Дикість, помножена на невігластво

Дикість, помножена на невігластво

1 Травня 2014
8885
1 Травня 2014
11:31

Дикість, помножена на невігластво

8885
Кадри допиту офіцерів СБУ, що їх без найменшого бажання запікселити обличчя показали українські інформаційні тижневики в неділю, просто за межею добра і зла. Так не має й не може бути. Огляд телепрограм за 21-27 квітня
Дикість, помножена на невігластво
Дикість, помножена на невігластво

Неймовірно, але факт, який визнали всі, хто зберіг у тонусі бодай кілька звивин: Україна, точніше, битва за неї на геополітичних полях, змушує бійців видимих і невидимих фронтів виявляти моральні полюси людини як виду. Тобто маємо справу, з одного боку, з проявами безкорисливої самопожертви, а з другого - з абсолютно доісторичними випадками такої ж абсолютної аморальності. Аж до цілковитого здичавіння.

 

Це тим більш соромно, що взірцями моральності на українських телеекранах стали... поляки. Конкретно - наразі ще живі легенди Анджей Вайда, Лєх Валенса та одна вже давно пріснопам'ятна - Папа Римський Іоанн Павло Другий.

 

Майже 90-річний польський режисер торік, до 70-річного ювілею Венеційського кінофестивалю, зняв біографічний фільм про польського президента Лєха Валєнсу. У понеділок, 21 квітня, його показали в прайм-тайм на Першому національному. Показали мовою оригіналу, з українськими субтитрами, тобто цілком за міжнародними стандартами.

 

Фільм геть не компліментарний, що й природньо для давнього дисидента Вайди. Суворий мінімалізм, у який органічно вписуються документальні кадри зі страйків на гданській судноверфі, з їхніми палкими суперечками, працює на одне - показати, як саме поляки зуміли змусити «підсовєцький» уряд ПНР піти на поступки й зрештою повалити комуністичну систему спочатку в одній окремо взятій країні, а далі - в усьому «соцтаборі». Адже перемога польської «Солідарності» увінчалася зрештою поваленням Берлінської стіни.

 

Діалоги, з яких власне й складається весь фільм, надзвичайно енергійні. Перейнятися цією енергетикою пасіонарності допомагає й мова оригіналу. Польська звучить дуже різко, зовсім не так, як вона виглядає на письмі, й через те весь фільм, як і головний герой, геть безкомпромісні. Хочеш щось змінити - дій.

 

Режисер намагається самому собі відповісти на запитання: яким дивом звичайний гданський електрик зумів стати загальнонаціональним лідером? І при цьому Анджей Вайда малює Лєха Валенсу геть не пастельними чи акварельними фарбами, вимастивши в крем-брюле. Він не геній, не бог і не герой. Лєх Валенса просто опиняється в потрібний час у потрібному місці й уже не може відмовитися від ролі, яку йому пропонує історія, незалежно від його особистих прагнень чи устремлінь. Розуміючи, втім, усю відповідальність перед людьми, які за ним пішли, та водночас постаючи при цьому звичайною людиною з усіма її слабкостями. Серед яких дуже вже помітне марнославство.

 

Шестеро дітей, дружина Дануська, скромна квартира - ось усі його багатства. Йому би, може, й не хотілося жертвувати цим хистким у його становищі об'єкта стеження родинним затишком, але, коли надходить слушний час, усе одно тікає від польських топтунів до страйкарів. І присутність визнаного лідера одразу підіймає страйк на інший рівень.

 

Коли дивишся ці кадри, віддразу згадуються заклики на Майдані «Лі-де-ра! Лі-де-ра!»Паралелі з Польщею 80-х більш ніж очевидні.

 

Мусимо, однак, визнати: полякам тоді пощастило двічі - і з Лєхом Валенсою, і з Каролем Войтилою. У цьому фільмі є кадри з тоді щойно обраним Папою Римським Іваном Павлом Другим. Потужне польське лобі в його особі в католицькому світі, до якого беззастережно належала Польща, поєднавшись із зусиллями «Солідарності», зуміло створити для поляків нову реальність і перемогти комуністичну систему весною 1989 року.

 

Українці наразі ж не мають ані єдиного національного лідера-харизматика, яким був Лєх Валенса впродовж 80-х, ані релігійного провідника своїх інтересів на міжнародній арені. Хоча Майдан як рух цілком можна порівняти з польською «Солідарністю».

