І ця «тонка», завуальована, не помітна на перший погляд антиєвросоюзівська й проєвразійська агітація, що апелює вже не до свідомості, а до підсвідомості, спостерігається на нашому телебаченні дедалі частіше.

Цього року, на хвилі воєнних подій і патріотичного підйому, телевізійний День Незалежності виявився безпрецедентно насиченим і неказенним.

Перший національний показав уранці репортаж із військового параду в Києві, вдень - із військово-морського параду в Одесі. Там лив дощ, дув сильний вітер - шкода було вимоклих до нитки, без плащів, матросів та офіцерів і вимоклого ж до нитки президента, що відмовився від парасольки. Ще один, до речі, маленький, ледь помітний, але штрих до його портрету. Мимоволі пригадалася випадкова зустріч тут, у Києві, ще з одним політиком, який теж позиціонує себе як демократа й теж брав участь, і небезуспішно, в минулих президентських виборах: іде він вулицею, дощ уже вщух - а позаду нього йде молодий хлопець і, зігнувшись уперед, на витягнутій руці тримає над головою демократичного політика парасольку; руки самого політика нічим не зайняті.

Увечері Перший національний ще й показав святковий концерт із Майдану Незалежності, а пізно ввечері вже «Ера»транслювала концерт «Я люблю тебе, Україно».

Урочистості показав і «Центральний». «1+1» відзначився тривалим та вражаючим «Днем Незалежності з "Океаном Ельзи"» увечері. 5 канал провів присвячений святу телемарафон. НТН показав цілих чотири документальних фільми, про що блискуче написала Інна Долженкова.

Фільм «Останній день СРСР» на каналі НТН, окрім усіх своїх чеснот та вад, має одну фундаментальну хибу: він фактично ретранслює й відтворює російську пропагандистську вигадку - причому саме ту вигадку, на основі якої Росія вибудовувала всю свою подальшу пропаганду всі двадцять три роки нашої незалежності. Полягає ця вигадка в тому, що буцімто Україна стала незалежною внаслідок підписання біловезьких угод.

Річ у тім, що день підписання біловезьких угод і справді був останнім днем існування СРСР- от тільки СРСР той був уже без України. А високі сторони мали різний статус: Леонід Кравчук був президентом незалежної держави, тоді як Борис Єльцин та Станіслав Шушкевич усе ще були главами хай самоврядних, але частин СРСР. Датою набуття Україною незалежності стало 1 грудня: саме після позитивного результату референдуму незалежність України стала юридичним фактом, і на момент саміту в Віскулях нашу країну вже було визнано як незалежну багатьма країнами світу. Тож на момент «зустрічі трьох», чітко кажучи, Україна вже не мала до СРСР жодного стосунку - принаймні з юридичного погляду.

Російську пропаганду побудовано на підміні історичних та юридичних фактів: вона змальовує референдум 1 грудня як якийсь допоміжний - радше символічний, ніж юридично значущий - акт, а незалежність України виводить із «біловезької змови». Фільм «Останній день СРСР», свідомо чи мимоволі, навіює ту саму думку.

Через об'єктивні події цього року телевізійне святкування Дня Незалежності мало відчутний воєнний присмак. І я не готовий відповісти, чи варто було це робити. З одного боку, так - унаслідок російської агресії сьогодні ведеться боротьба за незалежність, за повну, справжню, непаперову незалежність. Із іншого боку, День Незалежності, за природою своєю - світле, радісне, позитивне свято. Свято надії, свято віри в перспективи. Мабуть, усе ж таки, варто було дотриматися балансу між сумним і навіть трагічним та радісним, між поточним та вічним.

ICTV, окрім прем'єри фільму «Україна - 2041», показав документальні фільми «На передовій» і «Революція гідності». Окрім самих фільмів - бачених мною вперше, хоча насправді це були не прем'єри, незабутнє враження залишив контраст між ними, між їхньою стилістикою. Завдяки цьому контрасту виразнішими стали враження й від самих фільмів.

