Як сам себе похвалив Президент Порошенко у першій після інавгурації прес-конференції 25 вересня, де ще знайти президента, який би так швидко зреагував на флешмоб у соцмережах. Між нами, флешмоб називався #PoroshenkoPohovoryZNarodom і тривав від 17 вересня. Почавшись наступного дня після ухвалення законів про особливий порядок місцевого самоврядування на деяких територіях Донецької та Луганської областей. Ну, тобто тиждень флешмобу - це далеко не один день, щоб говорити про якусь блискавичну реакцію.

Та Петра Порошенка і його прес-службу, напевно, вже так дійняли нескінченні скарги на відсутність комунікацій із журналістами та посполитими, що минулий тиждень хоч і з певними натяжками, але можна назвати безпрецедентною досі активністю Президента в інформаційному просторі.

Певною натяжкою можна вважати, що недільне інтерв'ю Петра Порошенка кільком українським телеканалам на деяких із них (точніше, на «1+1») вийшло глупої ночі, коли календар перевалив уже на 22 вересня. І саме тут, на тих-таки «Плюсах», коло публічних спілкувань Президента впродовж тижня замкнулося в неділю, 28 вересня, його інтерв'ю з Ольгою Герасим'юк під назвою «Війна за мир. Сто днів».

Між цими двома подіями була вже згадана прес-конференція 25 вересня, що тривала дві з половиною години в Мистецькому Арсеналі.

Цей тиждень під знаком Президента залишив дуже суперечливі враження. З одного боку, маємо главу держави, який відрізняється від усіх своїх сумнозвісних попередників умінням формулювати думки чітко й струнко. Та ще й, коли треба, іноземними мовами. З другого, судячи з обмовок чи помилок у спілкуванні з журналістами, перед нами - плоть від плоті й кров від крові олігархічно-постсовєцької системи. З її неодмінними патерналізмом та фамільярністю щодо співрозмовника.

Адже поряд із цілком притомними відповідями на запитання журналістів центральних, регіональних та закордонних ЗМІ, в Президента часто-густо проскакує панібратство. До рівня хамства Азарова чи Януковича, щоправда, наразі не доходить, але оце «тикання» представникам ЗМІ - це щось із часів минулих і навіть позаминулих, коли партійно-комуністичні бонзи були виключно на короткій нозі з усіма без винятку.

Приміром, іще під час недільного інтерв'ю впало в око, що Президент звертався на «ви» хіба що до Андрія Куликова. Можливо, через те, що останній усе-таки був найстаршим із допущених до розмови з Президентом журналістів. Ольга ж Кошеленко, кореспондентка «1+1», «удостоїлася» звернення на «ти» як під час цього інтерв'ю, так і на прес-конференції 25 вересня.

Можливо, пан Президент у такий спосіб намагався створити більш довірливу атмосферу, але це той випадок, коли спроби політика зменшити дистанцію між владою та журналістами мають вигляд штучних. Ба більше, подібна фамільярність лише псує імідж влади.

Ольга Герасим'юк, яка записувала інтерв'ю з Петром Порошенком у домашньому інтер'єрі, також стала жертвою надмірної поблажливості Президента до жінок. Не виключаю, що Петро Олексійович знайомий із Ольгою Володимирівною з давніх-давен, але це не означає, що в ефірі великого каналу треба виставляти якісь «особливі стосунки» напоказ.

Журналісти, до речі, такою фамільярністю заскочені чи обурені не були, й зауважень главі держави з цього приводу не робили. Навпаки, дехто з них, як-от кореспондентка «Пирятинських вістей», не змогла стримати бурі захвату лише через те, що прес-служба Президента не наполягала на узгодженні запитань до свого патрона.

