Чомусь не думала, що саме Антін Мухарський зніме авторський фільм про мистецтво Майдану. Можна було сподіватися чогось подібного від Євгена Нищука, Олеся Донія чи Руслани. Або ж від Святослава Вакарчука, тобто людей, які були голосами Майдану. Тим паче, дехто з них отримав уже в постмайданній дійсності певний доступ до державних фінансів. І на них міг би зняти кіно про мистецтво на Майдані. Чи, радше, про свою власну роль як митця в перемозі Революції гідності.

Проте зробив це саме Антін Мухарський, і зробив у єдино доступний йому спосіб - звівши в одній стрічці свідчення своїх друзів за Союзом вольних художників «Воля або смерть». Тих самих, які ще кілька років тому створили дуже своєрідний мистецький проект під назвою «Жлоб-Арт». Не знаючи, але вже передчуваючи: прийдешня революція в Україні оксамитовою не буде.

Канал ТВі віддав під показ стрічки прайм-тайм у неділю, поділивши його на три частини: «Передмова», власне фільм «Майдан. Мистецтво спротиву» та «Післямова».

Перша й третя частини йшли в прямому ефірі, де учасники поринули в роздуми, чи зможе нове героїчне мистецтво породити шедеври в умовах справжньої, хоча й неоголошеної російсько-української війни.

Фільм не претендує на глибину аналізу, бо занадто мало часу минуло від Революції гідності. Але головний здобуток цієї стрічки - її автор Антін Мухарський говорить не від абстрактної маси всіх митців, які були на Майдані, а лише про себе й тих, кого добре знає. До речі, майже всі вони були в студії під час обговорення фільму.

В авторському фільмі Антін Мухарський говорить від себе

«Майдан. Мистецтво спротиву» - це аж ніяк не ілюстрація до участі митців у Майдані та їхньої ролі в його перемозі. Це спроба осмислити, як мистецтво може вловити суспільні настрої, оформивши їх у цілком конкретні твори.

Бо що таке був той самий проект «Жлоб-Арт«? Очевидним сатиричним протестом проти хама, який прийшов до влади та обернув її собі на поживу, а всім іншим - на лихо.

Виставка «Жлобологія» Союзу вольних українських художників «Воля або смерть», як і однойменна книжка Антіна Мухарського, стала квінтесенцією вивихнутої свідомості владного бидла, що насаджувало власні смаки (точніше, свій рак несмаку, як висловився один із героїв фільму) оточенню.

Так, формально Майдан почався з протестів проти зміни політичного курсу Януковича й компанії, з того самого допису Мустафи Найєма 21 листопада.

Але в дивовижний спосіб початок Майдану збігся з оголошеним Антіном Мухарським у Мистецькому Арсеналі кінцем проекту «Жлобологія». І це можна розцінювати як збіг обставин, а можна - і як певне передбачення. Тоді Революція гідності постає ще й як протест проти нестерпного жлобізму у владних кабінетах. Автор фільму розповідає: коли він побачив, як Олекса Манн вішає свою картину «Викликай бога війни», й запитав, навіщо той це робить, той відповів, що прийдешня революція мирною не буде.

Як сформулював Артем Полежака в студії ТВі, це була боротьба «вменяемых» проти «невменяемых».

Із такого боку аналізувати роль митців у організації та перебігу Майдану досі ще ніхто не намагався.

Всі, хто давав коментарі на камеру чи брав участь у студійній дискусії, були безпосередніми учасниками Революції гідності. Ба більше, лише зі стрічки «Майдан. Мистецтво спротиву» ми дізналися, що перший коктейль Молотова 1 грудня на Банковій кинув ніякий не провокатор чи екстреміст, як це намагалися показати тодішні опозиціонери, а «звичайний художник» Олекса Шемотюк.

У стрічці Антіна Мухарського він показує місце, де то все відбувалося 1 грудня минулого року. Зізнання художника перебивається відеокадрами, вивченими до найменших подробиць упродовж трьох місяців протистоянь усіма охочими. Той самий Шемотюк розповідає: коли підійшов до першої шеренги захисників Банкової, кидати Молотова в них передумав, побачивши сльози на обличчях строковиків. Тож кинув пляшки з сумішшю просто їм під ноги.

