Частину першу читайте тут.

 

Валентин Васянович минулого року зняв дві повнометражні стрічки: ігрову «Креденс» і документальну «Присмерк». До програми Одеського МКФ, в якій домінує жанр соціальної драми, було відібрано «Присмерк». На фестивалі Docudays UA-2014 картина здобула відзнаку «За непересічне візуальне й емоційне змалювання людської стійкості, чуттєвості та незалежності».

 

Картина стала результатом річного кіноспостереження режисера за долями його близьких. Герої фільму - 82-річна Марія і її 62-річний син Сашко, в минулому сільський вчитель, який втратив зір внаслідок діабетичного захворювання, живуть у поліському глухому селі. Спостереження річного, тому що мали змінитися чотири пори року - пройти відвічний селянський і обрядовий рік: виорати, засадити, посіяти, зібрати, заскирдувати, приготуватися до зими, пережити зиму і знов зорати й засіяти. Герої живуть так, як, напевно, жили їхні предки 200 років тому - топлять грубку дровами, доять корову, збираються яблука. На час показу фільму Сашка вже не стало.

 

У фільмі ми бачимо, як старенька довго й буденно намагається розколоти поліно дров, сліпий син допомагає їй, цюкаючи обухом. Марія безкінечно порається біля корови, щось переносить, кудись перекладає, все це неспішно й одноманітно. Сашко перебирає старе залізяччя: він здатний зробити з трактора машину, а зараз майструє то велосипед, то мотоблок, то трансформатор. Здається, так роблять справи, які не мають ні кінця ні краю, ні сенсу ні результату. Насправді сенс є: Марія любовно-лайливо доглядає теличку, яка має родити, а Сашко ремонтує мотоблок, щоби продати й зібрати грошей на операцію.

 

Що ж роблять герої, якщо не працюють? Співають і ходять до церкви. Як і 200 років тому. Марія затягує різдвяну: «Ой на річці на йордані, тиха вода стояла, Діва Марія свого сина купала..», та збивається на другому куплеті, мабуть, побачивши долю свого сина. Сашко ж, у минулому вчитель музики, виступаючи, миттєво змінюється, ніби повернувшись на сцену сільського клубу - по-молодецьки хвацько розгортає плечі.

 

Режисеру-оператору вдається якимось неймовірним чином знекровити, знебарвити природу. Що герої, навіть глядач, який довгими кількахвилинними планами втягується в кволий ритм повсякденності старих, не може сказати на літній заллятий сонцем луг: «Як це гарно!». Бляклий і затертий одяг героїв однаково зливається і з осінньою мрякою, і зі снігом. Вони плоть від плоті присмерку, як ніч, небуття, чорнизна. Як сказав Валентин Васянович, це люди, час земного буття яких добігає кінця, але вони не втрачають гідності перед обличчям смерті. Ця гідність і в тому, як вони сприймають допомогу односельців, намагаючись оплатити все, що вже не здатні зробити самі, як по-хазяйськи готують собі труни, щоб були пофарбовані й запилені... Автор час від часу допускає в кадр інших героїв, адже Марія й Сашко вже усунені з соціуму, вони вже випали з будь-яких соціальних рамок, вони живуть своїм життям, світ їх відпустив.

 

 

Напевне, кожен глядач «Присмерку» запитував себе, а в чому ж сенс такого життя? Для когось? Тим паче, що в стрічці відсутні інші рідні цих людей. Напевне, в тому, що зопалу в ирвалося в Сашка під час сварки з матір'ю: «А я все життя люблю вас і терплю». Напевно, в погляді, який кидає Марія, коли Сашко співає...

 

Це вже другий фільм про життя на порозі смерті, який у 2013 році зняли українські кінорежисери. Але на відміну від стрічки Валентина Васяновича, у героїв художньої картини Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» присмерк осяяний пекучими пристрастями, які вони роздмухували впродовж життя, вони продовжують змагатися - виграє той, хто побачить смерть іншого. Як на мене, дуже важливо, що кінематограф обернувся й до тих героїв, які не здобувають, а втрачають.

 

Питання, яке поставало в кожного глядача «Присмерку»: чому режисер, який до того ж фільмував рідну тітку і двоюрідного брата, коли бачив, як сліпий довго натужно намагається намацати якусь деталь, чи коли бабця вантажить на себе чи не копицю сіна, за якою її навіть не видно, не кидав камеру, щоби втрутитись і допомогти? На що автор незмінно відповідав, що хотів зняти фільм, який би створив ефект абсолютної присутності глядача в історії. Подеколи це робив навіть не режисер, а сама камера, яка, полишена на кілька хвилин, фіксувала такі щирі моменти, наприклад, сварки, яка б була неможлива при ньому.