 

Анджей Вайда, попри поважний вік, залишився великим майстром нюансів і в цьому байопіку, який називають ще й мок'юментарі за вкраплення документальних кадрів.

 

Автора цих рядків, можливо, суто з жіночого погляду, вразив епізод, як дружина Валєнси Дануська поверталася до Польщі 1983 року з Нобелівською премією миру для чоловіка. Коли її змусили роздягатися, вона, знімаючи по черзі предмети туалету, час від часу позирала на розкриту коробочку на столі митників, де лежала медаль із профілем Альфреда Нобеля. І ось кадр, що б'є наповал: змушена зняти й майтки (труси. До речі, це слово так і не переклали. - Авт.), Дануська обертається на Нобеля й захряскує коробочку з медаллю, аби винахідник динаміту не бачив її ганьби. Такий короткий, але такий промовистий епізод, у якому показано все - жіночу гідність, вірність одному-єдиному чоловікові й непоказну, але справжню релігійність.

 

Перший національний дуже вчасно показав цей фільм, але алюзії на нашу викривлену сучасність у ньому могли розгледіти лише ті, хто хотів і, головне, зумів це зробити. І це, вочевидь, не стосується нашої нової, але такої старої влади.

 

Так само, як і українських телевізійників, і новинарів, і ведучих розмаїтих ток-шоу. Для них, як і раніше, «вся земля починається з Кремля», і всі істини вони воліють чути переважно в «аріях московського гостя».

 

Інакше складно пояснити бенефіси Іллі Пономарьова та Михайла Ходорковського на наших каналах.

 

Цілих два дні українські телеканали сумлінно рвали на частини цих героїв сучасності. Хоча, на перший погляд, російські інтелігенти, які на запрошення Михайла Ходорковського та Юрія Луценка прибули на конгрес «Украина-Россия. Диалог», могли би багато чого пояснити українським колегам. Приміром, чому в освіченій й дуже культурній Росії раптом дві третини населення дружно впали в середньовічне мракобісся допетровської доби, смертельно жадаючи відновлення Третього Риму.

 

24 квітня ТСН («1+1») подала досить розлогий сюжет про цю подію з кількома синхронами учасників. Назвали його «Інша Росія», але, коли особисто я почула з вуст недавнього «політв'язня» Михайла Ходорковського, що до Києва за кілька тисячоліть може повернутися центр східнослов'янської єдності й культури, відчула знайомий до болю блювотний рефлекс. Так бувало завжди, коли доводилося слухати про якийсь «русскій мір» від отця Кирілла Гундяєва або ж із вуст усіляких затуліних-глазьєвих-корнілових етцетера.

 

Якби я розмовляла з телевізором, то тут можна було сказати панові МБХ щось на кшталт «Ну, здрастуй, Русскій мір, нє митьйом, так катаньєм!» Без вас ми, мабуть, не розберемося, який світ нам будувати - міфологічний східнослов'янський (що існує хіба що в уяві його адептів) чи європейський.

 

Одне слово, стало зрозуміло - якщо вже представники «російської інтелектуальної еліти» мислять у річищі «єдиного народу», маючи на увазі українців і росіян, то які претензії можуть бути до екстатичної аудиторії Путіна типу суворих робітників «Уралвагонзаводу» чи ув'язненої «сепаратистами» законно обраного мера Слов'янська Нелі Штепи.

 

Про те, що порозуміння між учасниками конгресу саме через різні світоглядні цінності досягти не вдалося, писали багато. А втім, присутність на конгресі російської дисидентки й правозахисниці Людмили Алексєєвої, котра тут уперше за кілька десятків років зустрілася з давнім побратимом за «совєцькими» таборами Василем Овсієнком, трохи компенсувала зарозумілість і комплекс старшого брата всіх інших. Цікавим був і синхрон письменниці Людмили Уліцької про те, що нині в Росії відродилася атмосфера кухонь 70-тих років минулого століття. Як у старому анекдоті - кожний на Красній площі може облаяти Рейгана.

