Стрічку створено продакшн-студією «Гагарін Медіа» на замовлення Державного агентства України з питань кіно. Минулого року її вже було відзначено премією Національної спілки кінематографістів України як кращий неігровий фільм року. Кінорежисеру Дмитру Томашпольському також за цей фільм присуджено мистецьку премію «Київ» в галузі кіномистецтва імені Івана Миколайчука (співрежисер стрічки Лариса Кадочникова вже є лауреатом означеної премії).

 

Я вперше переглядала цю стрічку ще на прем'єрі в по-святковому набитій залі київського Будинку кіно. Тож услід за Ларисою Кадочниковою, яка зауважила, що як актриса Театру російської драми вона звикла виходити до вщент заповненої зали, мені було сумно спостерігати на фестивальному показі в Одесі нечисленних глядачів.

 

Та спочатку була виставка Лариси Валентинівни, на яку прийшов Дмитро Томашпольський. Актриса попросила режисера зняти фільм про її картини. Трохи згодом з'явився сценарний задум, як упродовж стрічки легенда українського кіно пише свій автопортрет. Такий був намір. Але зрештою героїня фільму пише три автопортрети, як та Тетяна Ларіна, що самовільно «змінила» задум Пушкіна і вийшла заміж. Три портрети, кожен із яких обрамляє важливу чоловічу постать у її житті: художника Іллі Глазунова, кінооператора й кінорежисера Юрія Іллєнка, і ще однієї людини, яка була видатною своїм коханням до неї.

 

З перших кадрів Лариса Валентинівна задає жанр оповіді: «Мені пощастило працювати з видатними кінорежисерами сучасності - Ефросом, Михайлом Єфремовим, Сергієм Параджановим, які вчили мене мислити в кадрі». Картина не мала наперед підготовленого тексту, оповідь розпочинається нібито з банальних автобіографічних елементів - народження, батьки, і тут раптом лінійна перспектива порушується бурлескними кадрами з картини батька Лариси - художника і кінорежисера Валентина Кадочникова «Маленький - удаленький»: кінореальність напівзабутої казки 1930-х вторгається, щоби потім трагіпересмішником коментувати подорож у минуле. Кіносмальтами в щедрому розсипі жанрів випадає то перо зі сцени кафешантану, то коридор московської комуналки, де тремтить «смешная девчонка». Кіно, цей великий ілюзіон, забирає все більше прав у картині. І режисери не відмовляють собі в задоволенні вивести кінематограф як Великого Лукавого. Кінокоментар із «Вулиця Ньютона, будинок 1», де герої стрічки, яких грають юні Юрій та Лариса, переживають любовну драму, що потім відтвориться їхньою реальною долею, ніби закладає заряд трагічної передбачуваності в історію взаємин «найкрасивішої кінопари» Юрія Іллєнка та Лариси Кадочникової.

 

 

Фільм переглядається з якоюсь відстороненою зачарованістю... Особливо полонить мистецький кіноколаж із кадрів фільмів, які склали славу «поетичному кіно» ‒ «Тіні забутих предків» (Марічка), «Криниця для спраглих» (Соломія, Параска), «Вечір на Івана Купала» (Пидорка), «Білий птах з чорною ознакою» (Дана). Ще і ще б залишатися в цьому драйві неймовірних кольорів, лету камери, гіпнотично споглядати великі плани акторів. Це картини, які свою «дословесністю», за висловом кінокритика Сергія Тримбача, синкретичною єдністю людини з природою руйнували сконструйовану радянським режимом міфологію, за що й потрапили в немилість у радянської влади. Лариса Кадочникова стала обличчям українського поетичного кіно волею випадку. Але неможливо було знайти краще обличчя для цього - іконописне, з карими заглибленими в себе очима, з тонким, видовженим носом, як зображували на іконах Богоматер, тонкі  неземні вуста... Це лице не могло асоціюватися з жодним іншим «прикладним типажем» радянського кіно - скромними вчительками, веселими простуватими дівчатами, енергійними робітницями.

 

Кадочникова весь час повертається до незіграних ролей - Наташі Ростової у фільмі Сергія Бондарчука, Лариси з «Безприданниці» Миколи Островського та Ніни Зарічної з «Чайки» Антона Чехова, які схожі на неї саму ‒ беззвітною радістю життя, недомовленістю, незавершеністю. І ця схожість ще помітніша, коли в якийсь момент автори фільму змінюють проекцію і портрет Кадочникової малюють кінорежисер Роман Балаян, кінокритик Сергій Тримбач, художник Сергій Якутович. Жоден із них не намагається створити реалістичний відбиток, натомість передаючи Ларису через рефлексію, різноманітні деталі та асоціації, в тому числі й через її улюблену чайку.

 

Це направду кіно, яке резонує з кіно, тому що його героїня проживає життя, ніби так і не торкнувшись соціальної дійсності. Споглядаючи колись велелюдний музей Іллі Глазунова і нині заюрмлений Пушкінський музей, вона зауважує: «Та, часи змінились», ‒ і цю фразу можна віднести до будь-якої епохи. Здається, ніхто, крім Кадочникової, так містко не казав про долю Сергія Параджанова, насправді невіддільну від політичної історії СРСР: «Кругом була заздрість». Історія - вона така ж умовність, які і чергові театральні декорації.

 

Лариса Кадочникова, чи не останній представник і нестьмяніла «ікона» найбільш відомого періоду української кіно історії ‒ поетичного реалізму, або ж фольк-модернізму, або ж поетичного кіно ‒ резонує з тим часом кіноекспресій у мистецький спосіб. Це стрічка не просто для любителів кіно. Це фільм для синефілів, котрі настільки вписані в видовище, що розчиняються в ньому. «Лариса Кадочникова. Автопортрет» оперує досить замкненою знаковою системою, яка ґрунтується навіть не на впізнаванні фільмів, а на впізнаванні деталей кадру. Замкненою, але не герметичною. Зовсім не тому, що цей світ недоступний загалу, а тому, що ця його аудиторія ‒ в першу чергу ті, хто сприйняв українське поетичне кіно як цілісне явище, як частину власного світогляду, цілісного світу, де людина і природа, написала б в я 20 років тому, а зараз додам ‒ і нація ‒ злиті, просякнуті одне одним.

 

 

Завершуючи черговий портрет, Кадочникова вдивляється в картину як у дзеркало неподалік і запитує: «Це я? Чи не я?» і відповідає: «Ні, це не я». Власне, і після показу актриса сказала, що це не вона. В документальній стрічці Лариса Кадочникова себе зіграла: «Я думаю, що в цьому фільмі і я, і не я. Я складаюся з тисячі ролей, кожна з яких залишила щось в душі і відображає якусь мою частину».

 

На запитання, як би він сам визначив жанр фільму, Дмитро Томашпольський відповів із властивою йому іронією: «Это внехудожественный фильм». Перебравши всі відомі жанри, я все ж зупинилася на кіноелегії...