Аби не бути нудним для читачів “Детектор медіа”, в своїх матеріалах я намагаюся не писати про те саме кілька разів. Вдається не завжди. Так і зараз я дозволю собі повернутися до проблеми цензури, оскільки цими днями в Польщі сталася подія, повз яку неможливо пройти.

14 листопада з вини високопосадового генерала в польських медіа відбувся ядерний вибух середньої сили. Все почалося з того, що журналіст однієї з найпопулярніших польськіх радіостанцій RFM FM Ян Мікрута з незрозумілих причин заходився читати журнал під сумнівною назвою “Військова думка”. Там він з подивом наштовхнувся на “військову думку” керівника стратегічного планування Генерального штабу Війська Польського генерала Мєчислава Ченюха, яка й відіграла роль детонатора у інформаційному вибухові. Розмірковуючи про стосунки армії та засобів масової інформації, генерал заявив: “Важливою справою, на яку може впливати Міністерство оборони та військове керівництво, є добір журналістського персоналу, який сприяє урядові та війську. Тому надання акредитації має бути свого роду селекцією, яка б відсіювала осіб, котрі неприхильно ставляться до діяльності військових”.



Після того, як Ян Мікрута оприлюднив ці міркування генерала, в польських ЗМІ здійнялася справжня буря. Повідомлення про генеральське одкровення було навіть розміщено на інформаційному проталі INTERIA.PL з коментарем: “Генерал Мєчислав Ченюх хоче впровадити військову блокаду медіа”. Реакція журналістів та учасників форуму на INTERIA.PL описові не піддається, тому просто дещо процитую. “Панові генералу, мабуть, зовсім розум відібрало. Що це за прихильні, або неприхильні медіа?”. “Те, що ти танкіст, ще нічого не виправдовує”. “За такі слова пан генерал має пустити собі кулю в лоба”. “Може, пан генерал пішов би служити до Лукашенко?” “Цей “генерал з непорозуміння” задовго служить у війську й лише псує повітря”. Найстрашніший вирок генералові один з читачів виніс гранично стисло: “Цензура!”. Мабуть, годі. З “реакцією громадськості” все ясно.

Слова генерала, однак, змусили польських журналістів замислитися над старою, проте й надалі актуальною проблемою стосунків ЗМІ та армійської цензури. Сам Ян Мікрута, котрий оприлюднив генералові “думки”, які на нього явно розраховані не були, звернувся до досвіду роботи американської преси під час військових конфліктів: “До якої міри важливою є роль медіа, американська адміністрація переконалася ще у В΄єтнамі. Тоді здійснювалися спроби обмежити доступ журналістів до інформації, проте - безрезультатно. Новини з фронту підживлювали негативну реакцію громадської думки у США, що, як тепер вважають, було однією з основних причин поразки. Під час операції “Буря в пустелі” Пентагон вже не повторив цієї помилки. В цьому випадку американці спостерігали війну “в прямому ефірі”, однак образ, який там було створювано, відповідав інтересам оборонного відомства. Під час військових дій в Афганістані журналісти звинувачували Пентагон в дозованому наданні інформації. Однак, оскільки інформація однаково “дозувалася” для всіх, з цим легко погодилися”.

Справді, як я вже писав, військові завжди схильні не лише до “дозування” інформації, а й, скажімо м΄яко, до деякого творчого переосмислення фактів перед їх оприлюдненням. Мотивів тут безліч: від військової доцільності до військової “дитячості”. Ще давні греки мали звичай, програвши битву, вертатися пізніше на поле своєї поразки і зводити там трофей, аби отримати бодай примарну моральну втіху. Тобто, військовий журналіст завжди стикатиметься з цензурою. І, на мій погляд, якщо тут і є проблема, то вона - не в цензурі, а в журналістах.

Звісно, скандал, що виник в Польщі внаслідок оприлюднення генералових думок, цілком виправданий. Боюся, генерал ще матиме проблеми. В демократичному суспільстві мають придушуватися в зародку будь-які наміри впровадження цензури. Проте не слід забувати, що “безцензурних” суспільств просто не може бути. Тому для журналіста головною проблемою має бути не боротьба за скасування цензури, а боротьба за можливість у повному обсязі та з дотриманням професійних норм виконувати свої обов΄язки навіть за наявності цензури.



Дійсно, під час “Бурі в пустелі” інформація військовими “дозувалася”. Чи випливає з цього, що журналісти працювали під диктовку Пентагону? Журналістові можуть перешкоджати в отриманні інформації. Чи випливає з цього, що він не має дошукуватися потрібної інформації, посилаючись на “об΄єктивні перешкоди”? Військові завжди будуть схильні применшувати свої поразки та перебільшувати свої перемоги. Чи випливає з цього, що журналісти мають некритично відтворювати армійську похвальбу? Влада завжди буде хотіти, аби її “іміжд” на телеекранах й на сторінках газет був “привабливий”. Чи випливає з цього, що журналісти мають на створення цього “іміджу” працювати? Очевидно, що ні і ще раз ні!

Тому мені здається, що в ситуації, яка склалася зараз в Україні, журналістам варто трохи змінити кут зору на проблему цензури. Боротьба з цензурою - справа політична і займатися нею мають парламентарі та політики, що вони, слава Богу, і намагаються мірою сил робити. Натомість журналістові, по великому рахунку, теоретичні дискусії навколо визначення поняття цензури мають бути “до лампочки”: його справа - професійно виконувати свої обов΄язки за будь-яких умов.