 

Стрічку Володимира Тихого «Зелена кофта» знято у 2013-му. Кінокритик Ігор Грабович об'єднав стрічки Валентина Васяновича «Креденс», Мирослава Слабошпицького «Плем'я» та «Зелену кофту» в «трилогію гніву». Всі ці стрічки, як і «Присмерк», створені за підтримки Держкіно України.

 

 

Сюжет «Зеленої кофти» добре знайомий поціновувачам українського кіно, нагадаємо його коротко. 7-річний Михась, брат київської старшокласниці Олі, зникає під час їхньої прогулянки. Порушується кримінальна справа і молодий слідчий начебто всерйоз опікується розслідуванням. Мати-істеричка і батько, в якого нова молода дружина й дитина, відразу впокорюються. Оля ж випадково зустрічає чоловіка, який був неподалік того місця, де вона востаннє бачила братика. Всі соціальні інституції, з якими Оля стикається в намаганні знайти брата, діють за якоюсь власною логікою, схемами, спрямованими на самопідтримання людей, які в них функціонують: міліцейські керівники за вагомий хабар готові закрити будь-яку справу, навіть серійного вбивці, вчителі ставлять відмінні оцінки за відсутні знання. І Оля починає власну боротьбу, в неї, як у всієї країни нещодавно, вичерпався ресурс терпіння стосовно держави, що функціонує заради кількох її членів, а не заради багатомільйонного народу. Дівчина переслідує чоловіка, якого вона вважає винним, і його сім'ю, виливаючи трагедію помстою, хоча нема жодного доказу, що постраждала карає саме винного. В фіналі вона обливає чоловіка бензином і підпалює, й сама, тікаючи від живого смолоскипа, який починає її переслідувати, на бігу стикається з машиною.

 

Автори визначили жанр як психологічний трилер, і цим уже ввели в оману тих, хто повірив у це «маркування». Глядачу не варто навіть пробувати вибудувати якийсь логічний ланцюжок, втягуватися в гру «розгадай загадку, хто злодій». Дія рухається на скріпах неузгодженості й випадковості. Автор сценарію Володимир Тихий демонструє відмову від авторського контролю, вибудовує сюжет без акцентів, допускаючи нашарування додаткових смислів, рушниць, як висять на килимі, але ніколи не вистрілять, епізодів, які обриваються. Творці стрічки дистанціювалися рівно настільки, щоб дати право життю в кадрі текти за своїми власними причинно-наслідковими зв'язками. Але вони чітко знають, що це за життя: це замкнений і викривлений наш дуже звичний світ. Це обумовило гіперреалістичну манеру картини без великих планів, майстерного монтажу, музики (вона звучить лише в навушниках героїні) - словом, всього того, що використовується в картинах для «донесення головної думки». Тож стрічка максимально втягує в дуже дискомфортні події. Показова беземоційна манера гри акторів, герої яких не контактують ані одне з одним, ані з навколишнім світом.

 

 

Київ - один із героїв стрічки. Герой відсторонений, необжитий та апатичний, із мешканцями, готовими вибухнути агресією й буденно пройти повз бійку. Його гасло вкладається в фразу, що її під час дворової бійки підліток кидає подрузі Олі, яку вони в цей час лупцюють: «Вали, тебя никто не осудит!». І це квінтесенція й закон існування донедавна: плати, обманюй, пересмикуйся, прогинайся - всі такі, тебе ніхто не засудить.

 

Кінорежисер Володимир Тихий під час зустрічі з глядачами на ОМКФ сказав, що якби він завершував фільм зараз, то події відбувались би зовсім по-іншому: драматургія, яка розвивається в «Зеленій кофті» впродовж півроку, зараз би могла розвинутись і за добу. Зал вимагав коментарів, але так і не отримав. Мій варіант відповіді такий: «Якщо раніше ми могли безмежно довго жити в конфліктній ситуації і дистанціюватися від неї, то зараз новітня історія країни щодень наказує існувати в конфлікті, і з цієї перспективи  коктейль Молотова у фіналі стрічці виглядає вже направду дитячою забавкою».

 

Володимир Тихий зауважив, що коли ти фільмуєш картину, то, безумовно, вступаєш у діалог із соціальним контекстом, і твій успіх залежить від того, настільки ти чесний із суспільством. І я б додала, настільки суспільство потім чесне з цією кінопроекцією.

 

Питання з залу виникло під час обговорення стрічки Валентина Васяновича, але воно висіло в повітрі й під час дискусії про «Зелену кофту». Глядачка, ледве стримуючи обурення, драматично нарікала: «Навіщо, навіщо ви показуєте таке життя, цю бідність. Україна - це Європа!». І справді, навіщо вдивлятися в кінопроекцію суспільства, яке виборсується зі стану олігархічного феодалізму, якщо цей кінообраз потенційно ще більш травматичний, аніж сама реальність.