Невідомо, чи то 21-й випуск «Українських сенсацій» на каналі «1+1» підгадали до московського маршу «За правду!» проти масової брехні на російському телебаченні, який відбувся 13 квітня, чи це просто збіг обставин. Але «Технології обману. Інформаційна війна», документальне розслідування Андрія Татарчука і Тараса Білаша, що вийшло на «Плюсах» саме напередодні, 12 квітня, в суботу, якнайкраще проілюструвало, проти чого протестувала московська інтелігенція. Тобто - хто, як, за скільки й навіщо тотально спотворює картину світу на провідних каналах Росії.

Фільм спеціально зроблено російською мовою, аби достукатися до тих мешканців України, які двомовність розуміють як дозвіл не вивчати мови державної. Не знаю, чи візьмуть цей фільм до показу телеканали російські, що було б дуже бажано, але наразі це видається нездійсненною місією. Ну, не вороги ж вони самі собі зрештою!

Що таке російська пропаганда нині? Це коли повідомлення, що українські «бєндєровци» вбивають мирне російськомовне населення, розганяється всіма центральними телеканалами й повторюється авторитетними для споживача державних хронік Дмитром Кисельовим та його головним творцем - Володимиром Путіним.

Починається стрічка з епізоду, про який уже багато сказано й написано. Такий собі Андрій Петков, випадкова жертва протистоянь у Миколаєві наприкінці позаминулого тижня, в програмах «Россия-1» та НТВ став жертвою «бєндєровцев» і організатором їхніх акцій одночасно.

Шкода лише, що автори фільму не розшукали цього самого пана Петкова й не запитали, чому його синхрони на російських каналах так кардинально відрізняються. Проте цей шедевр російської пропаганди надзвичайно красномовний.

Творці фільму, згадавши про Дмитра Кисельова, вирішили заразом верифікувати відомий епізод із програми «Вести», коли її ведучий показував буцімто пробитий ланцюгом «бєндєровцев» на Майдані в Києві шолом беркутівця просто в студії.

Після кількох спроб із ланцюгом, який ну ніяк не хотів бодай подряпинку залишити на лискучій поверхні шолома, автори експерименту перейшли до більш серйозної зброї - почали гатити по ньому арматурою. Але й ці зусилля не увінчалися успіхом. І, нарешті, лише з енної спроби на шоломі спецпризначенця вдалося зробити незначну вм'ятину за допомогою молотка.

Це можна назвати експериментом у дусі «Руйнівників міфів», і так само в дусі цього популярного телешоу можна було використати його слоган: «Міф спростовано!».

Проблема лише в одному - ті 70-75% «партії телебачення» в Росії, готових воювати з Україною, навіть якщо й побачать цей сюжет, не повірять викладеним у ньому фактам. Адже в цьому й полягає великий секрет пропаганди, винайдений Геббельсом - що неймовірніша брехня, то швидше в неї повірять.

Тим часом далі в розслідуванні «1+1 продакшн» нагадують - російське телебачення колись було надією всього «прогресивного людства», як сказали б уже совєцькі пропагандисти. Адже до «операції "Преемник"» імені Бориса Єльцина канали НТВ та ОРТ були справжніми островами свободи слова.

Перші ознаки державної пропаганди з'явилися на російському телебаченні 2004 року, на вже зачищених під наступника Єльцина президента Росії Володимира Путіна каналах. І репрезентував їх той самий Дмитро Кисельов. Масштаби тієї пропаганди у виконанні головного тлумача й провідника волі Кремля теж вражали. Приміром, він цілком поважно стверджував: США витратили на помаранчевий майдан сотні мільйонів доларів! Тобто, підкреслюють автори фільму, нинішні штампи російської пропаганди народжувалися вже тоді, під час та одразу після Помаранчевої революції. Штампи ці дістали логічного розвитку під час висвітлення «маленької переможної війни» 2008 року з Грузією. На російських телеканалах вона, щоправда, називалася шляхетною місією захисту росіян у Південній Осетії та Абхазії від кровожерливих грузинів і пропагандистськими штампами нічим не відрізнялася від нинішньої кампанії щодо України.

Приміром, Михайло Саакашвілі в своєму коментарі для «1+1» каже: задля ефективнішого розпалювання праведної ненависті до Грузії в російських ЗМІ штампували маячню про 40-50-мільйонну мусульманську країну, під гнітом якої стогнуть православні брати-росіяни в Абхазії та Південній Осетії. Нікого з агітаторів і пропагандистів не обходило те, що в Грузії насправді - 5 мільйонів населення, й домінантна релігія там православна.

Коли дивишся ці кадри, думаєш: Боже, як це знайомо! Адже від грузинів-мусульман до «жидобєндєровцев» - лише один крок. І російська пропаганда його успішно здійснила.

Деградацію російської журналістики в моральному плані й піднесення - в матеріальному - промовисто уособлює кар'єра Дмитра Кисельова. Для унаочнення глибини/висоти падіння/піднесення автори фільму показують фрагмент виступу Дмитра Кисельова від 1999 року в навчальному фільмі «Інтерньюз».

Там він буквально поетапно окреслив усі майбутні віхи власної успішної кар'єри, напророчивши будь-якому журналістові, який відмовляється від етики в професії, безславний кінець у вигляді безнадійного борсання в калюжі зі свиньми. Можливо, сам пан Кисельов, якого на недільному марші «За правду!» в Москві визнали переможцем аж у двох номінаціях конкурсу журналістської брехні «Махровий тіпун» за особливо цинічну брехню в ефірі, нині потішається з себе, ідеаліста й романтика. І справді, романтики й ідеалісти нізащо не зароблятимуть грубі гроші (серед російських телеведучих Дмитро Кисельов - один із найбільш високооплачуваних, поруч із Володимиром Соловйовим та патріархом Володимиром Познером). Відтак можна й посміятися.

