Мабуть, весна таки надихає на шляхетне і визначальне.

На минулому тижні “Остання барикада” (“1+1”) відзначилася небуденною спробою втілити власне функціональне призначення. Ця спроба полягала у намаганні дійти сутності феноменального захоплення певних кіл київських інтелектуалів фільмом “Амелі”, який номенувався на “Оскар” і не здобув його. Це бажання дійти сутності було настільки нестерпно принциповим, що барикадники не обмежились однією невдалою спробою. І влаштували другу – не менш невдалу.

А сьогодні вночі вони говорили про мистецтво взагалі. І їм знов вистачило ентузіазму тупцювати по тих самих граблях: жоден з учасників дискусій не має певного структурованого погляду на поставлені питання. Мабуть, що цього від них і не чекають. Але, якщо, навіть, метою програми є процес спостереження за спонтанним виникненням спектру думок з приводу, то сам біологічний процес зародження, народження, і, бодай, початкового - до моменту виявлення спрямування – розвитку цієї думки як такої, потребує часу. Часу, в який цей процес мислення буде відбуватися. Не думаю, що ведучі, і взагалі авторський колектив проекту за час існування “барикади” мали змогу відчути творче задоволення, чи просто приємне враження від розмови, що відбулася як феномен інтелектуального спілкування.

Але повернемося до “Амелі”. Не знаю, що саме жадали почути ведучі від гостей першого і другого ефірів. Але те, що чекали гарантованих одкровень, відчувалося по тій запеклій затятості, з якою вони намагались збентежити присутніх. При цьому парадоксально, наче навмисно уникаючи розмови про почуття і з почуттям. Адже, коли йдеться про захоплення, про сильне враження, навіть від найінтелектуальніших конструкцій у супермодернистських контекстах, то назвіть спочатку те місце, за яке зачепило, а тоді вже аналізуйте чим і в який спосіб. Але “гнати умняк” про “взагалі” - це завжди легше і безпечніше, ніж розкриватися емоційно. Для того, щоб люди в кадрі розкрилися, щоб їхні думки та почуття набули ознак особистісного досвіду та темпераменту – тобто, стали по справжньому цікаві та значущі, й потрібні ведучі-модератори, що володіють професійною технологією, або, принаймні, уявленням про неї.

І тут виникає питання про теми “барикад”. Зрозумілий задекларований намір говорити про високе, зрештою, не забов”язує брати теми безпосередньо зі стелі. Тим більше, що реальне інтелектуальне життя в суспільстві – відбувається. І навіть до студії, крім записних тусовників, потрапляють діючі особи реальних мистецьких подій. Серед гостей трьох промистецьких передач були два театральні режисери, чиї вистави щойно стали лауреатами єдиної в країні театральної премії. Ну і розмовляйте про соціальні функції мистецтва. Адже ось вона – діюча модель. До речі, саме Влад Троїцький – автор кращої вистави камерного театру “В пошуках втраченого часу” - намагався бути і щирим і конкретним, але підтримки не зустрів.

Звичайно, фільм Сергія Маслобойщикова “Шум вітру”, прем”єра якого спричинила справжній ажіотаж у Будинку кіно минулої неділі, на відміну від фільму Жана-Пьера Жене, ніколи на “Оскар” номінуватися не буде. Проте, це - дивне, витончене, естетське кіно, перенасичене візуальною риторикою, перенаселене персонажами-диваками київської богемної еліти у романтично-сентиментальному антуражі київських дворів, будинків, вуличок і романтично-величних дніпрянських пленерів. Борони Боже, це не натяк і не заклик до телевізійників перетворювати інтелектуальний диспут на примітивну творчу зустріч. Та коли вже телебачення звертається до кіно, до мистецтва, до особливостей існування і феноменів сприйняття – невже лише через лінощі і нецікавість воно не йде по думку тих, в кого вона є?