20:31
Середа, 30 Липня 2014

«Жіночі бунти» й перехоплені перемовини терористів

7 962
Українському телеглядачеві з глибинки потрібні передусім наочні докази того, що українська армія веде війну визвольну, й жінки, які протестують проти мобілізації своїх чоловіків, тим самим підкидають хмизу в багаття розбрату. Огляд телепрограм за 21‒27 липня
«Жіночі бунти» й перехоплені перемовини терористів
«Жіночі бунти» й перехоплені перемовини терористів

От не перестають дивувати деякі чахлики невмирущі українського політикуму! Якось вони вміють пристосовуватися до перманентних соціально-політичних катаклізмів у нашій державі, демонструючи дива мімікрії.

 

Сприяють їм, звісно ж, рідні українські телеканали, де, попри, здавалося б, гостру потребу в неупередженому інформуванні населення під час війни за незалежність, полюбляють надавати слово таким собі перекинчикам. Дехто з яких, зокрема Юрій Павленко, до останнього демонстрували найщирішу (аж із штанів вискакували!) лояльність злочинному режиму Януковичу, щосили піарячи соціальні ініціативи останнього.

 

Аж до самого 24 лютого, коли чиновник подав заяву про відставку з посади уповноваженого з прав дітей при Президентові України. З формулюванням «через неможливість виконувати свої обов'язки».

 

24 лютого, пригадується, в Україні вже два дні як не було президента «утеклого», тож не дивно, що його вповноважений нарешті збагнув: тут йому вже нічого не світить. Але ж цілих два дні чоловік на щось сподівався!

 

Проте, як кажуть, не минуло й півроку, як у «Свободі слова» від 21 липня пан Павленко постав уже як член політради новоствореної Партії розвитку України, котра ініціювала соціальний проект «Діти неоголошеної війни».

 

«При центральному мікрофоні» студії Юрій Павленко почувався не дуже впевнено, хоча, здавалося б, місія в нього більш ніж шляхетна  допомогти дітям у визволених містах Донеччини та Луганщини. Але чим ця місія нової-старої партії імені Льовочкіна ПРУ (одна фура дитячих речей, продуктів чи предметів гігієни, яку доставив до передмістя Слов'янська Семенівки особисто Юрій Павленко) відрізняється від щоденної тяжкої праці волонтерів, які подібні фури збирали і відряджали з ризиком для життя задовго до звільнення цих населених пунктів від терористів? Хіба що мінімальним ризиком для членів політради ПРУ.

 

Можливо, колишній Уповноважений Президента краще знає, що потрібно дітям неоголошеної війни? Але авторові так не здалося, судячи з плутаних пояснень Юрія Павленка в студії «Свободи слова». Бо назвав він серед того, чого бракує дітям, хіба що банальний набір дитячих аптек і крамниць.

 

Задля справедливості зазначу: наш колишній-теперішній і справді торкнувся нагальної на нинішні воєнні часи проблеми ‒ як нам зробити так, щоб діти  жертви війни якнайшвидше забули жахіття обстрілів і їхніх неминучих наслідків у вигляді загибелі рідних, близьких і просто знайомих? Проте герой програми обмежився хіба що інвективою на адресу тих, хто з цілком виправданим жахом щодо настроїв «дамбаських» дітей коментував захват падінням малайзійського «Боїнга» над Грабовим донецького підлітка, який знімав катастрофу століття на мобільний телефон. На думку Юрія Павленка, ця дитина не винна в тому, що називала падіння лайнера красивим. Її, цю невинну дитину, виявляється, в жодному разі не можна судити за сепаратизм, бо вона ‒ жертва цинічної російської пропаганди.

 

Що ж із такими жертвами робити, аби їх усе-таки «розчаклувати» від російської пропаганди, знавець дитячих проблем (але явно не психіки), екс-уповноважений із цих питань так і не сказав.

