Що мені найбільше подобалося всі ці тижні, коли голова Верховної Ради по кільканадцять разів на день оголошував прізвища народних депутатів, що поскладали повноваження, – так це нескінченні розмови практично на всіх телеканалах та радіостанціях про відновлення (варіант: продовження) діяльності фракцій «Нашої України» та Блоку Юлії Тимошенко. Ким? Тими депутатами з цих фракцій, котрі відмовилися складати мандати. Ясна річ, не з якихось шкурних, а з суто принципових міркувань, щоб і далі захищати інтереси виборців, котрі їх уповноважили на такий захист. А дехто йшов іще далі, особливо коли йшлося про дискусії в прямому ефірі (якими, слід сказати, вітчизняні депутати навчилися користуватися, не червоніючи). Мовляв, яке нам діло до того, що Юлія Тимошенко складає свій депутатський мандат? Блок її імені продовжуватиме існувати, нас для цього достатньо, зберемося, оберемо на засіданні фракції нового лідера. І хоча ця ідея виглядає, м’яко кажучи, дуже дивною у світлі виборчого законодавства, яке забороняє блоку чи партії носити чиєсь ім’я, якщо цієї людини немає у списку зазначеної політичної сили, все одно такі розмови з телеекрану точаться. Бо, виявляється, бренд БЮТ належить не Юлії Тимошенко, а комусь іншому, ба навіть чоловічої статі. І знову-таки – ніхто не червоніє (чи, може, сучасні телевізори ще не здатні передати такі тонкі нюанси депутатської фізіономістики?). 

Тим часом геть усю нішу «Нашої України», якщо не вистачить тих, хто відчуває відповідальність перед виборцями і не хоче складати депутатські повноваження, готова зайняти Партія промисловців і підприємців. Давши мандати резервістам зі свого списку (хоча, власне, і не зовсім свого, а списку «Нашої України», але яка різниця?). Бо ж ПППУ твердо стоїть на тих позиціях, на яких ішла до Верховної Ради, і не займається різноманітними політичними авантюрами. 

А ще з’явилися такі собі «вільні демократи». На минулих виборах нічого такого не було, а тепер вільні демократи існують. І навіть мають із десяток депутатських мандатів, хоча, ще раз повторюся, виборець таку партію нікуди не обирав. Ба більше: ця партія заявляє, що буде у Верховній Раді парламентською опозицією. А якщо хтось ремствує і вважає, що «вільні демократи» дурять громадян, то в нього низький рівень свідомості. Усього лишень другий. Саме політики і громадяни з цим рівнем свідомості воліють дострокових виборів. А ті, у кого третій, вищий рівень свідомості, прагнуть іншого: конструктивної співпраці і взаєморозуміння в ім’я духовних цінностей, хай би навіть і зі своїми ворогами. 

І, нарешті, речники уряду розказують паралельно з цим, як їм ставлять палки в колеса ці кляті опозиціонери. Ні, воно, звичайно, опозиція в демократичній державі потрібна, але ж зовсім інша, не така, як у нас. Наша все робить неправильно. Нормальна опозиція не заважає урядові робити те, що уряд прагне. Хай в уряду немає (і не передбачається) програми діяльності, хай сформований він вельми сумнівно під оглядом Конституції (остання передбачає, що діяльність Верховної Ради визначається виключно законами, а урядова більшість вирішила – ні, постановами), хай ті політики, котрі полишають разом із групками своїх прихильників опозиційні фракції, одразу ж одержують теплі місця у владі (що в усьому світі зветься корупцією, а в нас – національною єдністю) – все це дурниці у порівнянні з вищими цінностями нинішньої України: стабільністю і законністю. І все це терпить бідолашний кольоровий телевізор. 

