Зазвичай я не дивлюся програм новин на телеканалах України (як і так звані ток-шоу, що довели суспільство до стану політичної шизофренії). Мені набридли одні й ті ж писки нардепів, які розпатякують про народ та Україну. Невже у цій країні немає нікого вартого уваги, крім тих, хто грається в політику задля вдоволення власних і корпоративних інтересів?

Не вмикаючи телевізора, легко здогадатися, який черговий хід вигадає пан Мороз, аби перешкодити проведенню чесних позачергових виборів до Верховної Ради. У разі самостійного плавання під рожевими вітрилами він неминуче опиниться на мілині. Так само легко передбачити передвиборчу «філантропічну» діяльність пана Януковича. Завдяки їй чимало легковірних «козлів»-незаможників перетворяться на прихильний електорат, і перемогу Партії регіонів буде забезпечено. А те, що щирий християнин пан Ющенко постійно наступає на одні й ті самі граблі, й без телевізора стало темою сучасного фольклору. Якби подібне відбувалося деінде, доречно було би сказати: «Джентльменські угоди можливі лише між джентльменами». Та в Україні, принаймні серед тих, хто сам проголосив себе політичною елітою, таких не знайдеш навіть у червоній книзі.

Прикро, що політика в Україні перетворилася на циркову виставу. Та ще прикріше те, що її віддзеркаленням стали теленовини, котрі мали б бути для мільйонів українців головним джерелом об’єктивної інформації. Наочний приклад – вечірній випуск «ТСН» (канал «1+1»), що транслювався минулого вівторка, 29 травня. Новина №1 – «Верховна Рада таки зібралася…» (після того, як Президент тимчасово призупинив дію власного указу). У чому ж сенсація? Верховна Рада постійно засідала й після оприлюднення Президентського указу про її розпуск. Новина №2 – черговий цирковий трюк у генеральній прокуратурі неперевершеного канатохідця пана Піскуна. Мабуть, все ж таки варто було нагадати українським телеглядачам, що крім доморощених діячів у світі були політики іншого інтелектуального й морального ґатунку. Інформаційний привід для цього був – 90-ті роковини від дня народження Джона Кеннеді, харизматичного американського Президента й видатного державного діяча другої половини ХХ століття. У тому ж випуску «ТСН» розповіли про липу Богдана Хмельницького, яку насправді славетний гетьман не міг бачити. Однак про 35-го Президента США не було й згадки.

На противагу комуністам і деяким націонал-патріотам, які перебувають у полоні антиамериканських стереотипів, я з повагою ставлюся до Америки. Та, зрештою, річ не в моїх особистих симпатіях чи в чиїхось антипатіях, а в об’єктивному підході до історичних подій та особистостей.

Спеціальний радник Президента Кеннеді Теодор Соренсен так згадує про 28 жовтня 1962 року, коли закінчилася кубинська криза. Того дня, чекаючи в Білому домі на Президента, він разом із іншими найближчими соратниками вголос міркували над тим, що сталося б:

- якби Кеннеді вирішив не запровадити морську блокаду, а завдати повітряного удару (по радянських ракетах на Кубі. – Прим. А.С.);

- коли б Організація американських держав (ОАД) та інші союзники не підтримали США;

- якби за останні 21 місяць (від часу приходу Кеннеді до влади. – Прим. А.С.) американські звичайні та ядерні збройні сили не стали потужнішими;

- якщо б U-2 не здійснили авіазйомок (радянських ракет і пускових установок. – Прим. А.С.);

- якби морську блокаду було запроваджено раніше, ніж США змогли довести радянську дволичність і дислокацію на Кубі наступальної зброї;

- коли би Кеннеді і Хрущов не звикли cпілкуватися безпосередньо між собою і не тримали цей канал зв’язку відкритим;

- якби виступ американського Президента 22 жовтня не заскочив Хрущова зненацька;

- якби Президентом Сполучених Штатів був не Джон Кеннеді*…

Мені хотілося б ще запитати: що лишилося б від купола Верховної Ради, а головне – від України, якби Джон Кеннеді не виявив здорового глузду й твердості та не домігся вирішення кубинської кризи дипломатичним шляхом? Він вгамував войовничий запал Микити Хрущова і напоумив його вивезти наступальні ракети в обмін на зобов’язання США не нападати на Кубу. Радянську зброю, яка могла спровокувати ядерну катастрофу, таємно везли на кораблях із чорноморських портів, і тодішня УРСР могла б стати другим після Куби об’єктом американського ядерного удару.

Поза увагою українського телеглядача лишилося й духовне спадкоємство Джона Кеннеді, його погляди на державний устрій. А вони, ці погляди, могли би й прислужитися нам у період теперішнього політичного безладдя в Україні. Ще до того, як Кеннеді став хазяїном Білого дому, він був переконаним прихильником сильної Президентської влади, а не парламентсько-Президентської системи урядування. Він обстоював принцип верховенства центральної влади над владою штатів. (І це у федеративній державі!) А що вже говорити про Україну, яка, згідно з Конституцією, є унітарною? Джон Кеннеді вважав владу не особистим привілеєм, а відповідальним обов’язком перед суспільством, засобом для втілення в життя конструктивних ідей. Найважливішими для нього були не матеріальні, а духовні цінності.

Народжений у заможній родині нащадків ірландських емігрантів, Кеннеді був байдужим до багатства і розкошів. Зрештою, його статки були незначними, якщо порівняти їх зі статками олігархів у сучасній Україні. Від батька він отримав якихось 10 мільйонів доларів у вигляді фондового трасту, а бізнесом взагалі не займався. Натомість усю заробітну платню конгресмена, сенатора і Президента (сумарно близько півмільйона доларів) він пожертвував на доброчинство.

Утім, існує й інша важлива тема, пов’язана з біографією Джона Кеннеді, яку не можна обійти мовчанкою. Для багатьох українців, мабуть, було би відкриттям дізнатися, що 35-й Президент США вболівав за долю їхньої поневоленої країни. Він доклав чималих зусиль, аби домогтися звільнення з радянського концтабору Першоієрарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого. А у вересні 1963 року з нагоди посвячення площі під пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні Джон Кеннеді надіслав вітального листа діаспорі. У ньому говорилося: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, хто віддає шану великому українському поету Тарасу Шевченку. Ми вшановуємо його за багатий внесок не лише в культуру України, яку він дуже любив і промовисто змальовував, а й у світову культуру. Його творчість – благородна частка нашої історичної спадщини».

Чому ж ми не шануємо тих державних діячів, які виявляли прихильність до України? І хто після цього поважатиме нас?

Замість резюме

Сюжети до 90-х роковин від дня народження Джона Кеннеді показали у програмах новин лише два телеканали – «Інтер» («Подробности») та К1 («Один день»). Очевидно, що в цій країні існує не тільки проблема «Укртелекому», питання приватизації якого держава ніяк не вирішить, а й ПТУ (провінційності тележурналістики в Україні). І це в ХХІ столітті, у час глобалізації, в тому числі і в інформаційній сфері.

Ввімкніть програми BBC або CNN. Чи багато там сюжетів із британського Парламенту або американського Конгресу, хоча вони відіграють конструктивну роль у державному житті як законодавчі гілки влади? Зате ці телемережі, які дивиться весь світ, постійно віддзеркалюють найважливіші події, зокрема й в Україні. Як це було під час Помаранчевої революції.

Політичні ж розборки на Печерських пагорбах на рівні провінційного політиканства не цікавлять телеглядача за кордоном. Вони лише виставляють Україну на посміховисько в дипломатичних і політичних колах. Це – головний «здобуток» нашої політичної «еліти» на міжнародній арені. Тож чи варто робити з її представників героїв телеекрану?

* Із книги: Kennedy Theodore S. Sorensen, Special Counsel to the late President, Harper &Row Publishers, New York 1965, pp. 717-717.