 

Депутат Держдуми, єдиний, хто проголосував проти «приєднання» Криму до Росії, Ілля Пономарьов, за два дні встиг побути гостем аж чотирьох програм українського телебачення. 24 квітня він сидів у студії «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі, де Святослав Цеголко разом із Тетяною Даниленко обговорював із гостями тему тероризму в Україні. А 25-го послідовно і місцями навіть паралельно - на «Еспресо.TV» у Сергія Висоцького, на «Громадському ТБ» у Данила Яневського й у «Майдані. Точці відліку» на каналі «Україна».

 

Можливо, російський депутат виявився єдиною повністю адекватною людиною з усього російського десанту на київській землі, адже жодного слова про міфічний «єдиний народ» він не сказав у жодній із програм.

 

Проте виявив себе експертом і з психічного стану Путіна (в розмові з Данилом Яневським), і фахівцем із місцевого самоврядування (в ток-шоу Іванни Найди), і спеціалістом у моделюванні соціальних зв'язків, а також - знавцем у галузі російського та міжнародного тероризму. І скрізь, хоча це може видатися неймовірним, почувався як риба у воді й мав цілком професійний вигляд.

 

До речі, в уже згаданому ток-шоу «Майдан. Точка відліку» 25 квітня нарешті перейшли від пошуків відповіді на запитання «Хто винен?» (зокрема в сепаратистських настроях на Донбасі) до «Що робити?» Сформулювавши темою шоу - «Як контролювати владу».

 

Тут якраз Ілля Пономарьов, коли дійшло до того, як виробити механізм відповідальності влади перед виборцями, поділився власним досвідом. Коли він балотувався на посаду мера Новосибірська, його команда презентувала виборцям не набір популістських гасел, а такий собі соціальний контракт, де було чітко виписано кожний пункт зобов'язань кандидата. Якщо укласти такий контракт, виборці, в разі обрання свого претендента на посаду, матимуть уявлення, що саме він обіцяв зробити і як зі своїми обіцянками впорався. Тоді можна буде його й до звіту прикликати.

 

Тут у автора, в квартирі якого працювали увечері 25 квітня одночасно два телевізори, виникло відчуття роздвоєння особистості Іллі Пономарьова, бо він одночасно був в ефірі «Еспресо», де обговорював із Сергієм Висоцьким можливий розвиток ситуації на сході України й причетність до неї Володимира Путіна, і в Іванни Найди. Мимоволі згадалося мультяшне «Вашу маму и тут, и там показывают!» Але це були витрати програмування, бо ток-шоу «Майдан. Точка відліку» транслювалося наживо, а програма Сергія Висоцького - в записі.

 

Сергій Поярков, чомусь не знявши бейсболки (хоча це правило етикету в приміщенні для чоловіків ніхто не скасовував), намагався показати в особах, як саме працює корупція в українських реаліях. Його опонент при мікрофоні, міністр юстиції Павло Петренко, доповів, що саме зроблено його відомством за півтора місяця роботи, похвалившись прозорістю рішень і відновленням особистого прийому громадян міністром.

 

«Майдан. Точка відліку» нарешті перестав нагадувати напівфабрикат, трансформувавшись у цілком адекватне заявленому формату видовище. Зникла дика какофонія, в якій учасники намагалися перекричати один одного. Проте водночас зник і емоційний градус дискусії, що ризикує перетворитися на поважні посиденьки поважних пенсіонерів десь на лавочці в парку.

 

Ще трохи, і ми можемо побачити такий собі філіал «пікейних жилетів». Чого, звісно ж, не хотілося би. Відтак авторам цього ток-шоу треба шукати золоту середину між тверезістю й емоційністю.

 

Бенефіс Михайла Ходорковського стався в ток-шоу на Першому національному в «Шустер live» 25 квітня. Цілу годину екс-бранець Путіна розповідав, що, всупереч усім сподіванням українців на те, його особистого ворога (чи засекреченого друга? Хто вже їх там розбере? - Авт.) не зупинять жодні санкції Заходу. Бо російська економіка, хто б і що не казав, у тому числі екс-міністр фінансів РФ пан Кудрін, витримає навіть зниження цін на нафту до 60 доларів за барель. А отже, підсумував пан Ходорковський, українцям варто розраховувати лише на себе. При цьому, чи то знущально, чи то щиро, порадив нам економити енергію в будь-якому вигляді, в тому числі - вимикати світло, виходячи з приміщення, й ставити енергозберігаючі вікна чи вкручуючи такі самі економні електролампи.