Цього дитячого захвату провінційної журналістки її набагато досвідченіші колеги з центральних чи закордонних видань явно не поділяли, але й не осмикували. Натомість дехто з них усе-таки примудрився поставити Президентові незручні запитання. Як-от журналіст «Радіо Свобода» Сергій Андрушко, який цікавився, що робив о 2-й ночі в Адміністрації Президента Геннадій Кернес. Відповідь журналіст отримав трохи розпливчасту (обговорювали ситуацію в Харкові), але все-таки отримав.

Того дня, до речі, харків'яни таки попсували нерви Президентові та його соратникові Віталію Кличку. Сотня місцевих активістів (як показали всі випуски новин увечері 25 вересня) вдень перекрила Хрещатик, намагаючись влаштувати такий собі міні-майдан, згодом делегувавши свого журналіста на прес-конференцію до Мистецького Арсеналу, а ввечері таки добившись через мера Києва аудієнції з чиновниками в Адміністрації Президента.

Ця харківська історія надзвичайно показова в плані як незрілості суспільства, що вимагає реалізації свої прав особисто від глави держави замість боротися з владою на місцях, так і методів управління чинної влади. Котра, з огляду на ситуацію 25 вересня, воліє не попереджувати пожежу, а гасити її в ручному режимі.

Бо, якщо посланець «першої столиці» ставить на прес-конференції Президента запитання «Коли Харків позбудеться Кернеса?», це означає, що містяни не розуміють різниці між виборною посадою й призначеними чиновниками. Якби Геннадій Кернес був главою держадміністрації, апеляція до голови виконавчої влади держави була б цілком правомірною. Проте міський голова все-таки обирається, а не призначається. Тож єдина відповідь, що її міг дати Петро Порошенко на запитання харків'ян (і він її дав) - це обіцянка призначити новим складом Верховної Ради дату місцевих виборів.

Проте Президент дарма сподівався, що ця відповідь задовольнить мешканців «першої столиці». Надто вже довго вони потерпали від глухоти влади попередньої, щоби вірити чинній на слово, хай і мовлене публічно, на всю країну.

Тож щоб не допустити харківського Майдану в центрі Києва, Президенту довелося допустити активістів до глави своєї Адміністрації Бориса Ложкіна. Тим самим спробувавши бодай пригасити вогонь, що ризикував похитнути й так не дуже впевнену в собі владу. Бо сила влади в насправді демократичній державі спирається не на батька-президента, а на міцні інституції. Тим часом до інституціональності нам іще ой як далеко.

Псували загальну позитивну картину від спілкування Петра Порошенка з пресою й «домашні заготовки», розраховані передусім на емоції. Це було особливо помітно, коли шановний пан Президент говорив про причини, які спонукали його піти на Мінські домовленості з Путіним і терористами щодо мирного врегулювання воєнного конфлікту на сході України.

І в недільному інтерв'ю, і під час прес-конференції, і в розмові з Ольгою Герасим'юк майже без змін пролунало драматичне зізнання Петра Порошенка про те, наскільки болючіше сприймаєш ситуацію на фронті, коли в зоні АТО воює твій син.

Коли це зізнання Президента прозвучало вперше, 21-22 вересня, воно сприймалося як ознака людяності. Повторене майже без змін у четвер, 25 вересня, змусило трохи зморщитися журналістів із абсолютним слухом, здатних розрізняти найменший відтінок будь-якого фальшу. А вже в неділю, 28 вересня, коли в домашній обстановці Президент спілкувався з Ольгою Герасим'юк, емоційний пасаж Петра Олексійовича про Олексія Петровича геть не справив потрібного ефекту, хоча, здавалось би, саме тут він був доречним як ніколи. Навпаки, третій повтор цього пасажу викликав хіба що подив: невже такий визнаний майстер риторики, як Петро Поршенко, не міг або ж оминути цей епізод із життя старшого сина, або ж переказати його іншими словами?

Враження псувало ще й те, що в пам'ять уважних глядачів надовго запала сенсаційна відповідь на запитання про сина під час прес-конференції 25 вересня. Тоді, коли шановний Президент повідав світові неймовірну правду: він, виявляється, не мав жодного впливу на синове рішення балотуватися за мажоритарним округом. А якби не було мажоритарки, він би ніколи не взяв сина до списку партії імені себе.

