Анонси першої появи Юлії Тимошенко на телеекранах у крупному форматі в ефірі «Шустер live» 21 березня інтригували не так конкретним змістом того, що казатиме Юлія Володимирівна (хоча й ним, безумовно, теж), як формою: як вона це казатиме? Чи змінилися її комунікаційні настанови, її звичний спосіб розмовляти з громадянами? Чи, зрештою, зрозуміла вона, що від часів її прем'єрства Україна й українці змінилися, що повернення у 2009 рік немає й бути не може?

Із першого погляду було помітно: Тимошенко вирішила якщо не змінити, то істотно підкоригувати свій імідж. Не було легендарної коси: волосся лідерки «Батьківщини» було зібрано на потилиці. Не було й не менш легендарних суконь у стилі «мрія пенсіонерок»: Тимошенко була в білій блузці та простенькій сірій спідниці. Зовні Вона повернулася до іміджу ділової жінки, якому була вірною до кінця 1990-х років і який, як скидається, є її «рідним», щирим, не награним.

У репліках Тимошенко не було явного вождизму, розмовляла вона не гаслами й не закликами, не виголошувала маніфестів, не зачитувала заготованих відповідей на так само заготовані запитання. Без надриву й без істеричних ноток. Не повторювала комунікаційних знахідок періоду свого прем'єрства, коли вона, виголосивши в ток-шоу черговий маніфест, ефектно зникала зі студії, не спускаючись до обговорення й відповідей на запитання. Нині цього не було й близько. І в цьому Тимошенко теж нагадувала себе зразка 1990-х років. Себе, коли вона ще тільки торувала шлях на вершини влади - що, власне, вона робить і тепер.

Окрім ведучого та гості, у студії були Леонід Кравчук, Олександр Мартиненко, Вадим Карасьов, Олексій Гарань, Тарас Березовець, Кость Бондаренко, Віталій Бала, Володимир Фесенко. Це було живе спілкування, й глядачі бачили роботу думки, справжні емоції. Юлія Тимошенко постала ким завгодно, тільки не амбіціозним претендентом у небожителі.

Що вийшло не дуже зрозумілим, то це формат. Це не було інтерв'ю, це не була прес-конференція - але це не була й повноцінна дискусія. Усе виглядало так: черговий експерт виголошував свою точку зору, іноді надто вже розлого - а по тому ставив запитання Юлії Тимошенко, іноді ніяк не пов'язане зі щойно виголошеним. Особливо кумедно це виглядало в Леоніда Кравчука: його запитання незрідка здавалися поставленими просто задля дотримання формату, а єдиною метою було виголосити монолог.

Савік Шустер цього разу відверто святкував ледаря й активно модерувати - бодай для того, щоби став зрозумілішим сам зміст дійства - не намагався. Він грав свою власну роль, влаштовуючи й заповнюючи паузи.

Він порівняв парад у Москві «проти нацистської України» із парадом гітлерівських штурмовиків у Нюрнберзі. Порівняв виступ Путіна в Держдумі з виступом Гітлера у Рейхстазі - зіставивши цитати. На жаль, не звернув він уваги на вельми показову фразу Путіна про «перманентну кризу держави» в Україні. А ця фраза давала винятково яскраве уявлення про філософію російського президента: будь-які зміни, будь-який пошук нового, пошук свого місця у світі - це «криза», це те, чого не має бути.

Чого було вже й зовсім не зрозуміти, то це задуму операторів. Камера немовби зірвалася з ланцюга й показувала крупним планом абсолютно випадкові обличчя - і не того, хто ставив запитання, й не того, чий вираз обличчя був цікавим і промовистим, й не самої Тимошенко. Аж до того, що наприкінці ефіру Бала пальцем указав операторові, щоб той перевів камеру з нього на Тимошенко.

Утім, що далі розгорталася розмова, то більше траплялося моментів, які дуже псували враження або, щонайменше, дивували. Тимошенко вирішила за найкраще забути про те, що тому, хто був на вершині влади, неможливо розпочати з чистого аркуша, неможливо вибудувати свій імідж із нуля. І коли вона вела мову про те, що треба в Україні міняти, що конче й якнайскоріше треба міняти, так і хотілося спитати: шановне пані Тимошенко, але ж ви кілька років були фактично першою особою в державі! Де ж тоді були ваші блискучі й, поза сумнівом, дуже слушні ідеї? Вам не давали, скручували руки незліченні вороги? То чому ж ви не зверталися до суспільства, чому ж не оприлюднювали програм змін, чому не закликали їх підтримати? Чому протягом тих років ви, цілком навпаки, зверталися до суспільства, мов до збіговиська розумово відсталих осіб, які тільки й чекають на всевладну вождиню?

Протягом усього ефіру я чекав, дуже чекав, що Тимошенко бодай побіжно, бодай скоромовкою визнає свої минулі помилки - й тим самим очиститься від них, перегорне сторінку й розпочне нову. Ні, нічого. Час і приводи кілька разів ущипнути Віктора Ющенка Тимошенко знайшла, часу й приводів переглянути свої власні дії в минулому - ні, й близько ні. Вона не помиляється.