 

На відміну від пан Ходорковського, Карл Волох, бізнесмен і блогер, в розмові з Василем Зимою на «Еспресо.TV» того ж дня переконував глядачів, що санкції й лише санкції від Заходу - це єдине, чого боїться Путін. Отож, якщо його сильно притиснуть, він може й зупинитися в своїй агресії проти України.

 

Чомусь йому дуже захотілося повірити.

 

Повертаючись до «Шустер live», зауважу: друга частина програми була цілком очікувано присвячена президентським перегонам, і сюди прийшли Олег Тягнибок, Юлія Тимошенко та Сергій Тігіпко.

 

Юлія Володимирівна після публікації в УП документів про її плани довготривалого «договорняка» з Віктором Януковичем (зауважу, що в ТСН від 25 квітня матеріал Сергія Лещенка цитували довго й зі смаком) вирішила: кращого місця, ніж шоу Савіка Шустера, для помсти прямому конкурентові на президентських виборах нема. Відтак у своїй промові «здала» Петра Порошенка (який в черговий раз «не зміг» прийти до Шустера начебто через робочу поїздку), розповівши публіці, як цей олігарх із метою змови проти неї та взагалі проти ліквідації олігархічної системи в Україні їздив до ще одного українського олігарха Дмитра Фірташа, який нині перебуває під заставою у Відні. На що голова Спілки медіа-юристів України Тетяна Котюжинська, зупинивши цей потік свідомості, зауважила: те, що говорить Юлія Володимирівна, не що інше, як агітація проти одного з кандидатів, а формат цієї телепрограми такого не передбачає.

 

Найціннішою, з мого погляду, була кінцівка програми, коли троє кандидатів спробували відповісти на запитання російського гостя пана Матвієнка: чи здатні кандидати в президенти, які досі вже досить часу перебували у владі, визнати свої помилки? При цьому московський гість послався на відомі слова Володимира Путіна, який, відповідаючи на аналогічне запитання, сказав, що жодних помилок у нього не було.

 

Ясно, що це всього-навсього шоу, й якщо народ вимагає покаятися, то чому би ні, але, здається, з усіх трьох кандидатів лише один не лукавив. І це був Олег Тягнибок. Він пошкодував, що на початку 90-х, будучи вже депутатом Верховної Ради, після участі в Революції на граніті, так і не дотиснув ухвалення закону про люстрацію комуністів.

 

Сергій Тігіпко, розуміючи, що йому досі не вибачили «злиття» партії «Сильна Україна», як і ганебного боягузтва в переломні для країни й Верховної Ради дні голосування проти «диктаторських» законів від 16 січня, виправдовувався: його головною помилкою було те, що цей напрочуд наївний банкір повірив у щире бажання Віктора Януковича провадити системні реформи.

 

Ну, а вже Юлія Володимирівна в своєму каятті міри не знала. Вона, виявляється, завжди відчуватиме свою провину за те, що не спромоглася змінити країну після 2004 року. Що не змогла ліквідувати олігархічну систему, знищити корупційні схеми тощо.

 

Ну, що сказати? Тільки те, що «Шустер live» дедалі більше скидається на такий собі ентомологічний заповідник, куди можна зазирати хіба що дослідникам комах. Суто з наукового інтересу. Бо до практичного життя ці ілюстрації до роману Віктора Пелєвіна «Из жизни насекомых» ніяк не дотичні.

 

На цьому місці хотілося б зробити спеціальний відступ, і то далеко не ліричний. Точніше, хотілося б звернутися до телевізійників. Колеги, якщо ви не володієте всією інформацією про перебіг антитерористичної операції на сході України, не поселяйте в масовій свідомості страхіть на кшталт того, що терористи в Слов'янську не віддають дітей із дитячих садків, вимагаючи від батьків іти на барикади захищати самопроголошеного «мера» міста.

 

Якщо ви маєте хоч дещицю сумління, не показуйте щодня брифінги цього контуженого «афганця», ретранслюючи його вимоги.

 

І зрештою, не називайте терористів «зеленими чоловічками», сепаратистами чи народними ополченцями. Згідно з міжнародною практикою, озброєні до зубів тварюки (язик не повертається назвати їх людьми), які захоплюють заручників, ба більше, катують і вбивають їх, мають презумпцію вини апріорі.

