Так, вже впродовж третього місяця я наполегливо, проте безрезультатно, намагаюся зрозуміти, в чому полягає сенс дискусії, яка розгорнулася навколо питання, чи є в Україні політична цензура та які її ознаки. Оскільки для мене цілком очевидно, що політичної цензури в Україні немає, я вкотре дозволю собі висловити певні міркування, так би мовити, “з-за бугра”.

Як на мій погляд, ознакою існування цензури є існування цензури. Спробую пояснити цю глибоку думку.

Думаю, не помилюся, висловивши банальне твердження, що цензура, тобто обмеження та регламентація розповсюдження певної інформації, існує відтоді, як людство почало розповсюджувати інформацію. Якби цього не було, людство не виробило б такої фундаментальної комунікативної звички, як шепотіння на вухо. Немає сфер людської життєдіяльності, які були б позбавлені інформаційного виміру, а тому у певний спосіб не цензурувалися б. Навіть елементарні форми мовного етикету, що знаходять свій вираз у формулах на кшталт “Гусары! Ни слова!”, являють собою своєрідні різновиди цензури, Єрунтовані на загальновизнаних табу щодо уживання в певних ситуаціях певних слів та певних виразів.

Класичним прикладом цензури є регламентація поширення військової інформації. Цим займається інституція, яка цілком відверто називається військовою цензурою. Кожен, кому доводилося писати листи з армії, підтвердить, що його заздалегідь попереджали, про що можна писати мамі, а про що - ні. Втім, якщо напишеш зайве - не біда: цензор все одно прочитає твого листа і, як вчив Мікеланджело, все зайве прибере, аби лист набув остаточної естетичної довершеності. Прес-конференції військових під час бойових дій - це суцільне “no comment”: відмовляючись відповідати на питання журналістів, армійські речники посилаються на військову таємницю, тобто апелюють до цензури.

Множити приклади безглуздо, оскільки вся історія людства є історією цензури. Сьогодні ми часто ведемо мову про катастрофічні культурні наслідки царських указів щодо обмеження вживання української мови в Російській імперії. Не забуваймо, що ці документи являють собою зразкові приклади цензурних приписів. З нашої точки зору ці укази - дуже погані укази. Проте якщо підійти до цих документв з правової точки зору, то їхня оцінка одразу суттєво ускладниться.

З точки зору дуже поширеного нині в світі правничого позитивізму, правовий акт - це наказ суверена, підкріплений погрозою каральних санкцій за його порушення. Таким сувереном може бути парламент, цар, президент та будь-який носій верховної влади в залежності від політичного устрою країни. Тому незалежно від морального, політичного або ідеологічного змісту цього акту, його правовий характер не підлягає сумніву. Мені дуже не подобається зміст Емського указу, однак жодних підстав піддати сумнівові його легітимність в межах правової системи Російської імперії у мене немає.

Типовим прикладом цензури може вважатися конституційна заборона пропаганди, скажімо, фашизму. Причому в цьому випадку перед нами вже приклад цензури політичної. Проте легітимність цього цензурного припису ні в кого сумнівів не викликає.

Правовий акт може видаватися дуже несправедливим. Типовим прикладом національної та релігійної несправедливості було встановлення в царській Росії горезвісної “черты оседлости” для євреїв. Однак це був правовий акт, який в легітимній, чітко сформульованій та всезагально оприлюдненій формі задавав певні правила гри, дотримання яких гарантувало безсумнівно дискримінованим євреям захист від будь-яких каральних санкцій щодо них.

Вертаючись до проблеми цензури, зверну увагу на щойно перелічені ознаки будь-якої законної регламентації: легітимність, чітка сформульованість та оприлюднення. Наприклад, припис військової цензури, що в листі додому не можна вказувати кількості танків у підрозділі, має походити від законного носія військової влади над підлеглими, має бути сформульований у чіткий і такий, що не припускає суперечливих тлумачень, спосіб і, нарешті, має бути повідомлений всім підлеглим із попередженням за правову відповідальність, яку вони нестимуть в разі порушення цього припису. Ось і вся проблема цензури.

В історії можна навести безліч прикладів не просто безглуздих, а й попросту божевільних прикладів цензурних обмежень. Наша недавня радянська історія дає матеріалу щодо цього на цілу енциклопедію, не те що на фейлетон. Проте хоч би якими божевільними видавалися цензурні приписи, вони задають певні правила гри, що визнаються внаслідок легітимності джерела їхнього походження. Навіть якщо повернутися до нашого прикладу з неписаними формами цензури у мовному етикеті, не можна не визнати, що вони мають для певного середовища всезагальний, обов΄язковий, загальновідомий та, що найголовніше, шанований в цьому середовищі характер. Усталені в традиції етичні норми тут виконують роль законодавця-суверена.

