Захопившись простою, майже типовою, і через те – цікавою історією кохання, харизматичний режисер стрічки «Там, де живе кохання» й актори, які грали в кіно закоханих, у якийсь момент забули: демонстрація кохання чи бодай розмови про нього – складова частина мелодрами.  

Проте прем’єра телевізійного художнього фільму «Там, де живе кохання» («Там, где живет любовь»), яка є, за традицією, продуктом спільного виробництва кіногрупи Film.UA (Україна) та «Шпиль» (Росія, Санкт-Петербург), котра пройшла в ефірі каналу «1+1» у неділю, 22 липня, ефір о 20.00, таки справді зацікавила глядацьку аудиторію. Про це свідчать хоча б рейтинги.  

Показ російського фільму аналогічного жанру «Чоловічий сезон. Оксамитова революція» («Мужской сезон. Бархатная революция») відбувся на каналі «Інтер» того самого вечора, але о 20.30. Не знаю, чи вирішують щось тридцять хвилин, приблизно десять із яких зайняла реклама. Однак шанувальники любовних історій, очевидно, так захопилися, що вирішили не клацати пультами. В результаті маємо: «Там, де живе кохання» отримало рейтинг 6,81 проти 4,73, які мав «Чоловічий сезон». Таким чином, «Плюси» можуть тішитися, що завдяки фільму вітчизняного (добре, для скептиків нехай буде спільного) виробництва виграли недільний праймовий слот у свого вічного конкурента «Інтера» на 7,36 пунктів. 

Та облишмо цю професійну математику. Цікавіше, чим же тішилися глядачі, обравши для себе мелодраму, показану на «Плюсах». Очевидно, що не лише прем’єрою і не тільки показною простотою розказаної історії. До речі, саме до цієї простоти в мене як поціновувача та дослідника жанрового кіно є кілька зауважень. Та спочатку – що ж ми побачили. 

Насамперед – сузір’я професійних російських акторів другого плану. Наталю Данилову, вона ж – Варя Сінічкіна із «Місця зустрічі змінити не можна», фанати радянського телехіта впізнають навіть у ролі бабусі. Сергія Русскіна – комічного Серьожу з «Особливостей національного полювання» – важко уявити в ролі успішного бізнесмена, проте він із нею впорався, додавши нехарактерної для вже зіграних ним персонажів здорової агресії впевненого в собі чоловіка. Несподівану для мене роль зіграв Віктор Костецький – романтичний Флоріндо з давнього фільму «Труфальдіно з Бергамо» та правильний чесний генерал із «Убивчої сили» раптом постав у образі сільського алкоголіка. На їх фоні молоді головні герої у виконанні Євгена Титова, Карини Разумовської та Ксенії Назарової виглядають все ж таки учнями, нехай і грають вони центральних персонажів. Однак справа тут не в віці. 

Сергій – молодий бізнесмен-початківець, але перспективи в нього солідні. Настільки солідні, що акула бізнесу, недовго думаючи, укладає з ним контракт. Правда, на кабальних умовах – сорок відсотків прибутку молодий партнер віддає йому. Зате і бізнесменові є що дати: Сергій одружується з його донькою Євою. Тим часом десь у селі в нього росте донька – плід чи то необережності, чи то безвідповідальності, чи то швидкоплинного кохання. Мати дівчинки померла при пологах. Ростять її сестра померлої, так само безмежно закохана в Сергія, та її мама, в якої до спокусника старшої доньки маса претензій. В цієї сестрички теж вимальовується наречений – рудий і вусатий сільський парубок Андрій. Але Сергій регулярно отримує листи з фотокартками доньки, й одного разу вирішує її провідати. 

Далі, думаю, все ясно. Утім, розклад закоханих пар та зруйнованих сімей стає зрозумілим ще до того, як почали надходити ці листи. І виною цьому – Єва, або, якщо хочете, персонаж, якого грає Ксенія Назарова і який, очевидно, був від самого початку прописаний у сценарії Олени Паломякі. Це золотоволосе довгоноге дівчисько, котре дозволяє собі розбити машину нареченого і потім із байдужістю Карлсона кидати: «Діло житейське», – вже першою своєю появою в кадрі дає зрозуміти: нормальної сім`ї в неї не буде. Про таких в народі кажуть: «Нарвана дівка». Вона сидить, висунувши ноги з вікна автомобіля, постійно курить, незважаючи на алергію нареченого на цигарковий дим, розмовляє на підвищених тонах, словом – персонаж викликає відразу від самого початку. Особливо – на фоні скромного симпатичного Сергія. Таким чином, глядач запрограмований на їхнє розлучення і на різні подлянки з Євчиного боку ще до того, як ці герої за сюжетом одружилися. Натомість скромна сестричка колишньої коханки – ідеальна половинка для Сергія, ми це розуміємо, і лишається чекати, коли ж ці двоє усвідомлять, що створені одне для одного. Отже, всі карти розкриваються одразу, фінал майже передбачуваний, а раз несподіванок і особливих перешкод на шляху до кохання нема – то й носовичків не треба. 

Час розкрити прізвище режисера. Цю рівну, спокійну і без особливих пристрастей мелодраму зняв Володимир Шевельков, один із «гардемаринів», «зірка» кіно 1980-х років, тодішній кумир тих, кому сьогодні за 30. Саме тому дивно, що такий професіонал не врахував дуже важливого для мелодрами моменту – власне кохання. Я, наприклад, не розумію, чому цього хорошого хлопця Сергія так любить сестра померлої коханки. І чому його любила та ж сама Інна, спокушена й покинута.  

Якщо хтось лізе до когось у ліжко, якщо двоє лежать на копиці сіна чи палко цілуються десь у спальні, це ще не означає, що вони кохають одне одного. Це ближче до сексу, хоча власне сексу в фільмі, за традицією, нема. Нових сюжетів у мелодрамі, так само як і в детективі, придумати важко. Але років тридцять тому одним із лідерів радянського кінопрокату стала мелодрама «Не можу сказати “прощай”»: спокусивши скромну дівчину, перший хлопець на селі кинув її та одружився з холодною корисливою блондинкою, яка кидає його в скрутну хвилину, а спокушена і покинута дівчина, все ще кохаючи його, займає її місце. Цей фільм я згадав, бо в ньому є не лише історія кохання, а його передісторія. Пролог, коли хочете. З якого все стає зрозумілим: хто кого кохає і чому розклади саме такі. 

У «Там, де живе кохання» історія знайденого кохання починається без історії втраченого. Бо важко повірити, що спокійний скромний Сергій дійсно любить феєричну вульгарну Єву, яка, за її власними словами, хоче особистої свободи і не бажає зображати турботливу дружину. Чому вони разом – ми не знаємо. Чому Сергій порвав із матір’ю своєї дитини – теж не знаємо. Як і за що його кохали – поготів.  

Словом, як для повноцінного фільму жахів потрібна не страшна семиголова потвора, а власне жахлива атмосфера, так і для мелодрами – не лише поцілунки та обійми, а їх бодай пунктирне, на рівні флешбеків, обґрунтування.  

Хоча, до честі сценариста і режисера, блискучий фінал переважив усі дрібні недоліки. Бо коли Сергія жорстоко б’ють сільські хулігани, а потім ми бачимо людей у чорному біля могили, одразу згадується знаменита «Калина червона», героя якої вбили буквально за півкроку від омріяного щастя. Але все повинно закінчитися добре – хлопцеві лише руку зламали, могила чужа, все буде добре, стоп, знято, всім дякую.