У «Війні за мир. Сто днів» 28 вересня тема родини була хоч і не лейтмотивною, але досить прозорою, чому сприяла, як уже було сказано, домашня обстановка. Глядачеві показали Президента і як батька нації, котрий дбає передусім про мир у нашому спільному домі, і як дбайливого батька однієї окремо взятої родини.

Не знаю, чи це питома риса всіх українських журналістів - підсвідомий страх перед можновладцями, чи це стосується тільки тих, хто опиняється з ними сам-на-сам, але з усіх трьох упродовж тижня зустрічей Президента з представниками мас-медіа можна зробити висновок: у їхніх запитаннях до Петра Порошенка все-таки прозиралося бажання нічим його не образити.

У випадку з Ольгою Герасим'юк це бажання навіть виходило на перший план - занадто вже хотілося знаній журналістці створити для глядача образ мудрого, суворого, але ж і справедливого батька нації, котрий аж до 4-ї ранку піклується про долю країни. Але який водночас не забуває й про кохану дружину та дітей, пообіцявши журналістці все-таки налагодити свою роботу на благо країни так, щоб повертатися додому не пізніше опівночі.

Ця неймовірна досі комунікативна активність Президента та її щільність на екранах загальнонаціональних каналів породжує враження, що в надрах АП вирішили покінчити одразу з усіма претензіями до Президента з боку журналістської спільноти й глядачів одним ударом. Боюся, що наступного разу на глядача чекатиме вже щось на кшталт радянсько-архетипних сюжетів «Лєнін і пєчнік», «Путін і стерхи» або ж «Янукович і діти». Сподіваюся, до цього не дійде, і прес-служба Президента Порошенка зуміє знайти баланс між інформаційною атакою та буденною роботою.

Тим часом, у неділю, 28 вересня, в телевізійному ефірі відбулися дві знакові події, що можуть започаткувати новий рівень осмислення теперішніх реалій.

Перша, під довгою назвою «Правдиво. 25 хвилин» та підзаголовком «Проект Льовочкіна», вийшла о 18-й на каналі «Еспресо TV». Це така собі спроба розвіртуалення мережевого проекту «Рєпка клюб», учасники якого в сатиричному ключі коментують новини за допомогою так званого бойового суржику.

Суть сатиричної 25-хвилинки на «Еспресо TV» - під віршовані рядки, що їх читає такий собі Степан Борода, підкладається відеоряд. Останній являє собою або ж кадри хроніки, або ж фотожаби чи прикольні мережеві відеокліпи, що отримали величезну кількість переглядів.

Ідея таких сатиричних коментів на телебаченні не нова, тим паче на каналах, до яких причетний Микола Княжицький. Варто згадати, як на «старому доброму» ТВі регулярно виходили випуски кабаре «Веселый песецЪ» або ж не менш сатиричний підсумок тижня «Шалений тиждень» із Леонідом Сенкевичем.

Проте новий час вимагає не менш нових форм, і редактори каналу пішли на відвертий експеримент, пустивши в ефір суржикомовний та ще й з елементами нецензурної лексики «проект Льовочкіна». Останній підзаголовок, як стверджують автори програми, жодного стосунку до реального Сергія Льовочкіна не має - просто, як вони пояснюють, режисер «Правдиво. 25 хвилин» - однофамілець колишнього глави Адміністрації Президента Януковича.

Під час перегляду цього непересічного видовища ловила себе на думці: на письмі «бойовий суржик» із його неодмінним атрибутом - нецензурною лексикою, сприймається куди органічніше, ніж на слух.