 

Андрій Куликов, який і надав панові Павленку право центрального мікрофона, мабуть, керувався своїм власним правилом видовищної дискусії ‒ запрошувати не лише компетентних, але й одіозних персонажів. Але у випадку з Юрієм Павленком це правило не спрацювало, бо ж як одіозним, так і компетентним екс-чиновника назвати складно. Він не є носієм інсайдерської інформації. Тож напрошується підозра, що члена політради так званої Партії так званого розвитку України запросили на ток-шоу ICTV не задля розповідей про «доблесті, подвиги й славу» в царині допомоги дітям неоголошеної війни, як заради телевізійної розкрутки партії Льовочкіна. Вочевидь, останньому рідного каналу «Інтер», де він не гребує навіть з'явитися у вишиванці під час трансляції матчу за Суперкубок, усе-таки малувато. Мабуть, дається взнаки мудра звичка екс-глави Адміністрації Президента розкладати яйця в різні кошики.

 

Так само багато запитань викликає вперте бажання Савіка Шустера бачити у своїх ефірах Нестора Шуфрича. Ба більше, якщо запрошення Юрія Павленка в ток-шоу на канал ICTV ще можна хоч якось пояснити його участю в майже новому політичному проекті, то перебитий ніс і перекачані м'язи, що випинаються навіть із-під рукавів піджака Нестора Івановича, на екрані Першого національного логічним поясненням не підлягають.

 

Винятком не став і випуск «Шустер live» 25 липня.

 

Як на мене, компенсація Шуфричеві з боку ведучого «моральної травми» через відсутність в ефірах Савіка Шустера впродовж двох років непристойно затяглася. Аж так, що його присутність у «Шустер live» викликає в притомних глядачів відразу.

 

Цей друг Медведчука настільки увійшов у роль миротворця, що ніяк не може забути старих гасел - «мирумир», давайте сядемо за стіл переговорів із терористами, яких він називає евфемізмом «протилежна сторона конфлікту», і взагалі, якщо не зупинити вогню, то всім стане тільки гірше.

 

Коли таке чуєш у розпал другої за останнє століття російсько-української війни, та ще й на тлі безумовних успіхів нашого війська, хочеться побажати «миротворцям», які хіба що через непорозуміння вважають себе українськими політиками, одного ‒ пензлювати чимдуж до Москви. Там їхні заклики радісно підхоплять. За логікою наших колишніх, але актуальних для деяких журналістів-заробітчан персонажів на кшталт Шуфрича або ж улюбленця каналу «Україна» (та й Савіка Шустера теж) Олександра Вілкула, найкраще, що може зробити Україна для досягнення миру, ‒ викинути перед Росією великий білий прапор на всіх фронтах.

 

З другого боку, подекуди на деяких українських телеканалах зашкалює відверто пропагандистський пафос.

 

Приміром, 22 липня на каналі «Еспресо TV» у слоті, де стояла програма «Підсумки з Миколою Вереснем», більше години крутили фільм про те, як Володимир Путін знищив Росію. Причому авторка цих рядків натикається на цей явно український виріб уже вдруге ‒ позаминулого тижня агітку в дусі «Українських сенсацій» на «Еспресо TV» вже демонстрували. На жаль, назва її залишилася таємницею, бо анонсів на каналі не було, електронний гід показував стару сітку, тож перемкнувшись на «Еспресо» з метою побачити аналітику від Миколи Вересня, авторка з немалим подивом побачила знайомі кадри із замогильним голосом коментатора, але так і не встигла на початкові титри. У мережі цього шедевра віднайти не вдалося.

 

Проте антиросійський пафос фільму справив на автора таке незабутнє враження, що хочеться поділитися основними його меседжами.

 

По-перше, виявляється, в Росії росіян не залишилося, бо на їхнє місце давно прийшли мігранти. Мігранти ж ці кляті сплять і бачать, як би його зробити з Москви, а також із Тюмені, якийсь мусульманський халіфат з офіційним ухваленням шаріату. По-друге, Путін власноруч створив на території Чеченської республіки такий собі паханат на чолі з зарізякою Рамзаном Кадировим, якому президент Росії платить данину, щоб той не виступав проти Путіна, а спрямовував свою «пасіонарну» братву на сусідні кордони. На що здатні кадировські «ополченці», автори фільму проілюстрували кадрами з озброєними загонами чеченських бойовиків у Донецьку.