Тепер я маю вибачитися перед читачем, оскільки з зали дворянського зібрання, де гусари “з останніх сил” стримуються в межах мовного етикету, нам доведеться зійти брудними східцями до пропахлої кислими щами лакейської...

Яке відношення мають всі щойно перелічені властивості цензури до “темників”, які в Україні поширює президентська адміністрація? Чи походять вони від легітимного носія законодавчої влади? Чи мають вони кодифікований характер? Чи сформульовано їх у чіткий та однозначний спосіб? Чи, кінець кінцем, їх оприлюднено? На всі питання категорична відповідь - ні. Перед нами якісь “подметные письма”. Я категорично відмовляюся девальвувати високе і освячене історією поняття цензури застосуванням його до „темників” - цих анонімок, розповсюджуваних неконституційною структурою (чи не структурою, а особами, чи не особами, а взагалі невідомо ким?).

Недоречність вживання поняття цензури до цих обкомівських інструкцій зумовлена ще й тим, що цензура обмежує або забороняє розповсюджувати інформацію, натомість ці “директиви из центра” приписують, яку інформацію треба розповсюджувати! В часи безнадійного російського царату було поширене прислів΄я: “Цензура може заборонити казати правду, проте жодна цензура не може змусити брехати”. Нехитрий силогізм, піддатний розумінню навіть “політтехнологів з Банкової”, дозволяє зробити висновок: документ, який “змушує брехати”, тобто вказує, про що треба розповідати, до цензури жодного відношення не має.

Це дає мені підстави твердити, що Україна сьогодні потерпає не від наявності цензури, а від її відсутності, тобто від відсутності чітких, легітимних, загальновідомих та загальновизнаних правил гри в царині розповсюдження інформації.



Чи означає це, що в Україні слід ввести ще й політичну цензуру, але вже легітимну? Звісно, ні. Просто у галузі масової інформації в Україні відбувається те саме, що й в усіх інших сферах українського життя. Правоохоронці нам весь час скаржаться, що їм не вистачає “правової бази” для боротьби с корупцією... Мабуть, тому Лазаренка судять в Америці. Напевно, у них для боротьби з українською корупцією розроблено кращу правову базу. Щойно заходить мова про якесь неподобство, ми чуємо про брак правової бази. Україна - це світ словесного фетишизму, де вірять, що прийняття закону означає миттєву ліквідацію проблеми.

Якої правової бази бракує, аби назвати розповсюдження “темників” кримінальним діянням, що суперечить Конституції, замість увінчувати їх званням цензури? І вже тим більше, які правові підстави існують для того, щоб вміщені в них настанови виконувалися? Поява “темників” не дає підстав ані до дискусій щодо існування цензури в країні, ані для з΄ясування їхньої конституціїності. Це - кримінальна справа, яка до Конституції має відношення лише тому, що надсилання цих інструкцій брутально, в насильницький спосіб та з особливим цинізмом змушує власників засобів масової інформації скоювати кримінальний злочин, який полягає в порушенні конституційного права громадян на отримання інформації.

Аби нічого такого не відбувалося, в Україні існує більш ніж достатня правова база. Вся проблема лише в тому, що право в Україні не діє, і ступінь могутності бази у недіючого права аж ніяк не позначається на безправному українському бутті. Не хочу наврочити, але я слабо вірю, що грудневі парламентські слухання щось змінять в цій ситуації з українською “цензурою навиворіт”. Хіба що приймуть закон про цензуру...

Намагаючись зрозуміти, на яких правових підставах тримається цензура, я посилався на правничий позитивізм. Його критики зазвичай використовують старий аргумент “gunmen”, по-нашому, “человек с ружьем”. Йдеться про те, що з цієї точки зору будь-який наказ “авторитета”, підкріплений погрозою “санкції” у вигляді вбивства на місці, слід вважати правовим. Тому вимозі грабіжника віддати гаманця під загрозою “санкції” цілком можна за бажання надати правового вигляду. Саме з таким правовим позитивізмом ми і маємо справу у нашій “інформполітиці”: під загрозою санкцій українські авторитети вимагають віддати їм наше право на вільне отримання інформації. Не знаю, як хто, але я - проти. В такому разі я вимагаю: поверніть Україні цензуру!