вже цитував його думки з приводу формування ідеологічної концепції в Україні. Тепер варто навести інший вислів, взятий із того ж інтерв'ю для журналу VGL cinema (№1`2014): «У нас достатньо фактажу для героїзації своїх персонажів і талановитих людей, здатних втілити це на високому художньому рівні. В патріотичному вихованні немає нічого поганого. Просто це поняття нині дискредитоване. Пишатися своєю країною - природно для нормальної людини. Наше завдання, людей, котрі знімають кіно чи пишуть романи - постійно нагадувати про це. Акцентуючи увагу на прикладах подвигу самопожертви в ім'я своєї країни. Котрих в українців тисячі».
Отже, Ахтем Сеітбалаєв знайшов свій проект, на якому не працює, а яким, виглядає, живе. Йому ж та іншим творцям пропонуються готові сюжети, цінні буденним героїзмом за повної відсутності зайвого тут пафосу.
Це Володимир Донос, котрий п'ять діб лежав у лісі серед тіл мертвих побратимів, харчувався черв'яками й тримав біля себе гранату на випадок, якщо сил триматися забракне. Через що, коли потрапив у полон і втратив ногу, був зарахований ворогами до елітних спецназівців - на їхню думку, звичайна людина в таких умовах просто не вижила б. Хоча сам герой - вчитель фізкультури.
Це Ігор на прізвисько Артист, працівник дитячого театру. Один із тих, хто вцілів в Іловайському котлі, пройшов полон. І перше, що він хоче зробити після війни - відродити театр і подарувати вистави звільненим дітям.
Це руфер Григорій Мустанг. На передовій не побував. Зате пробрався в саме серце Мордору, яким тепер для українців є російська столиця Москва, аби розфарбувати зірку на сталінській висотці в жовто-блакитні кольори. Знайомі досі думають, що Григорій перехитрив ФСБ та вирвався з пастки, тому не дав себе схопити. Насправді все простіше: «диверсант» виїхав із Москви звичайним пасажиром, бо ворог не підозрював зовнішньої «диверсії», ловлячи власних неблагонадійних.
Це Сергій Козак - врятував екіпаж бойової машини під обстрілом. Всеволод Стеблюк - готуючись отримати кулю від російського військового, вийшов назустріч, аби домовитися про вивезення поранених, і йому якимось дивом вдалося це. Артем Усик - боксер, чемпіон, у перший же день на фронті виніс із-під вогню двох побратимів. Скільки ми вже бачили, скількох побачимо. І все це - герої нашого часу. Чиї історії не просто варті екранного втілення: запускати виробництво відповідних фільмів та серіалів треба чимшвидше.
Окрема тема - жінки на війні. Від часів Жанни д'Арк до повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі...» нічого не помінялося. Озброєна жінка - неправильно, аномалія, негайно в тил чи в санчастину. Реальність же така, що молоді красиві тендітні жінки воюють на рівних із чоловіками. Фронт не визнає гендерного питання. Анна Стецько та відома журналістка Олена Білозерська захищають Батьківщину зі зброєю в руках. Автори «Хоробрих сердець», до їхньої честі, не акцентують надмірної уваги на статевій приналежності. Хіба поява Анни в пишній сукні сприймається радше сценарним ходом, аніж зовнішнім проявом внутрішнього стану жінки-солдата. Але й ця деталь укотре доводить: українські війна та мир настільки потребують художнього переосмислення та втілення, що герої дозволяють собі легку театралізацію.
Не так давно автор цих рядків казав: єдині сльози, котрі зараз актуальні - пролиті на могилах полеглих героїв. Це насамперед означає - з війни не треба робити мелодрами. Кожна історія драматична, тому не потребує емоцій більших, ніж викликає сама по собі. Бо, як зазначив журналіст Віталій Гайдукевич, ота природна українцям емоційність часто використовується ворогами для маніпуляцій. У «Хоробрих серцях» усе стається само собою. Штучних складників, коли емоція навмисне розганяється, тут зовсім не потрібно. Саме тому, що вони виглядатимуть штучно. Натомість маємо героїв, чиї історії не лишають байдужими навіть таких цинічних чоловіків, до яких відношу себе. Тож не стримані сльози в кожному такому випадку - не наслідок телевізійних технологій, а справжній, незалежний від продюсерської майстерності відгук.