 

Під цим кутом кадри допиту офіцерів СБУ, що їх без найменшого бажання запікселити обличчя показали українські інформаційні тижневики в неділю, просто за межею добра і зла. Так не має й не може бути. Ну гаразд, це ще якось можна пояснити гарячкою підготовки сюжетів, з одного боку, й бажанням показати всю мерзенність російських так званих журналістів, які фактично допитували(!) українських офіцерів, скривавлених і роздягнутих. Але ж усі ці офіцери СБУ мають родини тут, в Україні, й хто гарантує, що після такої цілосвітньої ганьби ці люди зможуть повернутися до нормального життя? Я вже не кажу про їхніх дітей, яким доведеться відповідати на жорстокі закиди однокласників чи сусідів.

 

Дикість, помножена на невігластво, породжує ненависть. Як з одного, так і з другого боку. І якщо українські тележурналісти в своєму праведному за великим рахунком гніві використовують методи тих, проти кого виступають, вони стають на один щабель з терористами й тими, хто їм потурає.

 

Цій печерності й цинізму донбаських терористів несподівано змогла протистояти в моральному плані пряма трансляція з Площі Святого Петра в Римі.

 

Перший національний та 5 канал показували наживо процедуру канонізації двох Пап - Іоанна XIII та вже згаданого на початку цієї статті Іоанна Павла Другого.

 

Обидва новоканонізовані понтифіки були реформаторами, причому першому для цього навіть не довелося здійснювати за життя визнаних Ватиканом чудес, а другого возвели до рангу святих у рекордні терміни - лише за 9 років по смерті. Під час прямої трансляції на Першому національному Христина Стебельська всіляко намагалася це підкреслити. Ця одночасна канонізація двох реформаторів мала продемонструвати Urbi et Orbi (Місту й Світові) - Папа Франциск непохитний у своєму бажанні реформувати застряглу в гріхах і суперечностях одну з найбільших світових конфесій.

 

Відрадно було бачити серед 500 тисяч вірних католиків прапор України, тож ваш автор категорично не сприймає претензій до Арсенія Яценюка, який саме того дня на чолі української делегації зустрівся з Папою Римським Франциском. Папа подарував Арсенію Петровичу ручку, якою той має підписати мирну угоду з Росією.

 

Хай там як, але цей візит до Папи Римського - це визнання легітимності нашого уряду.

 

тім, усю ефемерність побажань Папи Римського Франциска до миру між Україною та Росією підкреслив сюжет «ТСН. Тижня» про справжній інтерес Росії в її боях за Україну. Можна скільки завгодно ставити Путіну психіатричні діагнози, але, варто лише згадати, що всі ідеологічні війни завжди велися за цілком матеріальні ресурси, як усе стає на свої місця. Що й довели журналісти «ТСН. Тижня». Вони провели власне розслідування, чому саме сонне курортне містечко на кордоні Донецької та Харківської областей стало центром так званого сепаратизму. Адже місто Слов'янськ знаходиться якраз усередині величезного родовища сланцевого газу, яке в перспективі може призвести до сланцевої революції в Україні.

 

Журналісти тижневика поспілкувалися з експертами й з'ясували - буквально наступного року Україна могла би добувати звідси мільйони кубометрів газу, а за 4-5 років - мільярди. Тим самим перетворившись із імпортера газу на його експортера. Проте голландська компанія Shell, із якою підписали контракт чиновники ще уряду Азарова, на запит «плюсів» відбулася формальною відпискою, а нинішній уряд настільки переймається таємницею оборудки, що не хоче нічого з цього приводу коментувати.

 

Вдумливий глядач, пам'ятаючи, що компанія Shell укладала угоду про видобуток сланцевого газу на Юзівському родовищі (Донецька та Харківська області) з компаніями, відсоток від прибутків яких мали отримувати фірми «Сім'ї», миттєво зрозумів - ця війна скінчиться лише тоді, коли Путін із утікачем-президентом Януковичем дійдуть згоди щодо розподілу прибутків від видобутку сланцевого газу. Ну або якщо компанії Shell доведеться таки переукласти угоди з іншими компаніями... Що для цього має відбутися - можна гадати, прогнозувати або й фантазувати. Поки ж можна бути впевненими в одному: мир нам іще довго не світить.

 

Фото - podrobnosti.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
8885
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду