Провокаційна стаття Андрія Куликова «Російськомовне телебачення в Україні: спосіб оздоровлення етеру і ринку» мала би викликати полеміку як мінімум на «Детектор медіа». Адже вона провокаційна свідомо, і провокаційна в доброму сенсі. З наведеними Андрієм тезами важко не погодитися – його аргументи переконливі, а його підхід (роби з іншим так, як прагнеш, щоб той робив із тобою) – має бути близьким для більшості тих, хто переймається долею й української, й російської мов. З наведеними тезами хочеться сперечатися – для цього вони достатньо конкретні й однозначні.

Полеміки навколо статті пана Куликова немає не лише через літо. Її відсутність свідчить, що Україна – не Канада і не Бельгія. Те, якою мовою ми думаємо (дивимося телевізор, говоримо), не є головним фактором, що визначає наше життя, об’єднує зі «своїми» й відокремлює від «чужих». Мова не ділить українське суспільство на дві частини. На щастя? На жаль? Чи – лише поки що?

Ідея створення російськомовних каналів торкається лише частини проблеми, яку можна окреслити як не- (або недо-) роздільність за мовною ознакою. Чи є вона благом, чи, навпаки, більше ускладнює життя? Чи є вона рудиментом, який відійде у минуле рано чи пізно, чи платформою для побудови толерантного й комфортного для всіх суспільства?

На моє глибоке переконання будь-яка однозначна відповідь у цьому випадку буде хибною. Але це не означає, що відповіді не потрібно шукати, а запитання – ставити.

Стаття Андрія Куликова зачепила мене потрійно: моє «я» поділилося на 3 частини, кожна з яких або погоджується, або сперечається з Куликовим.

Як людина, що більшість часу думає й говорить українською, я повністю погоджуюся, що твердження про українізацію наших телеканалів – це «лукавство і самоомана».

Мені, як і багатьом моїм друзям і знайомим, бракує україномовних серіалів, ток-шоу, на яких би розмовляли живою українською, і так далі. Та що там бракує – цього всього просто немає! Мені неприємно бачити, як україномовний гість передачі у російськомовному оточенні змушений або переходити на мову більшості учасників, або говорити власною й відчувати, що до нього ставляться як до «вузьколобого» та «стурбованого».

Та сама ситуація на радіо. Попри бадьорі звіти про «невпинне зростання» кількості україномовного продукту в ефірі, справді україномовних станцій практично немає. І, чесно кажучи, я досі не визначився, як ставитися до того, що ді-джеї на більшості станцій заговорили українською. З одного боку, безумовно, це прогрес – українську стало чути в ефірі дуже часто, а кілька сотень працівників радіо (і, слід думати, ще тисячі тих, хто думає про кар’єру на радіо чи телебаченні) її нарешті почали вчити. З іншого боку, мені не подобається, коли оте вивчення відбувається у прямому ефірі й за рахунок моїх власних вух. Не кажучи вже про те, що думати російською й синхронно перекладати в ефірі можуть одиниці. Та й дослівно перекласти можна не все – навіть такими близькими мовами.

А ще – послухавши ді-джеїв, багато хто з наших російськомовних громадян лише упевниться в тому, що українська – це неоковирний переклад російської, який їм хтось навіщось нав’язує.

Тож те, що пропонує Андрій Куликов, – справді вихід. Я, він і ще мільйони українців отримують нарешті повноцінні джерела інформації нашою мовою – з україномовними новинами, серіалами, фільмами та ток-шоу. Тобто – повноцінне, живе мовне середовище.

Причому – жодної «насильницької українізації». Більше того, це крок уперед у забезпеченні прав російськомовних громадян України. Адже хай їхні проблеми і неспівмірні з проблемами, які мають україномовні, але, скажімо, якісних російськомовних новин скоро справді може забракнути.

Ідея розподілу каналів на російськомовні та україномовні ще більше подобається мені як людині, яка робить україномовне радіо.

Адже «український формат» уже, слава Богу, відбувся. У нас вже є достатньо україномовної музики різних стилів – її цілком достатньо для повноцінного наповнення ефіру й навіть створення кількох радіо різного формату («український рок», «український поп», «українська альтернатива», «українське ретро»).

У це важко було повірити два роки тому, коли ми запускали в ефір перше в Києві радіо української музики. Зараз таких радіо аж чотири! Щоправда, всі – в Інтернеті, у FM-просторі – жодного. Попри всі розмови про те, що таке радіо потрібне, «форматного» конкурсу на вільні частоти (доки вони в Києві були) Нацрада не оголошувала. Набагато більше її і, з її подачі, суспільство цікавить, скільки української музики в ефірі «Просто» чи якогось ще радіо – 27 чи 29%. І оте зростання у 2 відсотки подається як величезне досягнення в українізації інформаційного простору.

Якщо ж ми приймаємо ідею окремого існування російськомовних та україномовних станцій, постає питання справедливого розподілу радіочастот для задоволення потреб обох категорій громадян. Адже радіочастотний ресурс, як всім відомо, це спільна власність усіх громадян. І Національна рада з питань телебачення та радіомовлення уповноважена державою видавати ліцензії так, щоби права та інтереси усіх громадян задовольнялися якнайповніше.

Наявність у Києві двох «Шансонів» плюс «Русского радио» (не кажучи вже про інші станції) за відсутності хоча б однієї хвилі сучасної української музики цьому принципу явно не відповідає.

Те саме й із телебаченням. Хочете – крутіть собі російські фільми й не смішіть непотрібними й недбалими (інколи – демонстративно) субтитрами та дубляжами. Проводьте ток-шоу й концерти, ведучі яких дотепно й розкуто можуть розмовляти лише російською.

Але інші канали нарешті стануть повноцінно україномовними. На них буде попит, і це буде справедливим щодо мільйонів наших громадян. До того ж, виросте, нарешті, перше повноцінно україномовне (хай і невідомо наскільки численне) покоління.

Ситуація в інформаційному просторі загалом стає чеснішою. Зникає більшість підстав одним спекулювати тезою про «насильницьку українізацію», іншим – про те, що інформаційний простір суцільно окупований «мовою сусідньої держави».

Разом із тим є обставина, яка не дає мені беззаперечно підтримати цю ідею – як людині, що протягом певного часу досліджує мовні проблеми й дивиться на мовну ситуацію в комплексі.

Створення російськомовних каналів справді означатиме повніше задоволення прав наших російськомовних співвітчизників. Але разом із тим – і усвідомлення їхньої спільності між собою та окремішності від україномовних. Тобто створення російськомовної спільноти. Досі попри те, що російською розмовляє більш-менш половина громадян, така спільнота не утворилася.

Чи буде ця спільнота «виразно відмінна від росіян, які живуть у Росії, як відмінні від французів валлони або франко-швейцарці, як відмінні від голландців фламандці» – як пише Андрій Куликов? А чи навпаки – усвідомлюватиме, що мовно та культурно її члени ближчі до Росії, а Україна – це «віртуальний проект» та «квазідержава»?

За тим сценарієм, що його змальовує Андрій Куликов, – швидше друге. Бо на україномовних каналах у цей час пануватиме лише українська мова, буде все менше (не буде зовсім?) російських фільмів, а програми та ток-шоу неминуче сповідуватимуть принцип «Геть від Росії, дайош Європу!» (чи Америку).

Також очевидно, що російськомовне телевиробництво в Україні ніколи не буде потужним. А значить, більша частина продукції (за винятком хіба що новин та деяких політичних програм) на цих гіпотетичних російськомовних каналах буде російською.

Але навіть за оптимістичним, «фламандсько-валлонським» сценарієм (коли російськомовні громадяни України будуть усвідомлювати, що вони відмінні від «російських росіян»), актори, письменники, політики поділяться на тих, що ходять на канал «У», та тих, що беруть участь у програмах каналу «Р». Глядачі двох каналів дивляться різні теми, обговорюють різні події ... Не згадую тут про географічний аспект мовного поділу – він надто очевидний та часто згадуваний.

(...До речі, кожна партія у тій же Бельгії існує у двох різновидах – фламандському та валлонському...)

Причина цього – у самій природі телебачення. Адже якщо радіостанції збирають свої окремі аудиторії за інтересами, загальнонаціональні канали творять спільний інформаційний простір країни. Або його ділять.

Чи є інший спосіб зробити в Україні нормальне, повноцінне україномовне телебачення і при цьому не поділити країну, ніж той, який пропонує Андрій Куликов? Зізнаюся чесно: не знаю. Так само й не знаю, чи є неподільність українського суспільства лише рудиментом, ознакою недорозвиненості суспільства. А значить, коли суспільство дорослішатиме, кожен із нас усвідомлюватиме себе передусім не українцем, не киянином, донеччанином чи одеситом, а російськомовним чи україномовним. А значить, кожен із нас дивитиметься лише свої канали, слухатиме лише свою музику. І, хтозна, звинувачуватиме в усіх бідах іншу половину суспільства й мріятиме про те, щоб її позбутися?

Але є в мене і привід для оптимізму. На Андріївському узвозі, заваленому матрьошками з Путіним, футболками з Леніним та шкатулками «а-ля рюс», віднедавна стали продавати футболки «Дякую тобі, Боже, що я  не москаль!». Не фанатію ні від Путіна, ні від неполіткоректних футболок. Але в тому, що ці радикальні атрибути двох культур лежать поруч, несучи протилежні меседжі, є щось обнадійливе.

Станіслав Шумлянський – політолог, магістр журналістики НаУКМА, директор Хвилі української музики «Молоде радіо»