Ще одне одкровення фільму стосується «вогнехреща» на Грушевського 19 січня. Виявляється, напередодні Данило Ковжун «добазарився» у ФБ з Сергієм Кобою до того, що Майдан мусить іти до Верховної Ради. Чітко усвідомлюючи, що, згідно з новоухваленими законами від 16 січня, цей пост «тягне» на реальний тюремний термін.

Іван Семесюк, один із ідеологів «Жлоб-Арту», саме 21 листопада збагнув, що його картини втратили актуальність. Натомість перед художниками постала нова українська героїка.

«Майдан як мистецтво спротиву» - цю стрічку можна було б назвати ще й так. Бо тут ідеться не стільки про участь художників у революції, скільки про революцію як витвір високого мистецтва. Де художник - не більше ніж шматок бруківки чи той-таки коктейль Молотова в руках фатуму.

Драматургія революції, як будь-яка антична драма чи середньовічна містерія, потребувала розвитку і розв'язки. Митці ж, активні учасники процесу, могли хіба що підкидати дрова в піч цього кривавого й водночас прекрасного й неповторного дійства. З народного повстання вони намагалися творити нову художню реальність. Цього разу ‒ героїчну.

Ось про що їм ішлося тоді й ідеться нині - про повернення героїки в сучасне європейське мистецтво. Не більше, але й не менше.

Обмежені хронометражем фільму, всі його учасники - від Івана Семесюка чи Олекси Манна, а також Матвія Вайсберга, Артема Полежаки та Дмитра Жили (іще багатьох інших), встигли висловити свої погляди на українську Революцію гідності. Як боротьбу з сатанинським культом несмаку владної верхівки. Як потребу знайти нових героїв. Як необхідність повернути людині її звичайне бажання пишатися власною державою. Небесна сотня стала уособленням нових героїв. І здавалося, що з нас досить цього небесного пантеону.

Але війна, що її розпочала на теренах України Росія одразу ж по закінченні Революції гідності, лише підвищила потребу в героїзації.

Тим часом, якщо наші телевізійники й показують учасників цієї війни, то хіба що як жертв. Ми бачимо на екранах поранених бійців у шпиталях, які, звісно ж, демонструють силу духу, проте водночас викликають хіба що біль і жаль. Але аж ніяк не гордість за свою незламність.

А ще наше телебачення полюбляє розповідати про геть негодяще постачання сил АТО в зоні бойових дій. Це важливо для самих бійців, коли журналісти акцентують на тому, що вони воюють у сандалях на босу ногу і в кращому разі - за шість гривень добових, не маючи шансів отримати статус учасника бойових дій. Можливо, тилові генерали раптом схаменуться, подивившись телевізор, і наввипередки кинуться покращувати забезпечення Нацгвардії.

Та набагато більше бійці, як і глядачі телепрограм, потребують розповідей про героїв. Справжніх, тих, хто вже поклав «душу, тіло за нашу свободу» чи таких, хто готовий це зробити. А з цим у нас велика проблема.

Тож слова Олекси Манна, сказані ним у «Післямові» до фільму «Майдан. Мистецтво спротиву», як ніколи актуальні. «"Гібридна війна" витісняє на маргінеси нову українську героїку. Нам не можна цього допустити», - ось як сформулював цю тезу художник.

Не знаю, чи породить «гібридна війна», яку Андрій Слинчак у студії ТВі назвав Третьою світовою, нове мистецтво. Подібне тому, що рухало драматургію революції на Майдані. Але, здається, час для нього вже настав. Принаймні, художник Андрій Єрмоленко, той самий, що малював напрочуд креативні плакати для Самооборони Майдану, свій хист нині вкладає у створення якісних шевронів і символів для нового українського війська. Бо війську, за його словами, не все одно, під якими прапорами та символами воювати. І зробити їх якісними - теж мистецтво.

Невідомо, чи переживуть свій час мистецькі артефакти, створені на Майдані, ставши класикою, чи, навпаки, кануть у Лету разом із подіями, що їх породили. Зрозуміло одне: зупинятися в творенні нового мистецтва, фундаментом якого була революція, зараз не можна. І в разі створення критичної маси такого мистецтва Україна зможе диктувати Європі новітню моду в художніх салонах Парижа чи Лондона.