У прокаті з'явився вітчизняний фільм чи то про єгипетського бабая в гуцульських Карпатах, чи то про святого Христофора, що став серійним вбивцею.

Практично кожен український фільм, який з'являється в прокаті, йменується «першим» - хоча б у якомусь завалящому сенсі. «Синевир», наприклад, «перший український 3D-фільм жахів». Тобто, не зовсім перший 3D, і не зовсім перший фільм жахів, але от у такій комбінації - то таки так.

Жадання першості, безумовно, є суто маркетинговою хворобою молодого вкраїнського кіна. Проте безневинне й цілком природне бажання помітити територію часто межує з набагато серйознішою шкодою: молодий режисер, отримавши нарешті можливість втілити власний проект, ставить перед собою щонайвищу мету (з пальмовими гілками включно); попри всі міфологічні застороги, в Україні невитравна дворова мудрість: «Хто вище б'є - той краще грає».

До честі Олександра та В'ячеслава Альошечкіних, режисерів «Синевира», доскочити до зірок вони й не збирались, обравши для роботи надзвичайно популярний у світі й простий жанр м'ясного кінематографу, якому ім'я - легіон, а ще одне ім'я - слешер, а також ім'я - тримай свої кишки в руках, поки голова не відкотилася далеко.

Безсумнівні переваги такого кіна очевидні. По-перше, незмінний сюжет: компанія студентів вирушає на пікнічок чи в якийсь культпохід; місце дії - безлюдна «зеленка» або підземелля; у програмі відпочинку - кілька банок пива, трохи сексу й люта смерть. По-друге, в цій схемі простір фантазії детально інвентаризований, усі ходи записані, й творчість полягає лише у доволі комфортному виборі, хто ж буде вбивати героїв стрічки: зомбі, маніяк, монстр чи загадкове казна-що? По-третє, фільми цього напряму настільки залежні від штампів, що нічого більше, за великим рахунком, і не потребують.

А втім, ця нестерпна легкість юнацького горору - оманлива. В Україні про це чудово знають творці першого вітчизняного фільму жахів - «Штольні». А відтепер - і автори «Синевиру».

Отже, хрестоматійна компанія відпочиває в карпатській благодаті. Протягом години герої сумлінно виконують елементи обов'язкової програми: грайливо лякаються, злягаються і лигають пиво з вином. Тим часом у навколишніх кущах постійно щось шарудить. «Там хтось є...» - повідомляє нам тривожне гасло стрічки. Хвилин за двадцять до фіналу оте щось все ж таки вилазить із кущів, і починається жорстокість і насильство.

Іншими словами, всі передумови для виготовлення якісного фаршу за традиційними рецептами є. А самого фаршу - нема. Навіть відходи виробництва лишилися десь по кущах, кинуті напризволяще разом зі всіма роялями та іншими машинами, що зазвичай набиті беручкими богами.

Як давній шанувальник шлакових кіножанрів, я не очікую від чергового юнацького кровопоходу в ліс, що в кульмінаційній сцені з-під землі раптом вскочить Тарковський і весело віддубасить мене, розгубленого шлакоїда, Андрієм Рубльовим. Скромність і ще раз скромність - ось перше правило кожного режисера, який має справу з пожиранням тельбухів у кадрі. Або ти ступаєш у цю воду, яка вже кілька десятиліть нікуди не тече, або шукай собі іншу балію.

Брати Альошечкіни, як стає зрозуміло ближче до фіналу стрічки, так і не вирішили остаточно: купатися чи не купатися в крові, як заповів Тоб Хупер. Ба навіть усі ознаки молодіжного слешера, так дбайливо зібрані докупи, розповзлися під кінець у різні боки разом зі своїми м'ясними намірами.

