Протягом тривалого існування у часі та просторі телеканал як творчий організм переживає – чи точніше – змушений переживати перевтілення, перетворення, вдосконалення. Ніщо не стоїть на місці, тому подібні стреси для творчих колективів не лише потрібні, а й надзвичайно корисні. Тільки реформи слід проводити помірковано та зважено, бо шок у подібних ситуаціях не найліпший прорив до успіху.

Показовим у цьому випадку є приклад каналу «Інтер», де одним порухом уособленням «істини в останній інстанції» стала мало чим уславлена досі Ганна Безлюдна. Дехто із телекритиків вважає, що вона блискуче виграла війну зі старим колективом. Цікаво, невже «Інтер» був аутсайдером на телепросторі України? Здається ні, тому ще більш дивною видається поведінка нової «інтерівської» амазонки на владному Олімпі.

Повторю прописну істину: ведучі теленовин – найцінніший скарб, його важко знайти, а коли вже знаходять, то бережуть – бо так уже повелося, що саме ці ведучі стають не лише естетичним, а й інтелектуальним обличчям каналу. Позбувшись «старих» зірок, Ганна Безлюдна посадила у зоряні крісла нейтральних, непомітних людей, котрі щиро, як добросовісні ремісники, виконують свою роботу. Малоймовірно, що когось із них чекає у майбутньому слава Оксани Соколової чи Алли Мазур. Із ведучими-чоловіками оновленому «Інтеру» пощастило більше, хоча разом ті й ті виглядають абсолютно несучасно, нестильно (читай «неформатно») і, найголовніше, не належать до людей із яскравою харизмом. Та, мабуть, пані Безлюдна покладається на міцне телевізійне правило – звикнуть, полюблять. Поживемо – побачимо, тим паче, що телеглядач істота довірлива і приручається легко. Прикладів на нашому телебаченні достатньо.

До позбавлених логіки, критики відносять факт передачі найголовнішому конкуренту «1+1» стовідсоткових хітів «Інтера» – «Карооке-Шанс». З одного боку, Безлюдну можна зрозуміти: надто вже нудотно-попсовими стали ці безапеляційно авторитетні проекти. Але ж народ і спонсори від них пруться, і нехтувати цим ризиковано, тим паче, що «Карооке-Шанс» – суто вітчизняний бренд, а у нас їх раз, два – і тиша…

І нарешті, про найгучнішу вікторію Ганни Безлюдної – купівлю «режисера» української свободи Савіка Шустера. Певен, що тонкощі цього «великого» ґешефту мало кому цікаві. Мета зрозуміла, тому всі засоби тут виправдані. Справу зроблено – 24 серпня в ефірі «Інтера» з’явилася свобода імені Савіка Шустера. Чи отримала пані Безлюдна те, чого бажала? Не певен. Програма до непристойності нагадувала «Свободу слова» на ІСТV, і від цього не рятує ні монументальна декорація (а-ля британський парламент), ні дорогі цяцьки в руках аудиторії, ні заяложена вже фішка з малюванням карикатур. У подібному форматі це виглядає як «приший кобилі хвіст» і насторожує, бо досконалому проектові подібні забавки нічого не додають. Та й сам Шустер – завжди живчик, цього разу був розгублений, не зосереджений і непереконливий. Зрозуміло, починати завжди важко, особливо коли усвідомлюєш, що робиш щось вторинне. Андрій Куликов може спати спокійно: не такий досконалий Шустер, як ми собі придумали.

І насамкінець. Після такої прем’єри ICTV не варто особливо перейматися перенесенням «Свободи слова» на інший день. Інакше це означатиме капітуляцію.

Воістину кажуть: що замислила жінка, важко збагнути господу. Можливо, Ганна Безлюдна і зуміє повернути «Інтеру» золоту добу часів правління Влада Ряшина, але поки що вкрадена свобода – така ж примарна, як украдене щастя.

P.S. від «Детектор медіа». Зараз на адресу «ТК» надходять відгуки про першу програму «Свобода Савіка Шустера», і більшість із них – не надто схвальні, що, як це часто трапляється, суперечить вражаючим рейтинговим показникам. Водночас, «ТК» не може не відзначити численні позитивні сторони програми. Корисним видається масштабне використання соціологічної інформації, вплетеної у програму в такий спосіб, що аудиторія в 200 осіб (яка, як запевняють нас автори програми і як гарантує авторитет Київського міжнародного інституту соціології, представляє все населення України) непомітно перетворюється на ще одного колективного героя програми. Такий ефект досягається тим, що кожного гостя одразу після його «соло» біля мікрофона змушують реагувати на те, як оцінила його меседжі різна за демографічними ознаками аудиторія. І в такий спосіб політиків змушують, з-поміж іншого, шукати способів об’єднати аудиторію – адже наголос у проекті постійно робиться саме на тому, роз’єднують чи об’єднують Україну ті чи інші посили. Таким чином, технологічно політиків змушують працювати на конструктив. Подивимося, як це зіграє – наскільки піддадуться цій технології наші політики. Та, в усякому разі, це цікаво.