 

Поряд зі статистикою зникнення з карти нечорноземної смуги РФ сотень і навіть тисяч населених пунктів щороку, а також розповіддю про злочини банди в Станиці Кущовській, українському глядачеві намагаються вселити відразу й ненависть до путінської Росії, де всіляко зневажають права корінного російського населення й панує ксенофобія. Що їм і вдалося. З одним застереженням ‒ такі контрпропагандистські фільми спізнилися щонайменше на кілька місяців. Якби їх крутили на площах міст Донеччини місцевому тоді ще люду, який із радісним гиканням захоплював адмінбудівлі, обвішуючись «колорадськими» стрічками й скандуючи «Рас-си-я ‒ Пу-тин!», може, ми б не дійшли до нинішньої фази АТО.

 

Висвітлення якої минулого тижня «потішило» ентузіазмом, із яким телевізійники кинулися видавати в ефіри випусків новин сюжети про «жіночі бунти» чи не менш ефектні розмови про те, як бійці двох українських бригад уже тиждень відрізані від постачання зброї та військової техніки.

 

Зауважу ‒ кожна війна, як і будь-яка сфера діяльності, надто в такій специфічній країні, як Україна, має багато ідіотичного. Зокрема це стосується того, під яким соусом подавати сюжети, прямо чи непрямо пов'язані з перебігом АТО.

 

Приміром, сюжети про браве жіноцтво села Богородчани, яке то вимагає повернути своїх чоловіків із зони АТО, бо вони вже там три місяці (хіт позаминулого тижня), або ж протестує проти нової хвилі мобілізації, для ТСН («1+1») стало чи не обов'язковою програмою.

 

Приміром, 22 липня ТСН розродився отаким сюжетом:

 

«Наталія Мосейчук, ведуча: "Жіночий бунт на Прикарпатті. Там дружини і матері військовозобов'язаних протестують проти того, щоб їхні чоловіки проходили медичну комісію. Днями там всім чоловікам рознесли повістки, тож тепер жінки побоюються, що чоловіків заберуть на фронт. Хто підлягає мобілізації, і кого призовуть - жінкам розказали військкоматники".

 

Алла Пасс, кореспондент: "Кілька сотень жінок з Богородчанського району Прикарпаття від самого ранку під стінами місцевої райдержадміністрації. Вони вийшли на мітинг, бо напередодні їхні чоловіки, брати та сини отримали повістки з військкомату на проходження медичної комісії. Від суботи на Прикарпатті рознесли тисячі повісток - усім військовозобов'язаним".

 

Володимир Шаховець, представник військкомату: "У зв'язку з великою кількістю людей, яких необхідно нам уточнити, прийнято рішення, що комісії працюють по селах".

 

Алла Пасс, кореспондент: "Військові запевняють: люди панікують дарма. Адже медична комісія ще не означає, що всі ці чоловіки поїдуть у зону бойових дій. У військкоматах запевняють: вони просто хочуть з'ясувати, скільки в області чоловіків, які можуть воювати".

 

Володимир Шаховець, представник військкомату: "Всіх військовозобов'язаних ми викликаємо, уточняємо у них дані і в той же час зразу відпускаємо їх додому. Уточняємо стан здоров'я, уточняємо сімейний стан. Ви знаєте, який у нас регіон, велика кількість людей знаходиться на заробітках. І щоб я володів ситуацією, кількістю військовозобов'язаних".

 

Алла Пасс, кореспондент: "Медичну комісію на Прикарпатті пройшли уже сотні чоловіків. Але їхати в зону бойових дій готові з них усі. Вимагаючи, щоби їхніх чоловіків не відправляли на схід, удень богородчанські жінки йдуть перекривати місцеві дороги"».

 

Після перегляду цієї «народної творчості» (бо до професійної творчості подібні сюжети стосунку не мають) виникає безліч запитань до авторів.