Тимошенко визнала: три опозиційні сили «у великих боях з великими втратами, зараз займають ті чи інші посадові позиції», а треба було б залучити фахівців. Так і читається: «От я неодмінно залучу».

Щодалі частіше траплялися надто вже самовпевнені відповіді, як-от про те, що Путіну не вдасться зробити ані кроку на територію «континентальної» України: «Ми не допустимо!». Хто не допустить, у який спосіб не допустить, починаючи з якого моменту, не допустить? Усі її аргументи на користь цього твердження скидалися на голослівні добрі побажання, на хрестоматійне «цього не може бути, бо цього не може бути ніколи». Але ж це був не мітинг, де треба було піднімати дух аудиторії й обнадіювати її в будь-який спосіб, це скидалося на аналітичну розмову.

«Ми слідкуємо за кожним міліметром їхнього пересування». Хто це - «ми»? Виглядало, що або «Ми - Юлія Тимошенко», або ж Вона, замість аналізувати стан речей, просто констатувала дії влади, примазуючись до них. «Осколочні підприємства переформатовувати на інші ринки», - то чому ж п'ять років тому цього ніхто не робив? Чому п'ять років тому ніхто й не спробував покінчити з сировинною структурою економіки, яку тепер так завзято таврувала Тимошенко? Знову вороги заважали?

Так, Юля була права на сто відсотків, коли казала, що економічні відносини з Росією треба згортати, бо «ми не можемо так легко це пробачити... Путін сьогодні Україну втратив остаточно». А чи лише тепер у Тимошенко відкрилися очі на Росію та Путіна? І коли лідерка «Батьківщини» розповідала, яким необхідним, але й яким нелегким буде переформатування зовнішньоекономічних відносин, так і хотілося спитати: а де ж ви були раніше?

На відміну від того ж таки Януковича, висловлювання Тимошенко виглядали аргументованими аж до незвичності. І дуже часто такими й були. Так, найчастіше аргументи й аналітичні пасажі Тимошенко не були якимись одкровеннями й не претендували на оригінальність, це були просто добротні логічні тези - але цього від неї ніхто й не вимагав. Сподобалися чіткі визначення, зокрема на адресу Росії, Путіна та їхніх дій.

«За Крим треба воювати стратегічно», - охолодила Юля гарячі голови любителів кавалерійських атак. Хоча й червоний сигнал увесь час блимав: гаслоподібні загальники час від часу, образи замість аргументів - і дедалі частіше - лунали: «Той високий клас, який ми покажемо, в тому числі й Криму... буде важелем об'єднання».

Власне, ситуація з Росією та Кримом була й є найулюбленішого для Тимошенко типу - чорно-білою, де нема півтонів, де є чіткий поділ: отут - друг, отам - ворог. Де треба боротися «проти когось», а не «проти чогось», і де об'єкти боротьби мають конкретні імена та прізвища.

Але  й у кримській темі можна було помітити певні слизькі моменти. Кравчук завів мову, що допомоги Україні чекати нема звідки, Україна - сам-на-сам із агресором (читай: і всім ворожим світом), Тимошенко акуратненько з ним погодилася. Ні, це не пролунало прямо, але всю її репліку було побудовано на тезі Кравчука. Коли ж заходила мова про санкції Заходу проти Росії, виявлялося, що допомога таки є, й вона може бути дуже дієвою. Ці дві точки зору протягом усього обговорення кримської теми спромоглися якось так паралельно співіснувати, щоб не заважати одна іншій. Хоча й тут абсолюту не було: коли Бала завважив, що «дипломатичні засоби не спрацьовують», Тимошенко йому заперечила. Судячи з усього, в Тимошенко вели запеклу боротьбу два меседжі: «Україна - бідна, нещасна й усіма покинута, пожалійте її» та «Увесь світ - із Україною». Якому з них віддати остаточну перевагу, вона ще не вирішила.

Коли Тимошенко не мала чіткої відповіді (ще не визначилася з позицією) або не хотіла відповідати прямо, вона вдавалася до свого легендарного прийому - відповідати не на те запитання, легким помахом руки підмінивши тему. Подеколи присутні у студії експерти обережно повторювали запитання - хоча й було помітно: вони намагаються (а чи їм наказали) не надто хвилювати «бенефіціантку».

Попри новаторську форму, коли запитання не були заготованими, це, все ж, була типова тепла ванна...

