За останній рік мені не раз траплялося писати про «справу Калашникова» з позиції більш-менш об’єктивної, хоча й не зовсім незаангажованої. («Не зовсім» – бо, порушуючи священну презумпцію невинності, я переконаний, що ця нахабна пика таки напала на знімальну групу СТБ, хоча це й не доведено в суді.) Нижче я висловлю свою власну суб’єктивну думку щодо цієї історії та поставлю декілька, можливо, риторичних запитань, адресованих колегам, які беруть участь у боротьбі за справедливе покарання «регіонала». Дозволю собі бути неполіткоректним, тому нагадую, що позиція автора не завжди збігається з позицією редакції «ТК» :)

Перш за все, колеги чинять абсолютно правильно, не сподіваючись на правосуддя, а вдаючись до громадянської дії – методу, який у середовищі «майданівців» називають гарним грузинським словом «гакмареба» (справедлива дискредитація негідника, якого неможливо покарати законними методами, шляхом поширення в суспільстві інформації про його лиходійства). Сумніви викликають лише цілі, які вони переслідують, апелюючи до Партії регіонів.

Постраждала журналістка СТБ Маргарита Ситник дорікає: мовляв, Янукович і його соратники обіцяли, що Калашникова виключать із партії, але так і не виключили. Даруйте, а чому виключення з партії вважається покаранням? Як на мене, перестати бути членом Партії регіонів – це дуже добре для карми :)

Жартую, звісно, але загляньмо в Статут Партії регіонів: «У випадку дискредитації високого звання члена партії, порушення Статуту партії, член партії може бути виключений з її рядів рішенням відповідної первинної, сільської, селищної організації партії, якщо за це проголосує більшість реєстрованого складу організації партії, або рішенням керівного органу партійної організації вищого рівня». Чим саме дискредитував Олег Калашников «високе звання» члена партії, яка, як худобу, виганяла східноукраїнських робітників і службовців на мітинги і вивозила голосувати за липовими відкріпними посвідченнями? Партії, членством у якій пишаються «мордобойці» Арсен Клінчаєв, Дмитро Шенцев і Володимир Демьохін? Партії, яка після слів про «козлов, которые мешают нам жить» плескає стоячи?

«Я, выполняя программу партии, четко и ясно отстаиваю те позиции, которые доверили мне мои избиратели. И возможно, именно моя позиция, которая не подвержена сомнениям, отклонениям, моя позиция, направленная на выполнения программы Партии регионов, у многих из моих оппонентов сегодня вызывает неудовольствие», – чітко і ясно сказав Олег Калашников в ефірі 5-го каналу 12 липня 2007 року. Чуєте, колеги? Людина виконує програму партії.

Безперечно, Партія регіонів сама встановлює стандарти поведінки і межу дозволеного для своїх членів. І якщо нападати на журналістів, а потім (це викликає в мене не менше обурення, ніж сам факт нападу) блазнювати, «перепрошуючи» народ України та журналістів «за те, що їх ввели в оману», – норма для членів Партії регіонів, висновки повинні робити виборці.

Припустімо, журналістська спільнота добилася би публічного виключення Олега Івановича Калашникова з лав Партії регіонів. То й що? Стадо білих і пухнастих, прогнавши геть паршиву вівцю, знову стало би білим і пухнастим? (До речі, партія зі своїми американськими політтехнологами неодмінно зробила би собі на цьому незлецький піар!) Чи була би для громадянина Калашникова, – враховуючи продемонстрований ним у своїх публічних виступах після побиття цинізм, зразок якого ми мали нагоду бачити 12 липня 2007 року в ефірі 5-го каналу, – справжнім ударом утрата партквитка?

Те саме стосується й вимоги не включати Калашникова у виборчі списки. Шановні колеги, ви ж журналісти! Без сумніву, у ваших власних журналістських розслідуваннях є чимало обґрунтованого й доведеного компромату на інших учасників списку Партії регіонів, чия провина так само не доведена судом, як і провина Олега Калашникова, – але ознаки її очевидні й вірогідні! Чому ж громадянський тиск спрямований саме на витіснення «ворога преси №2», а не інших, які, може, журналістів і не били, але фальсифікували вибори, захоплювали заводи й фабрики, крали з бюджету..?

Кандидат у депутати за списком Партії регіонів стає депутатом волею виборців, які віддають за цю політичну силу свої голоси. Якщо система цінностей пересічного виборця ПР є такою, що не засуджує хуліганство й бандитизм – цей виборець має повне право делегувати у Верховну Раду хуліганів і бандитів. Навпаки, варто було би вимагати від Партії регіонів включити Олега Івановича в першу п’ятірку! Аби кожен виборець знав, що, голосуючи за цю політичну силу, він голосує саме за «того, що побив журналістів», – і робив свідомий моральний вибір.

Якщо ж Калашникова знову заховають у другу сотню – нічого страшного. Зробивши з дій керівництва ПР висновок, що вчинок Калашникова партія не засуджує і вважає нормальним, можна розпочинати просвітницьку діяльність серед населення, доносячи до виборців цей суттєвий аспект політики найпопулярнішої політичної сили в Україні. Шановні виборці Донеччини, Луганщини, Криму, чи ви в курсі, що є в цій країні люди, які можуть бити вас вільно й безкарно?