 

По-перше, чому саме в Богородчанах жінки настільки активні, що за першим дзвінком сина чи чоловіка мчать до інстанцій із вимогою демобілізувати родича? Може, варто поцікавитися, чи не підбурюють їх до цього провокатори з місцевих політиків?

 

По-друге, чому автори не дають собі труду пояснити цим «жінрадам», що все-таки йде війна, і якби в 40-х роках, під час Другої світової війни, бійцям давали відпустки або ж узагалі демобілізували на першу вимогу рідних (бо там їх погано годують чи автомат не того взірця дали), то мали б ми зараз якийсь німецький протекторат замість незалежної України?

 

По-третє, цим сюжетам гостро бракує чітких акцентів. Бо що означає оце авторське «Вимагаючи, щоби їхніх чоловіків не відправляли на схід, удень богородчанські жінки йдуть перекривати місцеві дороги».

 

А далі що? Лягати під танки, як це робили особливо екзальтовані прихильниці «ДНР-ЛНР» у квітні?

 

Як на мене, подібні сюжети без змістовних коментарів лише шкодять іміджу українського війська. Якщо вже журналіст береться показати всі сторони війни, в тому числі й жіночі протести, він має звітувати собі: такі маніфестації цілком можуть були ворожими технологіями. Адже досить згадати міфічну організацію «солдатських матерів», яка відіграла свою криваву роль у загибелі оператора російського «Первого канала» Анатолія Кляна, щоби збагнути ‒ проти нас задіяно абсолютно всі ресурси російської війни: від підлих убивств із-за рогу до страхітливих провокацій і бридких технологій. І все це з однією метою ‒ посіяти паніку в тилу. А що може бути більш благодатним ґрунтом для панічної атаки, як не материнський страх не дочекатися сина з війни?

 

Це лише один приклад того, як діє на масову свідомість в окремо взятому районі Прикарпаття новина про третю хвилю мобілізації, яку на той момент ще не встигли розкласти по поличках.

 

Це зуміли зробити хіба що аж у неділю, 27 липня, на 5-му каналі в програмі «Час інтерв'ю». Тетяна Даниленко, поспілкувавшись із міністром оборони Валерієм Гелетеєм, буквально обценьками витягала з нього, чи може він особисто заспокоїти жінок, які не хочуть відпускати чоловіків-синів-братів на війну, знаючи, що вони воюватимуть без бронежилетів і навіть без зброї.

 

Міністр запевнив, що третя хвиля мобілізації ‒ це можливість надати воякам, які в зоні АТО перебувають з першого дня, відпустку на 10 діб. А щодо забезпечення засобами індивідуального захисту, то вони надходять на передову буквально за півдня, тобто якщо вранці міністерство отримало форму чи бронежилети, то ввечері вони вже на місці. Так само чітко й логічно міністр пояснив, що вояків, які набули буквально безцінний бойовий досвід, замінювати на новобранців, котрих треба ще вчити й учити, немає сенсу. А тих, хто від імені поранених бійців телефонує, буцімто в них у військових шпиталях за довідку про бойові поранення вимагають 500 гривень, назвав учасниками спецоперації з дискредитації сил АТО. І всі ці дзвінки, додав міністр, ідуть із номерів, які не належать українським воякам, що й фіксує відповідна служба його відомства.

 

Проте це інтерв'ю, що вийшло в ефір у пізньому праймі неділі, ніяк не могло вплинути на формування «громадської думки» моїх смілянських земляків у четвер, 24 липня (авторка саме перебувала в рідних пенатах і клянеться, що все, написане в наступному абзаці, правда й лише правда).

 

Отож, інформація від 24 липня, що Арсеній Яценюк подав у відставку через те, що Верховна Рада провалила голосування за зміни до закону про ГТС та зміни до бюджету й Податкового кодексу, в якому передбачалося name="__DdeLink__373_1414248737">запровадити 1,5%-й податок із фізичних осіб на потреби армії, у свідомості деяких моїх земляків трансформувалася в якусь апокаліптично-карикатурну картину. Причому не з майбутнього, а з самісінького теперішнього.