Спитали Тимошенко про її команду. Вона відповіла щось про те, «чи є в країні політик, який може поставити моральність, духовність, гуманність вище своїх інтересів». І що аудиторія мала зрозуміти? Що такий політик є, але він лише один - точніше, лише одна, й якраз сидить перед вами? А чи це можна було потлумачити якось інакше? Принагідно, мимохідь, Вона засудила не лише «противсіхів», а й тих, «хто шукає нових облич»: за словами Тимошенко, «це - технології олігархів». Зрозуміли? Усі довкола - технології олігархів, і лише Вона - сама собі технологія. Ой, даруйте: Тимошенко тут само поскаржилася, що, тільки-но вона звільнилася, як її тут само облили брудом: «Проти мене боротьба іде з першого дня мого звільнення з в'язниці», й у цьому беруть активну участь телеканали. Прикладів Вона не навела, а я отак і не зміг пригадати. Але стало зрозумілим: тепла ванна як неодмінний пункт із райдеру суперзірки - так вийшло?

А Тимошенко ще й закликала бути пильними, фактично ототожнивши критику на свою адресу (чи навіть не критику, а некомпліментарність і неапологетичність?) із підступами олігархів. Стара пісня про Головне - «хто не з нами, той проти нас» - лунала все гучніше...

Кравчук розповів про тісні зв'язки між українськими та російськими підприємствами, які не можна переривати. Тимошенко у відповідь почала розповідати про те, що «є дві Росії - Росія Путіна і Росія Макаревича... Ахеджакової». То підказала б тоді, де знаходяться підприємства «Росії Макаревича та Ахеджакової», що то за підприємства, які уособлюють «іншу Росію», й із якими зв'язки не перервуться. Ні, не підказала.

«Росія Путіна уходить». І знову: яким чином це впливає на стабільну роботу українських підприємств, зав'язаних на Росію? Якби Тимошенко чітко сформулювала: вона має на увазі майбутнє, стало б очевидним: на запитання Кравчука вона не відповіла, навіть у першому наближенні не відповіла.

Отут і стала очевидною одна річ: виголошуючи правильні й слушні - на всі сто відсотків правильні й слушні - ідеї, як от із тим самим переорієнтуванням на інші ринки, Тимошенко уникала конкретики. Вона уникала відповіді на запитання «як» - як це зробити, щоб мінімізувати втрати. Чи не свідчило це про те, що Леді Ю знову не вибудовує стратегію (відкладає її на потім), а віддає перевагу тактичному лавіруванню - «нынче здесь, завтра там», «два шага налево, два шага направо»?

name="__UnoMark__6515_165558208">Зайшла мова про деолігархізацію: «Двадцять два роки не могли зробити програму деолігархізації»; «Я намагаюся зруйнувати ці моделі (тіньові моделі оподаткуання. - Б.Б.)» - знову, ж як? У який спосіб, не маючи жодних повноважень?

Тимошенко виголосила, що державна політика мусить бути такою, щоб олігархи перетворилися на звичайних бізнесменів, великих бізнесменів. Але ж річ у тім, що самі олігархи цьому протистоятимуть, як тільки можуть - бо бізнесменами вони не є, за сутністю своєї діяльності не є.

«Це парламентом називатися не може - запам'ятайте це». Нові пісні про владну вертикаль і нікчемність парламенту як інститут? Я вже був злякався: невже зараз піде про «голосування під дулами автоматів» та «примотування депутатів від КПУ скотчем до стільців»? Пронесло...

Ближче до кінця вистави ставало зовсім зле. Юлія Тимошенко почала таврувати політичну систему за те, що «народ» у ній не представлений. Парламент є, уряд є, президент є, а народу нема. Що з тим робити, як залагодити справу - може, обрати до ВР кожного громадянина України? - Вона так і не дала рецепту. У відповідь на запитання про те, чи Тимошенко за президентсько-парламентську, а чи за парламентсько-президентську республіку (запитання було дивне саме по собі, адже політологія розглядає обидві згадані форми як різновиди одного й того самого типу), Вона завела мову про корупцію, ніби проблема корупції скасовує проблему оптимізації форми правління. Це вже була підміна не теми, а проблеми.

І зовсім уже ні в які ворота не ліз фрагмент з останньої теми - про перебування Тимошенко в тюрмі. Юлія Володимирівна розповідала, що злочинців у тюрмі не було, а були представники середнього класу - «ті, хто хабарі не давав», «ті, хто опирався рейдерським захопленням». «Якщо представник середнього класу, то не злочинець»,  - такою вийшла висловлена думка.

І тут Тимошенко запропонувала... оголосити амністію для середнього класу. Такий от становий привілей: якщо оголошувати амністію середньому класу, то чим робітники гірші? Чим гірші селяни? Рилом не вийшли?

А чому амністію, а не перегляд справ? Амністувати незалежно від факту скоєння злочину, лише за становою належністю?

Отут і стало зрозуміло: цільовою електоральною аудиторією Тимошенко обрала середній клас. Поняття з дуже розпливчастим визначенням, до якого прагнуть зараховувати себе мало не всі. А отже, дуже великою й удячною має бути цільова аудиторія.

Юлія Тимошенко розпочала похід на вибори. Схоже, це буде похід стройовим кроком по головах...