«На передовій. Військові начерки» - розповідь про життя вояків у зоні АТО. Буденно-репортерська стилістика оповіді, ретельні замальовки й тривалі синхрони лише підкреслюють абсурдність і трагічність, майже нереальність того, що нині відбувається.

«Похід», «Табір», «Зброя», «Війна», «Втрати», «Рідні» - ці тематичні частини змушують поглянути на антитерористичну операцію та її учасників під різними ракурсами, рельєфно.

В останній частині був щемливо трагічний момент: рідний брат одного з бійців воює на іншому боці. Судячи з окремих фраз, вони зідзвонюються, спілкуються - й у той самий час, стріляючи по «зеленці» (як непомітно увійшов до нашого життя цей термін!), боєць дає собі звіт: там може виявитися його брат - але інакше не можна.

Занадто вже численними, надлишковими видалися порівняння зброї з жінкою, а ставлення бійців до зброї - зі ставленням до жінки («шлюб зі зброєю»). Вдалий, але надміру експлуатований - тим паче що далеко не новий - образ починає сприйматися як нав'язлива ідея. «Війна робить із молодих хлопців... справжніх воїнів» - ідею армії як засобу виховання й дорослішання ще за радянських часів так заялозили, що чути про це вже не хочеться. Тим паче, що краще би такого, як нині, засобу дорослішання не було, та й на війні чимало хто, щойно подорослішавши, тут само йде з життя.

У фільмі, зокрема й у синхронах, пролунало чимало такого, що в буденному потоці інформації прагнуть не акцентувати: «Точних офіційних даних про кількість загиблих немає», «Вести огонь по зданиям», «Першими відкривати вогонь по зеленці», «Автомати 1960 року, БТРи, яким по двадцять тисяч років (можливо, це було сказано помилково, й мався на увазі пробіг у 20000 км, але в даному разі вийшло навіть промовистіше. - Б.Б)».

«Воювати доводиться проти тих, хто ще вчора був співвітчизником», - глибина трагічності цієї фрази не одразу доходить до свідомості; не одразу навіть розумієш: присягнувши «ДНР» та «ЛНР», ці люди й справді позбавили себе статусу співвітчизників.  

...Драматичні кадри, напружена увага. Аж раптом, без жодного попередження, на екрані з'являється стадіон, екзальтований натовп. Що це? Художній прийом - показати контраст між війною та мирним життям, що триває поза межами зони АТО? Ілюстрація до слів: «Ще вчора вони тусили на дискотеках...» - як на мене, не дуже вдалих, бо в контексті їх можна було зрозуміти як «ще вчора вони були шалопутами, а тепер стали дорослими й свідомими»: я думаю, незрівнянно краще було б, якби доля дала їм можливість і далі «тусити на дискотеках»... Виявилося, ні - реклама пепсі! Досить тривалим був рекламний блок. Але ж є речі, де переривання на рекламу недоречне! Бо виглядає як знущання, зневага!

На відміну від попереднього, фільм «Революція гідності» побудовано на емоціях. Він не ставить за мету розповісти історію та передісторію Євромайдану, навантажити глядачів фактажем. Він змушує їх відчувати й переживати - й йому це чудово вдається. Так, цей фільм - «для тих, хто в курсі». Але він є блискучим прикладом документального фільму, знятого майже по гарячих слідах, не з висоти часу, тоді, коли емоції ще не вщухли, а теперішнє не встигло ще перетворитися на хай нещодавнє, але минуле.

Розповідь про події ми чуємо переважно з синхронів - Ніни Матвієнко, Ольги Богомолець, Фоми, патріарха Філарета, Кузьми, тренера Мирона Маркевича, Андрія Куркова, Святослава Вакарчука, Олексія Мочанова, отця Святослава, Оксани Забужко... «Бійтеся гніву терплячих людей» - цей афоризм пригадується повсякчас.

Білборд: «Поймите нас. Задолбало», показаний кілька разів на початку фільму, - видається, що якби про нього широко й своєчасно знали в Донбасі, й розвиток подій міг би піти зовсім інакше.

