Комерційний директор інформагентства УНІАН Сергій Сай-Боднар разом зі своїм кузеном, журналістом-аматором з Німеччини Петером Хоманном, написав документальну повість про свою бабусю «Кохання і муки Магди Хоманн». Своїми враженнями від книги, презентованої 25 вересня, ділиться журналіст Сергій Тихий.

Сергій Сай-Боднар, Петер Хоманн, «Любов і муки Магди Хоманн», 2014 р.

Є такі книги, не написати які в автора не було права. У нашому випадку не було цього права у двох авторів, колег за родом діяльності.. Німець Петер Хоманн, журналіст-аматор, а українець Сергій Сай-Боднар - знаний професіонал з величезним досвідом, заслужений журналіст України. А ще вони дальні родичі - Петер двоюрідний внук, а Сергій рідний правнук однієї жінки, яку звали Магда Хоманн. В тому немає нічого дивного: Європа - це величезний плавильний котел, генетичний код націй та народів, які її населяють, споріднений, перемішаний, і, при всіх своїх відмінностях,багато у чому схожий. Історія про те, як одразу по закінченню Першої світової німецька дівчина Магда Хоманн покохала полоненого українця Олексу Кучинського, посварилася через це з ріднею, поїхала з коханим до України, народила там йому синів-двійняток, на перший погляд, не те щоб типова, але й не вийняток.  Винятковими є час і обставини: Україна пропадає під більшовиками, Німеччина від приниження і злиднів після поразки у Світовій війні ( вона тоді ще була одна, її не називали Першою) ховається у морок нацизму.

Двадцяті-тридцяті-сорокові роки України - то Голгофа, на яку Магда йшла нібито й не зі своїм народом, але зі своїм чоловіком та синами, які до того народу належали. Страждання, а не любов зробили Магду Хоманн українкою.  Голод 20-х, продрозверстка, продподаток, спроби стати на ноги на своєму клаптику землі, відчайдушний у своїй безперспективності опір колективізації, голодомор. Магда все пройшла, втратила чоловіка навесні 34-го (він помер від сухот, не доживши до 40 років), але дітей вберегла. Було й хотіли  добрі люди допомогти удові, прилаштувати до сільської школи, викладати німецьку. Не склалося. Працювала в колгоспі, за «хрестики». Намагалася замиритися  зі  своїми рідними у Німеччині. Відгукнувся тільки один з братів, Густав. Допомагав не часто, чим  міг і як дозволяли обставини. Магда тоді ще хотіла повернутися на свою батьківщину з дітьми, але ж як? Середина тридцятих, Європа, залізна завіса...

У 40-му вона проводила своїх синів на дійсну службу до Червоної армії. Потім - почалася війна, де її сини билися з її родичами і співвітчизниками. У 42-му, в окупований румунами Могилів-Подільський приїхав Густав, хотів, нарешті, забрати Магду, якій ще не було 50-ти років, до Німеччини. Але вона - тут історія ця сягає Шекспірівських трагедійних висот - вона відмовилася. Чому? Бо мала дочекатися з війни синів у батьківський хаті...

Єдине за всі ці нестерпні роки її везіння, її щастя невимовне - могло віддячити їй за все, що вона пережила: обидва сини, Петро і Павло, повернулися живими з полів найстрашнішої в історії війни. Але ж і доля уперто вела свою лінію. Сини повернулися з війни по черзі, у 45-му і 46-му, але вона їх так і не побачила. В листопаді 1944 року Магду Хоманн забрали гебісти: якесь людське лайно ( куди ж без нього?) щось набрехало «куди треба». У ГУЛАЗІ вона і згинула - ніхто не знає, як, де і коли - ні папірця, ні могили.

Отака історія. Здається, хто прочитає її без сліз, у того немає серця. Але не хочеться, навіщо нарікати? Бо дивишся на розміщенні у книжці любительські сімейні фото, а там, уже по кількох лініях,-  Магдині діти, внуки, пра і праправнуки. Уже і пра-пра-пра, я знаю, є... Значить прижилася і ця гілочка на українському древі, і в тому, мабуть, був сенс трагічного життя Магди Хоманн.

Тут можна було б і закінчувати, але ж не можна не сказати про очевидне, про те, що не проста таки штука життя, як не крути. Недарма ж є у книзі глава, ніби відступ від основної теми, про Каришків, про село на Вінничині, де жила і мучилась Магда Хоманн, про його долю у кривавому ХХ столітті. Дивина для нашого сучасника, але найщасливішими для села і сільчан були 20 років від середини 60-х - до середини 80-х. Ми, містяни, було, прокляли той застійний час, переддень наступних катаклізмів. А для Каришківа то, виявляється, була найщасливіша пора, коли тихо було, коли не займали нікого, коли, нарешті, знаюча та совісна людина прийшла колгоспом керувати. Люди і зажили по людські  - хати нові собі поставили, машини купили...  І крутили їхні діти, серед яких були і Магдині нащадки, педалі велосипедів на трьох кілометрах фантастичного по тих часах «внутрішньогосподарського» асфальту. Аж ніби крила у них за спинами виростали...

Отака проста річ - спокій дали людям,  не гнали їх у нові, вигадані в якихось кабінетах «госпи», не укрупнювали, не розукрупнювали, вороги до них не лізли під різними знаменами, але з однаковими катами та зброєю... Тож люди і дали собі раду. Вони ж мудріші за усіх тих теоретиків і начальників разом узятих. От якби ж, хоча б частіше, давали людям спокійно жити своїми трудами, совістю та досвідом, набутим від предків - і тих, які на цій землі жили завжди,  і тих, що приходили пізніше, аби віддати й свого життєвого соку древу Народу... Де б тоді зараз той Каришків був? Де б уся Україна була?

...Зрештою, є досвід і є шлях, добуті ціною мук мільйонів і океану крові. І є в тім океані і краплина крові  Магди Хоманн, яка багато мучилась на цій землі. Дай Боже, щоби країна, яку таки побудують, і в якій житимуть її, і не лише її, потомки, була, нарешті, щасливою.

Фото надане інформагентством УНІАН