Звісно, в таких фільмах непристойно показувати все багряне добро й самого душогуба вже на перших хвилинах. Але якщо з цим ділом затягнути аж до останнього акту, як у «Синевирі», то мимохідь закрадається підозра, що це чергове проїдання естетики «Відьми з Блер» та іншої містичної панами, де зло так і лишається шарудіти по кущах і загадково підвивати. Деякі сцени відверто позичені з сусідніх жанрів - і це вже геть кепсько. Це не той випадок, коли можна змішувати толокно й доміно. Коли в головного героя раптом гасне ліхтарик - це прекрасно. В слові хліб - чотири букви, а в кожному фільмі про розтерзане в лісі чи в печері юнацтво завжди в когось гасне ліхтарик, і це не предмет для дискусій. Але коли героїня стрічки знаходить відро з рибою й виплескує його в озеро, а потім - після усілякого саспенса й шарудіння в кущах - знову знаходить те саме відро з рибою, то я вже мушу попросить у авторів суто жанрових роз'яснень, адже постмодернізм у шлаковому мистецтві не проходить, - хіба що породжує нові штольні.

Якби Альошечкіни добросовісно прокачали до кінця містичну лінію з усіма цими туманами, шарудінням й рибними витівками, то можна було б відбути номер і малою кров'ю. Але ж ні - душогуб вискакує таки, ще й суне морду в камеру, і в цьому випадку малою кров'ю можна тільки все зіпсувати, що режисери вельми переконливо продемонстрували. Слешер, у якому лише одна одірвана голова і один кадр із тельбухами - це «Катрусин кінозал» і сором.

Досвідчені кінотрешери можуть заперечити, мовляв, «Синевир» - аж ніяк не слешер, бо в ньому орудує не маніяк, а інфернальний і цілком містичний монстр - Песиголовець («Пєсі-што?» - іронічно перепитує один із героїв стрічки; принагідно зазначу, що гуцульський горор російською мовою - це єдине по-справжньому страшне враження від фільму). Напевно, саме оцесього Песиголовця автори фільму вважали своїм найбільшим козирем. Суть потвори така: тіло людське, а голова - собача. Якісного бабая виготовити не вдалося (чергова суто технологічна катастрофа нового вкраїнського кіна), а тому в кадрі кілька разів з'являється такий собі Джейсон Вурхіс, якому остогидла хокейна маска.

Хто такий Песиголовець, звідки він узявся в Карпатах, - про це глядачеві доводиться лише здогадуватися. З огляду на його поведінку та зовнішній вигляд, це все ж таки маніяк, який звик убивати поодинці російськомовних туристів. Адже зрозуміло, що це не якийсь утеклий із єгипетської тьми Анубіс; також не дуже віриться, що це здичавіла версія святого Христофора, чию ікону глядачеві демонструють, звісно ж, без належних коментарів (існують різні версії, чому цього святого іноді малювали з собачою головою, але це інша тема). А найголовніше, що показувати це «пєсі-што» у 3D було, м'яко кажучи, необов'язково. Як, зрештою, і тратитися на сам цей формат, під який не прописали путньо жодної сцени.

На жаль, жанрово-технологічні прорахунки - не найбільша біда «Синевиру». Як і невідповідність заявленої доби (70-ті роки) до характерів, позичених із сучасного молодіжного горору. Весь колорит радянських Карпат вичерпується «Москвичем», «Жигулівським» і «Червоною Рутою», натомість герої - наче пересіли на екран просто з глядацької зали. Аж якось дивно, чому ніхто з них протягом фільму нічого не запостив на ФБ. Так от, біда не в тім. Кожен молодіжний горор - це сякий-такий симулятор виживання. І успіх його залежить від того, чи містить таке кіно відповіді на програмні запитання. Яку ціну герої готові платити за власне життя? Наскільки кардинально може змінитися людина під страхом смерті? Що робити, коли немає виходу? Хто вибере втечу, хто - боротьбу? Хто виявиться паскудою, а хто - героєм? В «Синевирі» вирішили, що досить і набагато простішої схеми, коли всі однаково бояться й однаково гинуть, і ніхто нічого не розуміє. За такими героями стежити нецікаво. І співчувати нема кому. Хіба що Песиголовцю, який чомусь так і не зміг перебити всіх цих нікчем.