«Не хочеться прокидатися: дивишся телевізор цілу ніч, боячись побачити й почути одне-єдине повідомлення» - ці слова змусили яскраво пригадати власні почуття. Мабуть, мільйони українців відчували тих днів те саме. «Історія перетворення романтиків на радикалів» (Курков) - винятково точний діагноз. І винятково тривожний: чим відгукнеться цей суспільний радикалізм надалі? Чи зупиниться на безпечній і конструктивній межі, чи не переросте в екстремізм та популізм? «Вийшли не за євроінтеграцію, вийшли проти насильства» (Богомолець) - у тому-то й річ, що євроінтеграцію сприймали й сприймають як убезпечення від державного насильства.

Янукович вирішив «поставити з одного боку тих, із іншого тих» (Забужко), щемлива розповідь Богомолець про матір строковика внутрішніх військ, що днями й ночами сиділа на ганку кірхи на Лютеранській, про те, як її попросили надати допомогу пораненим вевешникам - і виявилося, що їх послали без найменших, найпримітивніших засобів захисту та допомоги. Так, оті строковики ВВ - теж жертви, яких підставила злочинна влада. Але: «Снайпер не стріляв по ногах, він стріляв на враження» (Богомолець), «Відкрили полювання на людей, мов на звірів». Так і не було відділено строковиків від беркутівців, так і не згадали: в усьому світі «спецзасоби» - ті самі гумові кулі - не використовують на враження, ними стріляють по ногах, а то й просто поруч із натовпом; у нас же ними стріляли в обличчя. Метою було не розсіяти натовп, а заподіяти каліцтво - зумисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

А от що дратує дедалі більше, то це надмірне й недоречне вживання вислову «герої не вмирають». У стані шоку, намагаючись пом'якшити горе - так. Під час урочистостей, як ритуальну формулу - теж так. Але скрізь і повсякчас? Автоматично, не замислюючись, мов по вивченому? Чи не призвичаює це суспільство до загибелі людей, до загибелі як норми, як чогось нормального та звичайного?

І - гіркі слова про те, що Майдан не досягнув мети. Про те, що депутати від колишньої влади та колишньої опозиції тісно пов'язані одні з одними, разом відпочивають та «дітей хрестять», що «под люстрацией они понимают делёж люстр из Межигорья» (Олександр Сидоренко). Боляче. А може, це просто нетерпіння? І чи не відбудеться процес психологічного витіснення, коли нинішня війна відсуне в свідомості й пам'ять про Майдан, і його вимоги?

Надто мінорним вийшло завершення фільму. Як на мене, невиправдано мінорним. А посередині - та сама перерва на ту саму рекламу. Отут, у фільмі, знятому немовби на одному диханні, вона просто псувала навіть не враження, ні - вона видавалася наругою.

«Тоніс» відзначив День Незалежності демонстрацією досить давнього вже ювілейного вечора поета-пісняра Андрія Демиденка. Зрозуміло: відбувся він за зовсім інших обставин. Тож у переліку артистів, у чиєму репертуарі були пісні на вірші Демиденка, поруч пролунали імена Йосифа Кобзона, який підписав сумнозвісного листа до Путіна, та Софії Ротару, яка, живучи в Криму, відмовилася брати російське громадянство й заявила, що є українською співачкою. От цікаво: чи сподобався цей перелік самому Демиденкові - сьогодні? Коли ж на сцені з'явився Олександр Морозов - ще один путінський підписант, стало й зовсім гидко. Це вже був відвертий ляпас глядачам.

Ще один лейтмотив телевізійного Дня Незалежності й сусідніх днів можна сформулювати так: занадто багато Ляшка. Протягом святкових днів цей політик постійно нагадував про себе на різних каналах. Його привітання з Днем Незалежності - на тлі вояків АТО - було на екранах єдиним спеціально записаним вітальним роликом від політика; навіть президент окремого вітального ролика а-ля Янукович не записав - мабуть, вважав за дурний тон. Зрозуміло: почалася виборча кампанія. Але ж, буцімто, й часи змінилися, й суспільство чекає на нові способи комунікації політиків із ним, та й обставини сьогодні надзвичайні. А методи - ті самі, що й були? У випусках новин згадки про Ляшка, його й саме його синхрони з коментарями неодноразово видавалися необов'язковими, притягнутими. На «Інтері» в «Подробицях» інтерв'ю з цим політиком стало основним матеріалом про хід подій у зоні АТО. Кілька днів раніше «Ера» показала матеріал про те, як радикальна партія бореться з ігорним бізнесом - трощить зали, влаштовує самосуди. Інтонація була дуже схвальною.

*****

І - головний біль. Випуски новин. «Факти тижня», ICTV. Матеріал про антитерористичну операцію. Синхрон бійця: на боці терористів воюють представники  інших країн - «Сербії, Сирії, Прибалтики», й мова пішла про «прибалтійських снайперів, переважно жінок». Цьому привидові вже понад двадцять років: про «прибалтійських снайперок» ми чуємо з часів війни в Абхазії. Щоправда, дотепер про їхнє існування розповідали росіяни й лише вони, й воювали вони завжди проти Росії. З якого це дива вони раптом почали воювати на боці Росії, залишається тільки гадати - з інших джерел чути про них так і не доводилося. Зрозуміло: в даному разі це був синхрон. Але дуже здається, що його автор  чув про «прибалтійських снайперок» від когось іншого й навряд чи бачив їх сам. Тож перетворювати синхрони на засіб поширення фейкової інформації - чи є це професійним?

Ще один синхрон із того самого сюжету: вояк АТО, що стоїть поблизу Луганська, розповідає, що, попри поширені повідомлення, у Луганськ українські війська не входили й частину міста не контролюють; це бойовики увійшли на танках під українськими прапорами, саме про цю подію керівництво АТО й повідомило як про буцімто прорив. Гвалт? Звинувачення керівників АТО в маніпулюванні інформацією? А вже наступного дня інтерівські «Подробиці» повідомили: бої в Луганську пересунулися до середмістя. То як воно насправді?

Увесь день 24 серпня нам повідомляли: прорив бойовиків на південь Донецької області з території Росії припинено, колону знищено, Новоазовськ обстрілюють бойовики, автошлях Новоазовськ-Маріуполь під контролем української армії. І от два дні по тому новини вже передавали: українська армія зайняла частину села під Новоазовськом; Новоазовськ «умовно контролюється» українською армією. І, врешті решт, 28-го повідомили, що напередодні Новоазовськ залишений нашими військами. До того на центральних каналах жодних повідомлень про ефективний наступ бойовиків та відступ українських сил не було. Нам же казали, що весь південь Донецької області контролює українська сторона! То що насправді сталося?

Згаданий уже випуск «Фактів тижня». Розповідь про порушення повітряного простору Нідерландів російським військовим літаком. За словами кореспондента, їх супроводжували «данські винищувачі». То що ж це виходить: Данія на пару з Росією здійснила акт агресії проти Нідерландів? Відповідь, найімовірніше, є простою: англійське слово Dutch (читається: «датч») означає «голландський» - саме так: Голландія - Holland, але голландський - Dutch. Подеколи оце Dutch помилково перекладають як «данський». Що, напевне, й вийшло в даному разі - й спотворило інформацію.

*****

А тепер - про те, що чимало хто вважатиме за малопатріотичне. Але вести мову про це треба - щоб не постати завтра перед непередбачуваними проблемами. «Інтер», «Подробиці», 25 серпня. Сюжет: бойовики обстрілюють житлові квартали Донецька. Кадри: увесь центр міста - в диму, де-не-де видно пожежі. «Чи дурні ці бойовики, свій же бастіон руйнують?» - тільки й залишається запитати. В іншому сюжеті боєць АТО розповідає, що, окрім іншого, артилерійським вогнем було знищено склад боєприпасів бойовиків у Харцизьку. Отже, й українська сторона веде вогонь по містах?