Проблема російської журналістики в тому, що молодь, яка нині приходить у професію, вже не розрізняє поняття журналістики та пропаганди, стверджують автори фільму. І як приклад наводять створення державної російської програми «Информационное общество». Вона, покликана нібито розвивати інформаційні технології, всупереч своїй назві, робить усе, аби поставити ці технології під контроль держави. Ба більше, в політику інтернет-ресурсів у РФ втручається геть незрозуміла організація під назвою «Роскомнадзор». Яка може одним розчерком пера закрити незалежний мережевий ресурс «Лента.ру.», приміром, за інтерв'ю з представниками українського «Правого сектору».

Велика перевага «Технології обману» полягає в тому, що перед глядачем постає картина в розвитку - коли, чому й навіщо російське телебачення перетворилося на рупор нещадної, дикої й геть розгнузданої пропаганди. Це почалося одразу після того, як на початку 2000-х років Володимир Путін почав війну з російськими олігархами, знищуючи заразом і їхні медіаресурси - канали НТВ, ОРТ та канал «5 плюс». Війна з Володимиром Гусинським, який після двох діб відсидки в СІЗО здався на милість переможця, продав йому НТВ й чимдуж зник у напрямку західного кордону, була банальним рейдерським захопленням. У наслідку власником НТВ став «Газпром», куратором від якого тут поставили друга Путіна Юрія Ковальчука.

І все це відбувалося блискавично, що викликає стійкі асоціації з інформаційною політикою Януковича, який упродовж кількох останніх місяців свого правління діяв у плані рейдерських захоплень українських медіаресурсів за вже відпрацьованими схемами своїх кремлівських господарів.

Війна екс-пахана всія України з журналістами теж закорінена в суто російську, точніше - путінську «традицію». І це війна не фігуральна, а справжня. Чого варта лише смерть Анни Політковської, яку вбили в день народження Путіна, 7 жовтня 2006 року. У фільмі «Технології обману. Інформаційна війна» докладно розповідають історію журналістки «Новой газеты», яка вперто доводила своїми публікаціями: вибухи будинків у російських містах і, як наслідок - друга чеченська війна - були потрібні Путіну, аби на хвилі страху перед тероризмом перемогти у президентських виборах. Є тут промовистий кадр, коли президент РФ, коментуючи вбивство Анни Політковської, в своєму фірмовому стилі дворової пітерської шпани заявляє, що вона ніколи не була аж такою впливовою журналісткою. Ну, достоту, як він робив це на початку своєї зоряної кар'єри в ток-шоу Ларрі Кінга:

- Что случилось с подводной лодкой «Курск»? - поцікавився американський ведучий.

- Она утонула, - незворушно заявив російський президент, зірвавши бурю захвату своєю дотепністю.

Ці «здобутки» ВВП надзвичайно старанно намагався копіювати український президент-утікач Віктор Янукович, але позаяк копія завжди гірша за оригінал, у нього не вийшло знищити телевізійну конкуренцію й «віджати» під себе медіавласність українських олігархів.

Автори «Українських сенсацій» намагаються наочно пояснити, чому ж саме жорстка пропаганда так некритично сприймається «партією телевізора». Для цього вони вдаються до двох експериментів.

У першому беруть участь діти. Перед ними - кубики білого та зеленого кольору. Діти це чудово бачать, але психолог умовляє їх збрехати тим, хто прийде, що всі вони - білі. І діти, яким одностайно кажуть, що всі кубики - білі, погоджуються. Вибивається з цієї одностайності один-єдиний хлопчик. Він на провокацію однолітків не ведеться й каже, що кубики різного кольору. Чому діти повторюють відверту брехню, не наважуючись сказати правду, пояснив один із учасників експерименту. Хлопчик сказав: коли всі кажуть на зелене біле, то, мабуть, так воно і є.

Тож дивуватися сліпій довірі телеглядача до брехні, що ллється на нього з телеекранів, але освячена при цьому верховною владою, не випадає, і в цьому плані Дмитро Кисельов діє цілком професійно, зауважує конфліктолог Олексій Арестович.

Ще один немудрящий експеримент творчої групи фільму - розповсюдження чуток. Тут показали, як за допомогою підставних акторів і магнітофонного запису буквально за кілька годин можна звичайних киян переконати, що в посольстві РФ роздають паспорти громадян Росії всім охочим. Отож, від першої прокрутки запису в міській маршрутці, через активне обговорювання цієї «інформації» в тій-таки маршрутці, а також інтенсивне розповсюдження чутки за допомогою підставної базарної перекупки й до появи невеличкої, але все-таки черги біля посольства Російської Федерації, минуло кілька годин.

Фахівець із боротьби з тероризмом Вадим Махніцький, коментуючи цей фрагмент, підтвердив: запуск чуток серед мирного населення - один із ефективних методів терористів, щоб посіяти потрібну їм паніку або ж змусити мирне населення вдаватися до потрібних терористам чи спецслужбам дій.

Отож, режисери фільму Олександр Катунін і Тетяна Марінська та автори Андрій Татарчук і Тарас Білаш разом із усією творчою групою зробили досить якісний продукт, який може відкрити очі на маніпуляції в телевізорі всім охочим. Проте, з огляду на суто психологічну особливість людини, яка завжди бачить і чує лише те, що хоче або може побачити й почути в силу рівня освіти й виховання, цей фільм радше адресовано тим, хто й без нього здогадувався, як цинічно бреше російське телебачення. Але знати, як саме це робиться, нікому й ніколи не завадить.

Фото - www.1plus1.ua