У не надто успішних змаганнях за українізацію українського телебачення досі не використано парадоксальний засіб утворення суцільно російськомовних загальнонаціональних телеканалів. Коли ж їх буде утворено, тоді постане змога розбудувати суцільно україномовні телеканали. Визначені законом відсотки україномовної продукції потрібно вираховувати не в межах кожного телеканалу, а в межах цілої країни. І насправді тоді навіть може зникнути потреба так затято триматися числа «сімдесят п’ять». Бо успіху у змаганні можна буде досягти не кількістю, а якістю, не на рингу, а на паралельних бігових доріжках.

Навішування українських субтитрів на російськомовну телепродукцію – суцільна самоомана і лукавство щодо інших. Адже більшість українців і досі чудово розуміють російську, а тому, навіть читаючи субтитри, сприймають принаймні частину матеріалу з допомогою російської, хіба що зовсім заберуть звук. А коли додати ще й часто низьку якість цих субтитрів, то їхня цінність для українізації етеру стрімко наближається до нуля, якщо не набирає від’ємного значення.

Лукавих способів подати продукт як начебто україномовний чимало. Це і запрошення зірок російського телебачення, які, звісно ж, не завдають собі клопоту навчитися усної української, натомість використовують усяку нагоду залучити до програм російськомовних учасників – що з України, то й з Росії. У деяких випадках україномовні учасники виявляються навіть у меншості. І тоді в людини, яка прагне розмовляти українською, але з якихсь причин ще не може розмовляти якісною українською, виникає така природна спокуса перейти на російську. До того ж, якщо у інших учасників якісна російська, використання неякісної української просто контрпродуктивне.

Тут – місце висловитися щодо двомовного ведення програм на українському телебаченні. За нинішніх умов це також – недолугий спосіб замаскувати дійсну питому російськомовність великої частки українського телепродукту. Беремо одного господаря або господиню студії, які ведуть програму російською, додаємо до цієї людини україномовних напарницю чи напарника – і ось вам продукт, в якому присутня українська, але яка її частка? Адже учасників програми багато, і їх тепер, маючи про людське око україномовну складову ведення, можна майже всуціль добрати з-поміж російськомовних людей. А якщо в програмі є журі, то воно теж складатиметься з російськомовних. І як же має бути самотньо отій україномовній людині, коли упродовж програми лише вона і розмовляє українською.

Повернуся до пропозиції, висловленої на початку – про утворення цілком російськомовних телеканалів. Чому ми маємо позбавляти мільйони співвітчизників, яким зручніше отримувати інформацію і задовольняти інші потреби з допомогою російської мови, права жити так, як їм зручніше? Чому ми досі не спроможні перейти до життя за принципом «Роби з іншим так, як прагнеш, щоби той робив з тобою»?

Так, російські мова і культура в цілому у минулому відіграли роль засобу колонізації і асиміляції багатьох країн і народів. Але більшість тих народів, у тому числі і український, вистояли за найтяжчих часів, то невже вони не вистоять нині? Як би ми не переймалися надто повільними темпами переходу на українську мову в різних галузях життя України, цей перехід відбувається. Але визнаймо, що в Україні завжди будуть мільйони людей, які визнаватимуть російську мову рідною, для яких література та інший продукт, творений російською, буде бажанішим, ніж україномовний продукт. При цьому більшість цих людей усвідомлюють себе громадянами України, складовою української політичної нації, а зовсім не складовою російської політичної чи етнічної нації. Це довів більше п’ятнадцяти років тому референдум про незалежність, коли більшість так званих етнічних росіян та російськомовних українців в Україні рішуче висловилися за утворення нової української держави. Це довело і донинішнє існування цієї держави – попри всі труднощі і суперечності.