Інформаційна війна поставила Україну в дуже непросте становище. Відкрито заявляти про те, що мирне населення гине не лише від пострілів бойовиків? Це - спровокувати Росію на «захист знищуваного українськими фашистами мирного населення». І хай навіть провину за загибель людей унаслідок війни - якщо не йдеться про свідоме цілеспрямоване їх знищення - несе та сторона, яка цю війну розв'язала, Росію це не стримає. Тим паче що російська пропаганда втовкмачує: війну розв'язали «українські карателі», а свою участь у війні й свої зусилля до її роздмухування заперечує.

Навіювати, ніби мирне населення страждає лише від бойовиків? По-перше, трапляється, що кінці з кінцями не сходяться, нелогічно виходить. По-друге, коли людям повсякчас казати, що бойовики наполегливо винищують своє власне середовище існування, не може не скластися враження: дурнуваті вони якісь - а їх усе ніяк не можуть розбити. Приниження ворога принижує й власних воїнів. По-третє, рано чи пізно - хочеться вірити, що вже незабаром - доведеться налагоджувати контакт із жителями Донбасу - тими, що були обдурені російською пропагандою, що щиро підтримували сепаратистів. Вони неодмінно казатимуть: подивіться, мовляв, що зробили з нашими містами, з нашими домами. Навіть порядок, яким вимірюється кількість загиблих мирних жителів, сьогодні визначити неможливо. Кількість людей, що втратили близьких, теж неможливо навіть оцінити. Сказати їм, що їхні рідні гинули лише від снарядів бойовиків? Усе, не лише контакту, а й сподівань на контакт більше не буде; всі подальші зусилля будуть марними.

Що робити? Де вихід? Сказати чесно - не знаю. Це потребує громадської дискусії, в інший спосіб відповіді не знайти. Можливо, як подеколи робило одне поважне видання, повідомляти: «По Горлівці завдано артилерійського удару» - без уточнення, ким завдано. Або як донедавна деякі телеканали давали синхрони біженців: коли ті розповідали про руйнування та інші жахи, було старанно вичищено всі слова, у яких біженці когось звинувачували. Безособовість теж дратувала - але, можливо, вона є кращим виходом, ніж примітивізація й натягування?

Зрештою, якщо ЗМІ звикнуть до езопової мови, до міжрядкової інформації - відвикнути потім може виявитися вельми складно.

Пов'язане з цим самим. ЗМІ, зокрема й 24 серпня, постійно повідомляють: терористи втрачають підтримку жителів контрольованих ними територій. І от - кадри: Донецьком ведуть полонених. Наймоторошнішим було навіть не саме варварське дійство, а натовп глядачів, що скандував: «Фашисти! Фашисти!» Чималий натовп. Визнавати, що місцеве населення до значної міри підтримує окупантів, - це теж провокувати Росію на його «захист». Не визнавати - це провокувати й суспільство, й громадських активістів, і політиків на хибні кроки та хибні рішення. Потрібно знайти неодномірний, мудрий підхід - конче потрібно.

На початку війни розлючували демонстровані телебаченням кадри: українські солдати - в полоні, над ними стоять озброєні бойовики з автоматами, й тут само російські журналісти беруть у них інтерв'ю. Зрозуміло ж було: інтерв'юйовані полонені не можуть казати те, що думають, не можуть бути щирими. Й от тепер дедалі частіше демонструють синхрони російських полонених. Дуже хочеться вірити, що ці заяви - щирі. Хочеться вірити - але не більше. 

*****

...Останнім не вельми приємним акордом святкових днів став то й таки  випуск «Подробиць» на «Інтері» 25 серпня. Передусім, у сюжеті про АТО основний синхрон почався з посилання на те, «як сказав Олег Валерійович - Ляшко сказав». Що саме сказав Ляшко, так і залишилося невідомим (головне, що «правильно сказав»?), та й до контексту це не мало жодного стосунку. Але це лише підкреслило загальну телевізійну тенденцію: на наших очах Олег Ляшко перетворюється мало не на головного героя АТО.