Вимога позбавити Калашникова мандата була справедливою, поки діяла Верховна Рада V скликання; сьогодні це вже не має жодного сенсу. Статус нардепа гарантуватиме йому недоторканність протягом ще декількох місяців. Але, як на мене, Калашникова ніколи не притягнуть до відповідальності – і то зовсім не через мандат. Просто в нашій країні «шишка» може бути покараною лише в одній ситуації: якщо накличе на себе гнів ще більшої «шишки», а найбільша – не заперечуватиме. Справжня недоторканність таких, як Калашников, гарантована круговою порукою, що існує серед «хазяїв життя». Санкціонувавши притягнення до відповідальності одного з «солдатів партії», Віктор Янукович порушив би принцип «криші», завдяки якому всі «солдати», визнаючи владу «генерала», почуваються в безпеці. Якби ініціативу виявив Ющенко або хтось із Банкової, це було би порушенням нейтралітету, який, незважаючи на позірні бойові дії, насправді існує між «помаранчевим» і «біло-блакитним» крилами українського політикуму. Адже, як пам’ятаємо, «помаранчеві» після приходу до влади не притягнули до відповідальності навіть тих представників кучмістської еліти, які брутально порушували закон на очах у всіх… Не кажучи вже про справу Ґонґадзе, яка, як видавалося, лежала на поверхні і яку «помаранчеві» обіцяли швидко довести до кінця, щойно прийдуть до влади.

Цю ситуацію неможливо змінити ані перевиборами, ані зміною персоналій на найвищих державних постах, ані навіть повним оновленням депутатського корпусу. Це така сама частина звичаєвої корупції, як безкарність даішника, який бере двадцятку від водія-порушника, і самого водія; лікаря у військкоматі, який «відмазує» призовника від армії, і батьків призовника, які несуть лікареві конверт із грішми; викладача, який приймає «подарунки» від студентів за гарні оцінки, і студентів, які «дарують». Можна скільки завгодно нарікати на драконівське законодавство, що змушує практично всіх громадян України порушувати закон, але, поки вони це роблять, винятків для громадянина Калашникова ніхто не робитиме.

Тому колега Юрій Шеляженко дарма стояв на пікеті біля Генпрокуратури з плакатом «$ Як відмазали? $». Ніхто не «відмазував» Калашникова, бо, крім «романтиків» Герман і Чорновола, ніхто не збирався його карати. Михайло Чечетов уже висловився з цього приводу в ефірі 5-го каналу: мовляв, «концепція змінилася», часи вже інші…

Можливо, якби Калашников, замість бити журналістів власноруч, нацькував на них своїх поплічників, ми й побачили би на лаві підсудних тих «дуболомів», які махали кулаками, – як це сталося у справі Ґонґадзе, де знайшлися виконавці. Проте навіть показовий процес над Калашниковим був би винятком, вистражданим сотнями людей, які пишуть, говорять, вимагають і протестують. Це була би не перемога, а кістка, кинута журналістам, адже насправді мета – не стягнути з цапа-відбувайла штраф у кільканадцять неоподатковуватих мінімумів, а викорінити практику безпардонно-хамського ставлення політиків до журналістів (як і до громадян взагалі). Ба більше: санкціонованого лідерами ПР демонстративного покарання Калашникова не можна допускати в жодному разі. Адже карати повинен закон, а не пахан.

Отже, нема чого проводити пікети біля Генпрокуратури, бо, навіть порушивши ще одну кримінальну справу, вона ніколи не доведе її до кінця – бо не буде «відмашки» згори, яка вирішує подібні справи. Доцільніше було би провести пікети біля дверей тих телекомпаній, які, запрошуючи Калашникова на ефіри й беручи в нього коментарі, зробили зі скромного 161-го номера Партії регіонів зірку. Хоча й бойкот не є дієвим засобом, адже, як уже не раз зазначали у своїх статтях автори «ТК», Калашников не є (принаймні, не був) публічним політиком і не надто постраждає від відсутності уваги з боку журналістів.  

«Гакмареба» повинна тривати – і не лише проти самого Калашникова, але й проти журналістів, які його розкручують. Брати коментарі в Калашникова має бути соромно, показувати по телебаченню – ганебно. Тим часом, непогано було би попрацювати з «понятійним апаратом» наших політиків, коли вже вони не можуть вийти за межі тюремної системи поглядів на життя, уявлень про честь і гідність. Грамотно організована громадянсько-медійна кампанія могла би переконати їх, що бити журналістів (жінок, дітей, пенсіонерів, інвалідів, лежачих, беззбройних) – «не по-пацанячому», а брати того, хто таким займається – «западло» :)

Може, хоч таким чином ми зможемо захиститися від свавілля «осіб, дуже схожих на бандюків», що перебувають при владі. Це дієвіше й чесніше, ніж апелювати до закону, який вони зневажають, і суду, який вони купують.