На мій погляд, в Україні зараз відбувається творення нової етнічної спільноти, в якій беруть участь, насамперед, так звані етнічні росіяни, які усвідомлюють себе частиною української нації; а також частина російськомовних етнічних українців, які з різноманітних причин не готові до переходу на українську мову і визнання україномовної культури своєю природною культурою. Ця етнічна спільнота виразно відмінна від росіян, які живуть у Росії, як відмінні від французів валлони або франко-швейцарці, як відмінні від голландців фламандці; як відмінні від німців австрійці чи німецькомовні швейцарці. Спільність мови не може бути ознакою спільності етнічної належності, так само як в однієї нації може бути дві мови, використовувані часом у різних галузях суспільного життя, але часом – у цілому просторі суспільного життя, лише в різних географічних обставинах. Поміж таких прикладів, зокрема, європейські нації марійців і мордви. Дуже показовий для нас приклад – ірландці, переважна більшість яких розмовляють лише англійською, але від цього не втрачають виразних рис «ірландськості». Українці у вигіднішому становищі – все ж у нас диспропорція у використанні мов зовсім не така кричуща, а, може, навіть, у цілому і на користь української.

Вважаю, що обов’язком свідомих українців є сприяти забезпеченню прав наших російськомовних співгромадян. Утворення загальнонаціональних російськомовних телеканалів може бути одним з найпоказовіших прикладів ставлення до російськомовних українців як до рівноправних громадян єдиної держави. І в той самий час – захистить тих, хто прагне розбудовувати суцільно україномовне телебачення, від закидів у націоналізмі і утиску прав іншомовних людей. Адже вибір тоді буде і у тих, хто надає перевагу українській, і у тих, хто надає перевагу російській.

Стривайте, а що ж з нашими співвітчизниками, які розмовляють кримсько-татарською, угорською, болгарською, іншими мовами? По-перше, для них є і мають розвиватися регіональні телеканали відповідними мовами. По-друге, один з каналів суспільного телебачення, коли воно буде, має бути відданий під продукт, виготовлений мовами, не такими поширеними в Україні, як українська і російська. Тут, звісно, постають питання розподілу часу між такими програмами і часу виходу програм, але певен, що їх можна розв’язати.

Суспільне телебачення якраз і здатне стати моделлю вирішення мовної проблеми українського телебачення взагалі – уявімо три канали на ньому україномовними, один – російськомовним, один – багатомовним. Пропорція тут може змінюватися, і я не вважаю, що два, два і один, наприклад, згубні для українського мовлення. Натомість саме в прихильників української мови на телебаченні з’явиться, нарешті, дійсна можливість витримувати мовний режим набагато вищою мірою, ніж це відбувається нині. І коли ці суцільно україномовні канали, зберуть найкращі кадри з-поміж тих, хто готовий творити україномовне телебачення, буде змога здійснити найсміливіші задуми і довести, що таке телебачення змагальноспроможне не завдяки адміністративним засобам, а завдяки хисту і самовідданості працівників телебачення. У той самий час на російськомовних каналах буде змога (і зобов’язання) виробляти якісний український продукт російською мовою, протиставляючи його здебільшого низькопробній купованій продукції.

Постає запитання: а де ж узяти ці кілька каналів суспільного телемовлення, коли досі не спромоглися і на один? Можливий варіант – на додачу до перетворення УТ-1, держава може викупити у власників кілька телеканалів, які нині ледве жевріють і все одно не створюють гідного продукту – жодною мовою. От і матеріально-технічна база, і бодай дехто з потрібних людей, насамперед технічні працівники.

До речі, створення цих нових якісних телеканалів за умови збереження загальної кількості телемовників здатне оздоровити становище на телеринку України взагалі. Не може бути доцільним стан, коли в країні, в якій менше п’ятдесяти мільйонів населення, є більше загальнонаціональних наземних телеканалів, ніж у Британії і Франції разом узятих (а населення кожної з цих країн більше за населення України).

Суспільне телебачення за умови суворого дотримання принципів неупередженості і рівноваги, буде позбавлене кричущих виявлень політичних уподобань, властивих нинішньому українському телеетеру. Це додасть привабливості суспільному телебаченню, і змусить власників комерційних телеканалів змінювати мовлення тих телеканалів.

Буде нелегко переконати у потребі російськомовного телебачення в Україні тих, хто наляканий агресивним ставленням частини співгромадян до української мови і культури. Але справа варта заходу. Якщо погратися словами, то справа варта і Сходу.

А. Куликов

Стаття вперше була опублікована у збірнику наукових праць «Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку» - Міністерство освіти і науки України, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, Черкаси, 2007 р.