А ще вразили два зовнішньополітичних сюжети. Один сюжет - про неправильно перекладену фразу Ангели Меркель про буцімто необхідність для України "не шкодити інтересам Росії". Сюжет переконував: переклад був неточним, та ще й було скомпільовано різні відповіді пані канцлер на два різних запитання інтерв'юера. Було показано відповіді Меркель із закадровим перекладом. Усе, нібито, гаразд? От тільки самих запитань так і не озвучили.

Й склалося дуже сильне враження, що наведені з перекладом відповіді було вирвано з контексту, показано й перекладено не повністю. Скажімо, одна з відповідей, як її було подано, полягала в тому, що якщо Україна вирішить вступити до Євразійського союзу, то Німеччина погодиться з таким вибором і не буде чинити тиск. Інша - що Україна підписала з ЄС асоціацію, але це зробили багато інших різних країн, зокрема й Туреччина, й це всього лише така форма партнерства: «Ми звемо це східним партнерством» - а ще Німеччина прагне знайти такий підхід, який улаштував би й Росію. От як ви гадаєте: якими могли бути запитання, відповідями на які були ці фрази - якщо це не вирвані з контексту фрагменти? Я, наприклад, уявити запитання не можу.

А які висновки могли зробити глядачі? Перший: Ангела Меркель радить Україні вступити до Євразійського союзу. І другий: підписана угода про асоціацію з ЄС - це не більше, ніж порожній папірець, формальність: як було східне партнерство, так де-факто й залишилося. Приклад Туреччини в запропонованому контексті, до речі - невдалий, бо Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до Євросоюзу; цей факт є серед українців маловідомим, але ж Меркель не могла про нього не знати!

Насамкінець було дано два синхрони політологів - Сергія Тарана та Костя Бондаренка; обидва політологи стверджували: Росія - дуже важливий економічний партнер і Німеччини, й усього Євросоюзу, а тому вони зацікавлені, щоб Росія й надалі залишалася активним партнером, і готові пожертвувати Україною. Мовляв, стабільність - це збереження статус-кво.

І знову: який висновок могли зробити глядачі? Один-єдиний: Євросоюз підтримує Росію, Україну він уже списав із рахунків, тож вибору немає - підкоритися Росії, й усе.

Другий сюжет було присвячено урядовій кризі у Франції. Тут факти було викладено чітко, але не менш чітко проглядала московська школа: прислів'я «який цар - такий і псар» зовсім не лягало в канву розповіді, але «зіграло на зниження», всупереч фактам і в суто емоційний спосіб звівши подію до рівня якихось особистих примх, симпатій та антипатій. Нагадаю: французький прем'єр-міністр відправив у відставку уряд через те, що під час святкування «в деревне» (от цікаво, звідки це слово, яке в Україні, окрім Донбасу, не є в широкому вжитку?) кілька міністрів припустилися, м'яко кажучи, недипломатичних висловлювань на адресу Німеччини.  

А далі пішов ще один характерний для російської школи прийом: запропоновані глядачам висновки найменшою мірою не випливали з фактів і грунтувалися на фантазіях кореспондента. Полягали ці висновки в тому, що французькі президент та прем'єр на дух не виносять критики й вимагають цілковитої лояльності та слухняності.

А який висновок могли зробити глядачі в даному разі? Теж один-єдиний: політична практика у Франції - така сама, як і в Росії, тож особливої різниці між Євросоюзом та Євразійським союзом немає. Теж, до речі, московська школа пропаганди під виглядом журналістики - навіювати аудиторії переконання, що нібито всі країни поводяться так само, як Росія, й мотивація, й система цінностей та пріоритетів в усіх країн - така сама, як і в РФ. Екстраполювати поведінку Путіна на лідерів усіх без винятку країн в усьому світі.

Отака «тонка», завуальована, не помітна на перший погляд антиєвросоюзівська й проєвразійська агітація, що апелює вже не до свідомості, а до підсвідомості, спостерігається на нашому телебаченні дедалі частіше.