Ну, добре, уявімо, що такий номер проходить. Вибори 30 вересня не відбуваються, у Верховній Раді працюють відновлені фракції «Нашої України» та БЮТу, оновлена НУ стає складовою урядової коаліції (згадаймо виборчу телерекламу: «Не зрадь Майдан!»), БЮТ-2 призначає когось Юлією Тимошенко (при такій нагоді можна, щоб не порушувати виборче законодавство, й ім‘я-прізвище змінити, і навіть стать!) і також входить до коаліції. Тим часом «вільні демократи» (котрі мають мандати БЮТу, але хочуть бути від нього вільними, яким би цей БЮТ не був) з усієї сили демонструють опозиційність (і справді, у демократичній державі має бути не менше, ніж десять опозиціонерів!), законотворчість рушає далі, застрахована 300-ми голосами від президентського вето, – і жодних виборів, абсолютна стабільність! А для її гарантії телебачення поступово припинило би показувати, як депутати-«кнопкодави» хутко скачуть усією залою засідань, щоб устигнути проголосувати за десяток відсутніх колег (а й справді, коли бізнесменам законодавством займатися? хай народ радіє, що вони зволили обратися до Верховної Ради!). Дискусії у прямих ефірах почали би сходити на пси (навіщо вони, коли стабільність важливіша?), журналістів та видання, котрі зводять наклепи на «побудову Європи в Україні», суди поставили б на місце... 

І ніхто би не ставив на всю країну дурних запитань, чому і за чиї гроші прем’єр їздить лікувати коліно до Іспанії, яким робом героїчний, а на додачу ще й «інфарктний» та «отруєний» міністр внутрішніх справ оздоровлюється після тяжкого стресу в Німеччині, завдяки яким заслугам знаний дуже й дуже демократичний правник претендує на місце від України у найвищому суді Європи, і чого хоче найбагатший вітчизняний олігарх від вітчизняних же видань. 

Зрештою, ніхто би навіть не цікавився (адже стабільність! конструктивність! законність! національна єдність!), скільки – під прикриттям розмов у всіх ЗМІ про неконституційність президентських указів і про тиск на депутатів від БЮТу та «Нашої України» з вимогою поскладати мандати – уряд вирішив узяти за кордоном додаткових кредитів (за моїми розрахунками, за неповний рік діяльності Кабмін уже полегшив кишені кожного з нас, незалежно від віку, щонайменше на 750 доларів) і який закон про примусове вилучення приватної землі у рядових громадян у разі потреби дружно ухвалила (поки що – у першому читанні) вщент розпущена Верховна Рада. Громадяни просто почали би знову (як за незабутнього Леоніда Ілліча) сприймати все, що з ними відбувається, як природне явище, від якого нікуди не подінешся. Хіба що кинеш усе й виїдеш за кордон. Тільки за Ілліча-2 їхали євреї, а тут їхали б усі. Повна інтеграція з Європою! 

Якщо, звичайно, не виникло б дефіциту робочої сили на металургійних заводах та в лавах вболівальників «Шахтаря» і не довелося би перекривати західні кордони таким собі «Великим Українським муром». На східних, ясна річ, панував би повний ЄЕП... 

А далі – демократичні вибори. У термін, зазначений вщент заполітреформованою Конституцією. У яких, ясна річ, брали б участь і БЮТ (той, що без Тимошенко), і «Наша Україна» (та, що без Кириленка) і навіть «Народна самооборона» (але без Луценка). «Вільні демократи» також висувалися б, адже у будь-якій державі потрібна опозиція, проте – от лихо! – їм би не вистачило якихось нещасних піввідсотка голосів. А різні деструктивні сили до Верховної Ради не потрапили би, бо гуманне українське законодавство зупинило їхні зловісні наміри ще на підступах до парламенту. 

Утім, персональні втрати у депутатському корпусі були би не такими й великими. Значна частина тих, хто зараз складає мандати, переконаний, отямилася б і включилася у дружну конструктивну працю на засадах національної єдності. А телебачення транслювало б і далі палкі дискусії у прямих ефірах. От тільки насправді це були би записи, але хто на те звертав би увагу? Та й хіба це головне? Головне – щоб увесь народ дружно об’єднався навколо тих політиків, котрі не вміють червоніти, а натомість добре вміють залазити вам у кишені... 

...Але мимоволі з глибин підсвідомості постає ще одне запитання: хай навіть вибори 30 вересня відбудуться – де гарантія, що описаний вище сценарій не реалізується (хай із деякими відхиленнями) і після них? Адже у складі «полум’яних опозиціонерів» також вистачає людей, котрі давно розучилися червоніти, чи не так? 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників