Ґрунтовна публікація Володимира Кулика, присвячена моїй скромній персоні, має повне право на те, аби залишитися без відповіді. Не через те, що вашому авторові немає що сказати. А насамперед тому, що, за моїм переконанням, пан Кулик та його однодумці, з яких запросто можна сформувати «залізну сотню» борців за українську ідею, належать до категорії тих громадян, яким дуже важливо висловити державницьку думку, діставши від цього моральне задоволення. На отримання і сприйняття відповідей вони просто не запрограмовані. Через те будь-яка відповідь, крім покаянного: «Дядьку, я більше так не буду!», просто прозвучить у порожнечу.

Однак відповідь усе ж таки потрібна. Хоча б тому, що в тексті кілька разів однозначно прозвучало звинувачення у тому, що мої авторські думки, людські переконання та життєві погляди проплачені як у кожному конкретному випадку, так і щонайменше на рік уперед. Через те моє входження в полеміку буде не стільки відповіддю панові Кулику (який все одно не готовий її сприйняти в силу консервативності своїх поглядів), скільки тим читачам, хто тепер може подумати: «Всі вони там продажні і за гроші готові співати під яку завгодно музику». Справа не у відстоюванні прав на власну думку – я її матиму незалежно від того, чи збігається вона зі світоглядом пана Кулика. Справа у відстоюванні права на нормальну ефективну роботу, в цьому випадку – роботу журналіста.

Бо якщо журналісти почнуть виконувати рекомендації пана Кулика щодо підготовки текстів до друку, текстів не буде зовсім. Ми підемо по замкненому колу, зациклимося на одному і перестанемо бути цікавими. Як наслідок, поступово у ЗМІ залишаться лише ті матеріали, які справді публікуються чи видаються в ефір на правах реклами.

Мій опонент та його однодумці роблять головну стратегічну помилку в оцінці мого скромного письма. Те, чим я займаюся – не критика в тому вигляді, в якому вони звикли її бачити. В моїх «поверхових статейках» про той чи інший телевізійний (так само – книжковий і кінопродукт) немає нічого про «тему та ідею твору», виклично відсутнє наукового підґрунтя, вони позбавлені фраз та зворотів типу «мовна та ідентифікаційна індиферентність», «проблематизувати орієнтацію» тощо. Мене дивує, як пан Кулик утримався від всюдисущих слів-паразитів українських вчених людей на кшталт «дискурс», «парадигма» чи «наратив». Але і без того слова, сказані на мою адресу, складені в дуже важкі, навіть переобтяжені речення, які зажовують основний зміст самого тексту і суть звинувачень. Через те я лише з третього прочитання усвідомив усю глибину свого падіння. Тоді як зміст та суть того, що виходить з-під клавіатури мого комп’ютера, зрозуміла, хочеться вірити, всім та відразу.

Це зайвий раз свідчить: масова культура та її закони, за якими, в тому числі, розвивається й телебачення, не сприймається Володимиром Куликом абсолютно. І він не зовсім розуміє, за якими чинниками, якими параметрами та за якою шкалою цінностей слід оцінювати продукти маскульту і зразки популярних жанрів.

Натомість ваш автор – один із справді не багатьох українських журналістів, який серйозно цікавиться масовою культурою і в цілому приязно до неї ставиться. Мене може роздратувати поганий детектив і потішити хороший. Мені хочеться, аби в Україні сьогодні робилося більше хороших детективів і менше поганих. А оскільки знайомий з усіма правилами та законами популярних жанрів, то витрачаю час на те, на що жоден із «серйозних українців» його не витрачає: дивлюся серіали і телевізійні художні фільми, до створення яких причетні українські продакшн-студії. Аби потім висловитися з цього приводу, беручи до уваги насамперед: а) обставини, за яких саме цей продукт з`явився в українському культурному просторі саме сьогодні; б) наскільки кожен конкретний фільм відповідає потребам українського глядача; в) що вдалося виробникам, а що – ні. Нарешті, наскільки він відповідає вимогам ЖАНРУ і чому знову не ятрить болячки рафінованого українського інтелігента.

До числа таких болячок належить вічне і відверто спекулятивне мовне питання.

Таким чином, я далекий від того, аби кожний телевізійний детектив чи мелодраму розглядати на предмет того, корисно це українцям чи шкідливо. Бо тоді ми прийдемо до ситуації, в якій громадяни України будуть позбавлені права на розвагу. Адже телебачення – це переважно розвага. До речі, відсутність спеціалізованих програм на тему культури пояснюється не в останню чергу саме невмінням цікаво говорити про культурні здобутки, натомість активним бажанням кричати про занепад, кризу, бездуховність, деградацію, втрату цінностей і звинувачувати в цьому чомусь серіал «Бригада».

Попри мрії кандидатів та докторів філологічних, філософських, психологічних, політичних чи фізико-математичних наук телебачення ніколи не буде інтелектуальним та духовним у їхньому розумінні. Для вас, шановні – Перший Національний, канал «Культура» і 5 канал. Останній своїм наповненням вкотре підтверджує надмірну політичну заангажованість тієї частини населення України, яку, на думку пана Кулика, позбавляють можливості і права слухати рідну мову в телеефірі. Послухавши тиради політиків на 5 каналі, а також у програмах «Свобода слова» та «Я так думаю», сказане забуваєш вже через п’ять хвилин після почутого. Отже, я обираю для себе той телевізійний продукт, із якого при бажанні легко можна вилучити політичну складову. А до своїх позитивних якостей і як журналіста, і як громадянина відношу не лише наявність у себе такого бажання, але й вміння його втілювати.

Саме тому ваш автор свідомо відмовляється виконувати сформульований паном Куликом «суспільний обов’язок журналіста». Який, на його думку, зводиться до наступного: прийти на прес-конференцію, набратися сміливості і з усього маху рубонути з плеча козацькою шаблюкою: «А чому тут у вас не звучить українська мова і немає українських акторів у головних ролях?» Причому таке питання треба ставити всюди, всім і завжди, бо інші якості кожного конкретного продукту «залізних сотників» не цікавлять за визначенням. Їх не обходить міцна режисура чи майже ідеальний сценарій згаданого всує «Буржуя». Їх не переймає вмотивованість сюжетних перипетій та вчинків персонажів кіноверсії «Дів ночі». Їх не хвилює, що «Смерть шпигунам!» - це ЛИШЕ детектив із серії «Бібліотечка військових пригод», а не спроба поширити на нас чужу ідеологію. Адже масова культура для українського інтелігента – це згадані вже теледебати за участю політиків, політичні ток-шоу та політичні сюжети в випусках новин. А єдина прийнятна розвага - фільми і програми про те, як українців принижували та нищили указами цариці Катерини Другої та Валуєва, голодомором, Чорнобилем, сталінськими таборами, брежнєвськими психушками (якщо когось тон цього твердження образив – тут же прошу вибачення, але лише за тон і формулювання, а не за суть – А.К.). Словом, складається враження: чим більше нам по телевізору в прайм-тайм будуть показувати націонал-мазохізму, тим частіше радітимуть громадяни, які чомусь вважають себе свідомішими за «поверхневого Кокотюху». Виглядати жертвою завжди вигідніше, аніж переможцем.

Я ніде не підніматиму мовного питання, бо наперед знаю відповідь. А тому запитувати про це і на цьому будувати свої статті, в яких аналізую той чи інший телепродукт, мені не цікаво. В такому разі я погано виконаю свій професійний обов’язок – напишу, можливо, національно свідому, проте однобоку і не цікаву широкій аудиторії статтю. Будучи «попсовиком» і «масовиком-затійником» та не боячись признаватися в цьому привселюдно, а також визнавати свою нелюбов до фільмів Тарковського як зразків занудства, я намагаюся, аби мої думки на задану тему були викладені максимально просто. Без відхилень у проблематику, яка в даному тексті і в даній розмові є, на моє переконання, абсолютно зайвою.

Коли вже говорити конкретно про зразки сучасної телевізійної копродукції, то, як мені здається, це якраз ті самі невеличкі кроки до перемоги. Чомусь віриться, що не за горами ті часи, коли українські продюсери, наростивши м`язи, почнуть робити не лише двомовні (українська і російська) версії одного фільму, а й версії для польського, англійського, французького прокату. І українські фільми та серіали про українців в Україні будуть закуповувати для показу на російських телеканалах так само, як аналогічні фільми й серіали про американців у Америці. За умови, якщо це буде повноцінний зразок авторського чи жанрового кіно, а не пафосне озвучення чергової сторінки нашої трагічної історії. Але для того, аби фантазії наблизилися до реальності, треба сьогодні грати за правилами ринку, які вигадали і склали, на жаль, не ми. Маневрувати в складних умовах і, граючи за чужими правилами, все ж таки «своє робить» - важлива складова українського національного характеру.

І я не винен, що мої погляди на розвиток сучасного кіно- і телевиробництва в Україні в багатьох позиціях співпадають зі стратегією продюсерів. Такий стан речей видається панові Кулику «піаром»? На здоров’я! Хочу в зв’язку з цим пригадати один випадок. Якось ми з інтелектуально заангажованим колегою ходили на фільм Романа Поланські «Гіркий місяць». Частина дії відбувається на пасажирському кораблі. Головні герої кілька разів спілкуються з літнім індусом на його онучкою. Коли ми вийшли з кінотеатру, колега почав натякати на присутність у фільмі східних мотивів та апелювання Поланські до буддизму. На що я здивовано відповів: «А хіба індус не може плисти на кораблі в кіно просто так? Чому це не може бути просто епізодом чи масовкою?» Мені було сказано, що я відмовляюся «зрити в корінь». Приблизно те ж саме чую від пана Кулика.

Він шукає складу злочину в ситуації, коли блискавка вдарила в дерево, дерево спалахнуло і сильний вітер перекинув вогонь на колгоспний корівник. Намагається знайти ту саму одіозну чорну кішку в темній кімнаті, особливо коли там її немає. І, сам того не розуміючи, вкотре зводить обговорення вад та чеснот окремо взятого ЖАНРОВОГО продукту до безкінечної, спекулятивної і явно політизованої дискусії довкола проблем розвитку мови, говорячи заодно про «російську загрозу» з затятістю, характерною для журналу «Перець» у часи, коли там лякали «американською згрозою».

Оскільки про фільм «Смерть шпигунам!» шановний опонент згадував у специфічному контексті, залишаю за собою право так само сказати про цю специфіку окремо. За Володимиром Куликом, цей фільм антиукраїнський, бо відвертає увагу від проблем репресій, яких зазнавали українці від чекістів, і реанімує сталінізм. Тоді, користуючись його логікою, детективи взагалі шкідливі. Бо, по-перше, пропагують насильство, а заодно і секс. По-друге, дають потенційним злочинцям цінні поради. А по-третє, ідеалізують борців зі злочинністю: мовляв, який там дедуктивний метод, коли менти хапають першого-ліпшого дрібного злодюжку чи п’яненького інтелігента і починають застромляти йому в задній прохід гумового кийка, аби вибити з нього зізнання в усіх скоєних за рік злочинах, а заодно – в убивстві Кеннеді. Я згоден, більше того – не за чутками знаю, що радянська та сучасна українська правоохоронна системи, перш за все, величезні та неповороткі репресивні машини. Але особливість хорошого детективу в тому, що головним його героєм є людина, котра не вписується в систему, хоча й працює в ній. Можна звести сюжет або до перемоги яскравої індивідуальності, яка не рахується з системою і, по суті, протистоїть їй, або до поразки такого «гвинтика», розчавленого системою. У своєму підході до масової культури Володимир Кулик демонструє всі відкриті рани, нанесені йому радянською ідеологічною машиною та необхідністю підміняти здоровий глузд ідеологією в нинішній Україні. Різниця між нами в тому, що я сприймаю радянські телехіти «Сімнадцять миттєвостей весни», «Ад'ютант його превосходительства» і «ТАРС уповноважений заявити…» як непогані зразки пригодницького й детективного жанру та майстерно знятого кіно, а пан Кулик – виключно як пропаганду НКВС, ГРУ та КДБ засобами масової культури. Тому я пропаганді не піддаюся, а Володимир Кулик з однодумцями – в повній мірі. Бо інакше він не намагався б так активно їй протистояти. Згоден, не звертати увагу на ідеологічну складову – непроста, навіть непосильна задача. Але Володимир Кулик надто серйозно сприйняв рядовий телевізійний детектив, зробивши і тих, хто його зняв, і тих, кому він сподобався, мало не «ворогами народу». В нашому випадку – народу українського. До речі, аби я виконував рекомендації пана Кулика і збирав інформацію про СМЕРШ по різних архівах на території колишнього СРСР, текст з приводу цього фільму вийшов би щонайменше через рік-півтора після його появи. Тобто, тоді, коли він уже давно нікого не буде цікавити. Натомість завдання, над завдання і професійний обов’язок журналіста – реагувати на сьогодення. По можливості – блискавично і щиро. Особисте прохання до пана Кулика:  поведіть ґрунтовне дослідження істинної суті СМЕРШу і напишіть про це. А мені нема коли – треба оглянути ще багато різних телепроетів.

Взагалі, пане Володимире, знайдіть час і розкажіть нам правду сьогодні, в часи, коли, за вашими переконаннями, всі довкола – продажні піарщики, недалекоглядні брехуни і вороги нації. Бо, мені здається, ви належите до тих, кого телебачення не розважає в принципі. Надто серйозні люди не можуть собі дозволити подивитися «просто кіно» чи, принаймні, сприйняти його так.