 

Буквально через день після демаршу прем'єра у Верховній Раді, вже 26 липня, смілянська власниця крамнички в селі Орловець, що в районі Городища на Черкащині, зателефонувала своїй свекрусі в повній паніці. Буцімто якийсь підрозділ української армії, проходячи повз її крамничку, вирішив почастуватися кавою й морозивом, при цьому не заплативши за частування. Командир нібито сказав, що власниці це зарахується в 15%-й (!) податок із підприємця на армію. Щоправда, додала підприємиця, за воду солдатики все-таки розрахувалися.

 

Ідіотизм і фантастика цього повідомлення очевидні для тих, хто хоч якось намагається розібратися в лавині фейкових новин, дошукуючись першоджерел. Але це аж ніяк не стосується тих сонних обивателів, які приймають на віру все, що їм розповідають професійні пліткарки, посилаючись при цьому на телевізор ‒ єдиний авторитет у провінційних містечках і селах.

 

Тож на журналістів нині падає потрійне навантаження ‒ не просто повідомляти новини у форматі «що, де коли й хто сказав», а й відповідно їх розтлумачувати. Плюс до всього, бажано надавати слово справді компетентним у своїй галузі фахівцям. А не завсідникам політичних ток-шоу.

 

Втім, найкраще на пересічного глядача діють автентичні перехоплення СБУ телефонних переговорів терористів. Такий бальзам на душу українського обивателя вилили українські телеканали, які 24 липня включили у свої випуски новин оприлюднені того дня СБУ розмови терористів та їхніх покровителів у Москві. «Україна», «1+1», «Інтер», СТБ, ICTV, «24», ТВі, Перший національний ‒ ніхто не обійшов увагою розмову між двома тезками ‒ Володимирами Антюфеєвим та Жириновським.

 

Перший просив про термінову допомогу від московських патронів, бо, мовляв, існування двох «народних республік» без підтримки Росії можна рахувати на години, а другий, у стилі діалогу Паніковського з Шурою Балагановим із безсмертного «Золотого теляти» Ільфа й Петрова, обіцяв доповісти про проблеми «Новороссии» тому, кому треба, запрошуючи при цьому «обращаться». Одне слово, «пилите, Шура, пилите!».

 

Потішила ще одна розмова з цього циклу перехоплень СБУ ‒ між таким собі Олександром Бородаєм та Олексієм Чеснаковим, а також Бородаєм і такими собі персонажами Пушиліним та Пургіним, яка свідчила, що в терористів закінчуються гроші.

 

5 канал, починаючи з вечора 24 липня до вечора 27 липня, як і канал «24», ці перемовини транслював щопівгодини, розливаючи цілющий бальзам на душі глядачів.

 

Натомість народний депутат Геннадій Москаль напередодні, 23 липня, в програмі «Час. Підсумки дня» на 5-му, повідав одному йому відому страшну таємницю: виявляється, Гіркіна-Стрєлка українські ЗМІ виставляють так, як показували німецьких загарбників у перших радянських фільмах про Велику Вітчизняну війну. Тобто повним ідіотом і придурком. Насправді ж, як вважає пан Москаль, це просто геній стратегії й тактики, а його сторінку «Вконтакте» ведуть... працівники СБУ.

 

Гадаю, після оприлюднення тією ж таки СБУ вже згаданих телефонних перемовин між терористами, що стосувалася якраз неперевершеного стратегічного таланту «Игоря Ивановича», Геннадій Москаль змінив думку про цього московського любителя історичних реконструкцій. Бо, судячи з розмов, «геніальний стратег» готовий тупо знищити мільйонне місто задля того, аби покласти десять тисяч «укрів».

 

Таким записам віриш, і вони не потребують коментарів чи інтерпретацій.

 

А отже, темному й заплішеному українському телеглядачеві з глибинки потрібні передусім саме такі, наочні докази того, що українська армія веде війну визвольну, й жінки, які протестують проти мобілізації своїх чоловіків, тим самим підкидають хмизу в багаття розбрату.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7962
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду