УКРАЇНА: ПОГЛЯД З ПОЛЬЩІ, Українські ЗМІ як засоби масової дезінформації
Я, як одна п΄ятдесятимільйонна частка української “маси”, яку ЗМІ покликані інформувати, не можу позбутися цілої низки запитань, які виникали у мене впродовж всієї історії з призначенням нового прем΄єра
Висвітлення недавньої “прем΄єріади” в українських засобах масової “інформації”, на мій погляд, з граничною виразністю продемонструвало природу українських мас-медіа та цілі, які на них покладено творцями сучасної інформполітики.
Все висвітлення подій, пов΄язаних з призначенням нового прем΄єра, виразно засвідчило: українські ЗМІ працюють, виходячи з двох діаметрально протилежних засад, які в принципі сумістити неможливо. А саме, з одного боку, сьогодні в Україні практично ні про що вже розповідати неможна, але, з іншого боку, щось розповідати треба. Саме тому наслідки вітчизняної інформполітики часто виявляються прямо протилежними планованим цілям. Виникає враження, що наші інформаційні повідомлення розраховані на людей, які все чудово знають, а тому не потребують розповідей про загальновідомі речі. До певної міри це нагадує діяльність українських політологів, котрі примудряються впродовж години аналізувати політичну ситуацію в країні, не називаючи при цьому жодного прізвища.
Дійсно, наш “інформаційний простір” виходить далеко за межі контрольованих владою ЗМІ, і громадяни дещо знають про своїх героїв не лише з новин на УТ-1. Стоячи в черзі до каси в гастрономі на Садовій, я можу дізнатися про життя-буття нашого Кабміну більше, ніж з повідомлень усіх українських телеканалів, разом узятих. Запитаймо, однак, що може зрозуміти з українських мас-медіа громадянин, котрий не хоче вірити пліткам та ще й перебуває за кордоном? Відповідаю: нічого.
Для пересічного споживача “масової інформації” все почалося з того, що на світ божий з΄явився, як Гриць з конопель, “літературний донос” Голови РНБУ Євгена Марчука на прем΄єра Кінаха. Невдовзі, нібито на підставі наведених там фактів, прем΄єра було відправлено президентом у відставку. Я готовий повністю повірити, що ланцюг причин був саме такий, але не можу втриматися, щоб не навести питання, які виникли у мене та у моїх польських колег з цього приводу. Чи є збір компромату на голову уряду нормальною, повсякденною справою Ради Національної Безпеки? Чи здійснюється ця діяльність “в робочому порядку”, без відома президента? Чи стають для президента такі документи сюрпризом? Чи є поява такого документу достатньою підставою, аби президент відправив прем΄єра у відставку? Чи властиве українському президентові звільняти когось за погану роботу, виходячи виключно з об΄єктивної оцінки його праці? Я відповідей на ці питання не маю.
Пам΄ятаю лише, що самого Євгена Марчука, як мене просвітили по телебаченню, вигнали з прем΄єрської посади “за створення власного іміджу” і жодних аналітичних записок для цього рішення не було потрібно. Отож щодо початку “операції прем΄єр” з повідомлень українських медіа зрозуміти неможливо було нічого.
Коли претендентом на вільне крісло було названо Віктора Януковича, споживач масової інформації опинився в ситуації абсолютного інформаційного хаосу. Опозиція почала волати, що до влади йде кримінальний злочинець, голова донецького “клану” і таке інше. Та й з боку тих ЗМІ, яким владі дозволено поки що існувати (з безстроковим випробувальним терміном) доводилося чути про посилення “донецького угруповання”. Після призначення Віктора Януковича Андрій Тичина на каналі 1+1 сказав: “Із новим прем`єром в українській історії починається "донецька доба”. Уряд очолив Віктор Янукович – лідер однієї із найвпливовіших регіональних еліт”. Напередодні, 20 листопада, на ICTV Дмитро Кисельов, представляючи депутата Валерія Коновалюка, сказав: “Итак, “донецкие” уже у нас в студии”. Мене питають поляки: у вас що, насправді існують кримінальні клани? Невже політичні сили в Україні поділено не за ідейно-політичними, суспільними чи економічними принципами, а на підставі територіального братства на кавказько-сицілійський кшталт? Не знаю. Не можу я відповісти на це питання, оскільки попри те, що навіть у прихильних до влади медіа доводиться чути про перемогу “донецьких еліт”, нічого змістовного про ці так звані клани дізнатися неможливо. На цьому тлі не менш дивною виглядає й повна відсутність спроб спростувати наявність таких “кланів”. Я, наприклад, як киянин, не можу нікому пояснити, який сенс вкладається до поняття “київське владне угруповання”, нібито очолюване Медведчуком: жодної земляцької спорідненості з ним я не відчуваю.
На сторінках опозиційних (здебільшого інтернетових) видань нас постійно лякали поширенням “донецького досвіду” на всю Україну, та й взагалі пророкували перетворення України на область Донецької держави. Так у чому ж полягає цей досвід? Парадокс, але ані противники новопризначеного прем΄єра, ані ті, хто сьогодні вирішив бути його прихильниками, нічого більш-менш докладного про цей досвід не розповідали. Я вже не раз писав про бездарність президентського “міністерства правди”: зараз маємо чергові приклади. В радянські часи ми б уже сто разів передивилися передачі про успіхи Віктора Януковича в царині соціально-економічного реформування Донеччини. З іншого боку, я не розумію, що заважає незалежним інтернет-виданням на пальцях розтлумачити, в чому полягає злочинна діяльність донецького “клану”, яка йому приписується.
21 листопада на 1+1 глядачеві розповіли: “Сьогодні "донецька група" неоднорідна – вона поділена на підгрупи. Найпотужнішу з них пов`язують в Віктором Януковичем і Ренатом Ахметовим, які офіційно ніколи не визнавали якихось зв`язків, за винятком дружніх”. Знову нічого не розумію. Я не футбольний вболівальник й тому не можу второпати, що поганого в дружбі донецького губернатора з футбольним меценатом. Може, йдеться про того Ахметова, якого згадав польський часопис “Впрост” серед не найбідніших людей сьогодення, і з приводу прибутків котрого депутати скерували запит до податкових органів? Якщо це так, тоді виникає чергове запитання: чому про такі дрібниці ми маємо дізнаватися з польських журналів? Коротше кажучи, медіа, що працюють за сценаріями президентської адміністрації, опинилися, як я вже сказав, в глухому куті: говорити не можна, але говорити треба. Проте говорити ні про що неможливо, тому той, хто сказав півслова, мимоволі провокує “домисли”.
Я не знаю, про що розмовляли керівники парламентських фракцій з претендентом на прем΄єрське крісло. В репортажі Олени Мацюцької на 1+1 я почув, що “депутати, які вже мали сьогодні розмову із Віктором Януковичем, переконували, що говорили з ним більше про благо для держави і менше –про крісла в уряді”. Уявляю собі ці розмови про благо держави (де стенограми?!). Однак в тому самому репортажі було відверто сказано, що “дуже чітко в середині дня сформулювали свої правила розподілу. Його проведуть за квотами, які отримають різні за численністю фракції більшості. До розподілу посад у виконавчій владі чомусь додали і крісло голови в ідеалі незалежного Нацбанку”.
Дійсно, з того, що ми бачили та чули по українському телебаченню, випливало одне: йде торгівля портфелями. “Ідейні” або “програмні” мотиви лунали лише з боку опозиції, проте тут ми вже мали справу з комічними речами. Так, мене вкотре приголомшив лідер комуністів Петро Симоненко, котрий в ефірі каналу 1+1 заявив: “Ми виходимо із загальнодержавницьких інтересів, відносно того, як буде працювати ближчим часом уряд”. Мабуть, давно головний комуніст України Леніна не перечитував: що це за комуніст, який виходить з загальнодержавницьких інтересів?! Свою залізну волю до опозиційної боротьби вкотре продемонстрував блок “Наша Україна”. Як сказав Юрій Костенко, нагадавши про проект коаліційної угоди, “Якщо він буде підтриманий і ми увійдемо в більшість, значить ми тоді можемо говорити про підтримку кандидатам, яких висуне більшість. Якщо – ні, то "Наша Україна" буде не голосувати, не брати участь у голосуванні як опозиційна сила”. Позиція “Нашої України” в прем΄єріаді змушує згадати старий анекдот: “Якщо мене вб΄ють, вважайте мене комуністом. А як ні то ні”. При цьому хто такий цей кандидат, висунутий більшістю, наче нікого особливо й не хвилювало.
Не знаю, може, українські ЗМІ свідомо зобразили “політичний процес”, що передував призначенню прем΄єра, ганебним торгом за портфелі. Однак, в такому разі, не зрозуміло навіщо: хіба що для того, аби зайвий раз зобразити депутатів зграєю ненажерливих пройдисвітів, котрі ні про що, окрім поділу сфер впливу, не думають? І вкотре на це питання я відповісти не можу.
Ледве не найактивніше обговорюваною темою в лояльних до влади та опозиційних ЗМІ були віхи трудової біографії кандидата та його майновий статус. Так, 20 жовтня глядачі Нового каналу могли довідатися, що за депутатськими стандартами Віктор Янукович фактично є жебраком: “Сьогодні депутати отримали пакет документів до затвердження прем’єра. Серед паперів – автобіографія Януковича і податкова декларація. Депутати довідалися, що Віктор Янукович не має ані машин, ані дач, лише квартиру на 108 квадратів. Торік він отримав 17 з половиною тисяч гривень зарплатні”. Вражаюча біднісь... Наприклад, посли польського Сейму, прем΄єри та міністри фінансів це зазвичай багаті люди, про що громадяни дізнаються з тих самих податкових декларацій, які регулярно друкуються на сторінках газет. Дійсно, як може сприяти розвиткові економіки величезної держави людина, котра не спромоглася забезпечити самого себе пристойними прибутками?
І вже зовсім непіддатним здоровому глуздові був перебіг дискусій навколо начебто кримінального минулого кандидата в прем΄єри. Мене питали в Польщі: чи правда, що він кримінальний злочинець? Й знову я мав відповісти: не знаю. Канал 1+1 просвітив мене 21 листопада, що новообраний прем΄єр “потрапив у колонію для неповнолітніх. Потім працював на Єнакіївському металургійному заводі і отримав ще одну судимість за тілесні ушкодження”. Перший раз він, мабуть, був засуджений, як це у нас заведено, “ні за що”, тому статтю, за якою сидів, оприлюднювати не варто. “Судимості скасовано”.
Іноземці знову питають: чи означає це, що цих злочинів людина не скоювала? Ні, скоювала, але тепер воно вже “не считается”. Водночас для опозиційних інтернет-видань ця тема була чи не найголовнішою. Я, відверто кажучи, не дуже це розумію, бо в нашому “правовому полі” судимість взагалі мало про що говорить. Наприклад, в моєму власному житті чоловік, котрий продемонстрував найбільшу порядність у фінансових справах, був рецидивістом. Проте налаштовані на “очернительство” видання добалакалися аж до чотирьох судимостей!
Мимоволі виникає елементарне питання: що роблять наші засоби масової інформації? Чому про все це слід дізнаватися або з явно упереджених джерел, або від самого претендента на прем΄єрське крісло? Якщо факт колишніх судимостей не заважає це крісло обійняти, то чому українські громадяни не отримали через ЗМІ офіційної детальної інформації від правоохоронних органів, аби раз і назавжди покласти край пліткам, які неминучо виникають в ситуації інформаційного дефіциту?
Впродовж тижня українські глядачі чули якісь уривки речень: мало хто з тих, у кого брали інтерв΄ю, сказав в ефірі більше трьох речень. Більшість з цих “інтерв΄ю” являли собою те, що Вітгенштейн називав “імітацією суджень”: наче є і підмет, і присудок, вимовлено слова, проте змісту чортма. Інформаційні повідомлення в кращому разі містили інформацію про хронологію подій, що відбувалися впродовж дня, однак про те, що відбувалося в ході консультацій, зустрічей та переговорів, дізнатися було неможливо. Виникало враження, що мене “інформують”, виходячи з переконання, що я все і так маю знати та розуміти, “читаючи між рядків”. Навіть опозиція обмежувалася якимись невиразними натяками, які за бажання легко було б назвати поклепами. Що в результаті?
А в результаті, завдяки українським ЗМІ, я, як пересічний споживач масової інформації, не знаю:
Хто такий Віктор Янукович?
В чому полягала його діяльність на посту Донецького губернатора?
Які його політичні погляди?
Що являє собою його соціально-економічна програма?
З яких мотивів його кандидатуру підтримали одні фракції та не підтримали інші?
Який був узгоджений в процесі попередніх консультацій персональний склад майбутнього уряду?
Тобто, не знаю я НІЧОГО!
Вкотре не можу не запитати: невже ті, хто керує нинішньою інформаційною політикою в Україні, не розуміють, що такі дії є прямою інформаційною диверсією проти влади? Адже, отримавши таку “інформацію”, громадянин мимоволі починає дошукуватися правди, а відтак звертається до “тіньової” інформації, де неможливо розрізнити плітки, відверту брехню, свідому дезінформацію та святу правду. В результаті громадяни живуть у власному, “народному”, інформаційному просторі, а українські медіа попросту перестають сприйматися як джерела інформації.
Звісно, в українському “правовому полі” не штука перетворити ЗМІ на знаряддя масової дезінформації. Проблема лише в тому, щоб змусити народ цю дезінформацію споживати та нею вдовольнятися. Однак такого не було навіть в безнадійні роки застою, й поготів не буде сьогодні, коли українець має можливість не лише живитися чутками, а й дивитися ВВС та читати Financial Times.
Правий був один українець: Гебельса нашій владі не вистачає. Може, гебельсових душевних якостей і не бракує, а от з гебельсовим розумом біда. Скільки можна витрачати гроші на утримання дурнів, неспроможних налагодити в країні якісну систему дезінформації? Або купіть розумного Гебельса, або прикрийте всі ці ТСНи з Репотерами, й запустіть замість них ще пару російських серіалів з бандитського життя. А народ вже якось сам себе проінформує...
Читайте також: Телепремьериада -2002: все по-взрослому
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