Я не можу позбутися відчуття, що в українському журналістському середовищі відбувся якийсь зсув акцентів. Таке враження, що сталася помилка у виборі об΄єкта боротьби. Згоден, влада у нас нікудишня: навіть якщо напружиться весь польський генералітет, йому так не зіпсувати повітря, як це щоденно робить український владний генералітет. Тому треба і журналістський страйком створювати, і незалежну профспілку, та взагалі усіма можливими засобами протистояти антиправовим діям української влади.

Проте чи перш за все з владою треба боротися журналістам? Я, наприклад, абсолютно не розумію, що змінить в діяльності окремого журналіста ліквідація Головного управління інформаційної політики в АП. Звісно, це “міністерство правди” слід негайно розігнати, аби не псували інформаційне повітря за наші гроші. Проте це - справа обраних нами парламентарів. Натомість чи слід журналістові для того, щоб почати говорити правду, чекати ліквідації “міністерства правди”? Журналіст не повинен боротися з владою, він повинен говорити про неї правду: в цьому і полягає його суспільна місія. Тому, на мою думку, сьогодні кожен журналіст в Україні має розв΄язати для себе фундаментальну проблему: як за нинішніх політичних умов виконувати свій професійний обов΄язок.

Як на мене, у порівнянні з анекдотичною “інформполітикою”, значно більшої шкоди свободі слова в Україні завдають заклики до “корпоративної солідарності” та “боротьби за збереження команди”, що лунають з боку керівництва українських ЗМІ. Всі ці помірковані пропозиції “пересидіти” в кущах, аби зі збереженою командою почати на весь голос говорити правду після президентських виборів, вбивають журналістику на корню. За два роки мовчанки голос так сяде, що нічого сказати вже не вдасться.

Кінець-кінцем, і власникам українських медіа є над чим замислитися. Адже те, що в Польщі було сприйнято як маячню танкіста, давно є засадничим принципом кадрової політики українських медіа-босів. Що являтимуть собою через два роки утримувані ними газети та телеканали, якщо і надалі там лишатимуться, за словами польського генерала, лише “прихильні до влади”? А працюватиме хто? Невже вони вважають, що звільнені з роботи, або змушені до звільнення журналісти почекають і через два роки приповзуть на колінах? Думаю, що людина, котра була спроможна на принциповий крок в ситуації, коли журналістів вбивають, у 2004-му році на коліна вже не стане.

Отож, вкотре доводиться висловити банальність: ми маємо боротися не проти, а за. Не проти цензури має боротися журналіст. Він має боротися за себе. Боротьба з цензурою - більшою мірою внутрішня проблема редакційних колективів. Лише легкий натяк на страйк колективу УНІАН спровокував бурхливу реакцію: це свідчить про те, що українські журналісти не лише повинні викорінити цензуру у власній діяльності, а й мають для цього цілком ефективні засоби. То чому ж вони не використовуються?

Якщо повернутися до польського скандалу, варто зауважити, що міркування генерала було сприйнято як абсурдні не лише через їхній кричущо недемократичний зміст. Його ідея абсурдна і, так би мовити, з технічної точки зору, адже в Польщі її попросту неможливо було б реалізувати. Це неможливо рівною мірою як через характер польських медіа, так і через характер польської журналістської діяльності. Тому жодна “військова блокада” польським медіа не загрожує, хоч би про що марилося окремим генералам. Засади функціонування польських ЗМІ є такі, що на них в жоден спосіб не може позначитися будь-яка інформаційна політика, розроблена керівництвом “стратегічного планування” (від назви посади польського генерала українцеві віє чимось до болю знайомим).

Політична, ідеологічна або релігійна заангажованість польських медіа - цілком звична річ. Про це я ще писатиму. Тому, звісно, журналіст має обирати, де йому працювати і на які умови редакційної політики погоджуватися. Важко уявити собі, що статтю Мєчислава Ченюха було б видруковано у поважній “Газеті Виборчей” чи у скандальному тижневику “Ні”. Та, слава Богу, і генералові є де викласти свої “думки”. Проте жоден польський генерал, президент чи прем΄єр не може впливати на позицію журналіста не лише тому, що не має для цього правових механізмів. Цих правових механізмів не має і українська влада. Головне, що сам журналіст не дає на себе впливати. Він може стикатися з будь-якими цензурними обмеженнями. Проте цензура не формує його журналістської позиції. Треба лише, аби ця позиція була, тоді й проблеми цензури для журналіста не буде.

Я чудово розумію, що у відповідь на мої апеляції до польського досвіду можна зауважити, що вони, м΄яко кажучи, не пасують до української ситуації, оскільки в Польщі генерали не вбивають журналістів бейсбольними кийками та не можуть в один день перетворити медіа-магната на жебрака. Згоден. Проте чи змінює кошмарна українська реальність принципові засади журналістської професії? Думаю, що ні. Тому і вважаю, що боротьба українських журналістів з цензурою має грунтуватися на ясному усвідомленні цих засад, аби у намаганні “вбити дракона” вони не забули насамперед вбити його у собі.