Тим паче, нецензурщину все одно «запікують», бо за це можна й від Нацкоммору отримати. Тож весь цимес втрачається. Іще одне зауваження. Коли актор, загримований під народного персонажа Степана Бороду, читає величезну поему про головні події тижня, йому доводиться робити неприпустимо довгі паузи, поки на екрані йде відеосупровід із оригінальним звуком. Через це перерви між римованими рядками стають перешкодами, які заважають цілісності сприйняття, а частини поеми втрачають зв'язок між собою. Можливо, авторам Правдиво. 25 хвилин» варто перейти на прозовий варіант сатири, врахувавши ще й таку капость, як «запікування» хай і всенародно відомих, але все-таки нецензурних слів. 

Попри все вище сказане, цей проект варто привітати, бо не щодня на телебаченні виходить щось насправді свіже й оригінальне.

Друга прем'єра неділі, 28 вересня, - «Хоробрі серця» на «1+1». Потрібна, очікувана й актуальна для тих, хто воює на війні під евфемізмом АТО, й тих, хто їм допомагає, хто їх чекає або ж помирає й воскресає щодня під телевізором.

Формат «Хоробрих сердець» - щось середнє між «Жди меня» і «Говорить Україна». Тобто це класичне соціальне ток-шоу, з усіма його чеснотами й вадами - від розповіді героя про страшні подробиці життя до несподіваних для нього зустрічей із рідними просто в студії. Різниця лише в тому, що на подіумі «Хоробрих сердець» з'являються тільки справжні герої України. Не в сенсі персонажів телевізійного ток-шоу, а тих, хто довів, що готовий таки покласти «душу й тіло за нашу свободу».

Вибір ведучого «Хоробрих сердець» на користь кримськотатарського режисера та актора Ахтема Саїтаблаєва - це влучення в десятку. Мужній, красивий, талановитий і харизматичний - цей ряд епітетів можна множити до нескінченності. Але тут, у цьому ток-шоу, принаймні, в першому його випуску, Ахтемові чогось бракувало.

Як на мене, йому заважав чітко виписаний сценарій, згідно з яким роль ведучого зводилася до навідних запитань до героїв і озвучення сюрпризів для них у вигляді запрошення до студії рідних чи вручення путівки для здійснення мрії - подорожі до Парижа.

Принаймні, все це гостро відчувалося в першому епізоді «Хоробрих сердець», де головним героєм був Сергій Козак, старший сержант 95-ї бригади Збройних сил України, який 22 червня в бою під селом Долина врятував життя кількох десятків бійців своїми діями під вогнем супротивника.

Тобто, весь цей епізод було виписано під копірку типового соціального ток-шоу, хіба що з величезною поправкою на війну, але з усіма його неминучими елементами - сльозами родичів, які щасливі з повернення сина й батька, та синхронами бійців, які дружно казали - такого командира ще пошукати треба.

Ну, а в ролі найавторитетнішого експерта щодо вчинку Сергія Козака, який урятував екіпаж свого БТР завдяки тому, що наказав під час бою відкрити люки, виступив сам Сергій Червонописький. На хвилиночку, той самий скандально відомий афганець, який до останнього захищав «великий Радянський Союз»... Проте в цьому ток-шоу він похвалив українського героя, підкресливши - якби в його випадку в Афганістані йшлося про такий самий тип мін, як у випадку підрозділу Сергія Козака, його екіпаж теж не постраждав би.

Кінцівка ж «Хоробрих сердець», де Анастасія Приходько разом із військовим ансамблем пісні й танцю виконала пісню Булата Окуджави «Ах война, что ты, подлая, сделала», в якій є щемливі рядки «До свидания, мальчики! Мальчики,//Постарайтесь вернуться назад», стала потужною емоційною кодою.

Додало трагізму й те, що після першого куплету в оригіналі далі Настя співала український переклад пісні Окуджави.

Хай там як, але, здається, «Хоробрі серця» - це все-таки те, що потрібно всім, хто хоче бачити живих і справжніх героїв. Хіба що хотілося б трохи менше пафосу і більше участі Ахтема Саїтаблаєва.

На фото - кадрі із програми «Хоробрі серця»