У своїй статті Володимир Кулик полемізує з нашим постійним автором Андрієм Кокотюхою, критикуючи цілу низку його текстів. Нечасто трапляється, коли предметом полеміки стає не одна або декілька думок чи ідей, висловлених автором, а авторська позиція чи підхід до теми в цілому. Публікуючи цей текст, редакція «Детектор медіа» пропонує висловитись як самому Андрієві Кокотюсі, так і всім, хто має інший погляд на предмет дискусії.

Опубліковані останнім часом на «Детектор медіа» тексти Андрія Кокотюхи про нові продукти компанії «Стар-медіа» та інші здобутки вітчизняного кінобізнесу втілюють тривожну тенденцію в українській журналістиці. Суть цієї тенденції полягає в некритичному засвоюванні погляду на представлювані об’єкти, що його пропонують зацікавлені особи, та маскуванні цієї некритичності дрібними й поверховими зауваженнями. Таким чином журналіст надає вигляду статті чи рецензії тому, що насправді є піаром – навіть якщо чомусь не оплаченим. Ясна річ, цю тенденцію започаткував не Кокотюха, він навіть не був першим, хто продемонстрував її в писаннях про телевізійні фільми українських виробників: досить згадати захоплені журналістські відгуки на появу «Буржуя». Проте нині цей автор чи не найвиразніше озвучує концептуальні твердження рекламованих чинників про суть і переваги їхньої діяльности, пропонуючи вважати ці твердження засадами діяльності всієї галузі. Якщо не проблематизувати рекламного характеру цих тверджень, вони можуть стати загальниками, й підміну реалій рекламою буде розгледіти важче, тим паче нашим довірливим журналістам.

Андрій Кокотюха хвалить нові фільми вітчизняних виробників за те, що вони задовольняють «несподіваний, хоча й цілком закономірний сплеск інтересу нашого глядача до телевізійного продукту українського виробництва», – і водночас постулює, що це задоволення може відбуватися лише так, як його уявляють і рекламують виробники. Зокрема, він категорично твердить, що основну аудиторію таких фільмів становлять «люди, для котрих інтелектуальний продукт, вироблений на території СРСР, однозначно сприймався як "наше"» і що, на відміну від естради, «кіно- і телефільми, незалежно від того, де вони зроблені, й досі позбавлені національної ідентифікації». У Росії, певен Кокотюха, глядачі теж «не паряться»: їм хочеться більше «нашого кіно», але «основними його визначальними характеристиками є мова і впізнавані обличчя акторів». Українцям, треба розуміти, ці характеристики (тобто російська мова й відомі за попередніми фільмами російські актори) теж цілком підходять, до того ж «універсальні історії» (для пострадянського, звісно, універсуму) вони люблять більше, ніж «національно заангажовані». Але навіть якби українські глядачі й хотіли чогось іншого, ніж російські, то зважати на їхні бажання не було би змоги. Адже, не має сумніву журналіст, «орієнтація лише на український телевізійний ринок поки що економічно невигідна і комерційно невиправдана», а «лише на внутрішніх фінансових ресурсах знімати конкурентний продукт неможливо». Отже, завершує концептуальну частину своєї нібито рецензії Кокотюха, «сьогодні головне – шукати в Україні тих, хто готовий видавати на-гора універсальні ідеї, поставити на конвеєр виробництво фільмів за чужі гроші, але своїми силами, і нарешті – наголошувати, що, незалежно від мови стрічки, цей продукт зроблено в Україні». Навіщо наголошувати? Бо виробникам «сьогодні вже хочеться, аби їхні роботи пізнавалися саме як досягнення на ниві внутрішнього українського кіновиробництва», тож чому ж не зробити людям приємно? А заодно, може, й глядачі повірять, що їхній інтерес до національного продукту ці досягнення задовольняють. Піар-коло замикається, далі можна говорити про особливості конкретного продукту, хвалячи акторську гру чи зауважуючи вади сценарію.

Усі наведені тведження є принаймні небезперечними – якщо, звісно, ставити за мету аналіз, а не піар. Не говоритиму про далекий від мене економічний аспект – хоча, наскільки я розумію, нині вже є й фільми, повністю зняті за українські гроші. Навіть якщо припустити, що показ лише на українських екранах фільму окупити не може (але як тоді взагалі щось виробляють у країнах, котрі мають меншу від нашої авдиторію та не значно багатших рекламодавців?), то зовсім не очевидно, що жодна російська (а також, скажімо, білоруська, казахстанська чи польська) телекомпанія не купить стрічки, в якій українські актори гратимуть усі чи бодай половину головних ролей. Ще менше підстав вірити, що російські глядачі «паритимуться» тим, чи є показана їм російськомовна версія єдиною, а чи є також версія українською. Тоді чому ж не робити україномовних копій – бодай як дублю, коли вже російські актори не можуть вивчити українську (хоча, здається, Домоґаров був колись для Гофмана вивчив)? Щоб не дай Боже не знизити рентабельності – дарма що мільйони людей не мають змоги побачити фільми рідною мовою, хай і ладні, як немає рідною, дивитися російською.

Так і російське ж кіно ладні, а дехто навіть американське – нащо ж тоді розводитися про задоволення потреби в національному продукті? Чому одну потребу треба задовольняти, а другу можна й далі іґнорувати, вдаючи, що її немає? Бо так виробникам «сьогодні хочеться» – а захочеться завтра по-іншому, тоді й зробимо? Нарешті, якщо мати на меті осмислення, а не рекламування продукту, варто також поставити питання про зв’язок цієї (припустімо, що реальної) мовної та ідентифікаційної індиферентності з тривалою відсутністю на наших екранах фільмів, що виявляли б виразну українську ідентичність, використовували українську мову й показували українських акторів. І не треба протиставляти російськомовним універсальним історіям «Залізну сотню» та «Чорну Раду» – можна згадати «Украдене щастя» чи зовсім свіжих «Дів ночі», які могли бути й досить універсальними, й україномовними, й більш чи менш українськими. І спитати, чому ці фільми залишаються винятками.

До речі, про «Дів ночі» Андрій Кокотюха теж пише в межах категорій і наголосів виробника, попри те, що дозволяє собі піддати продукт досить різкій критиці, об’єктом якої стає перш за все режисерська робота. Оскільки на презентації стрічки «1+1» виніс на люди конфлікт між режисером Олегом Фіалком, котрий робив російськомовну версію, та групою, що дублювала її українською, то саме про нього рецензент і говорить, закидаючи Фіалкові посередню якість ориґіналу й таким чином позбавляючи його права критикувати якість дублювання: «Тому, як бачите, україномовна версія фільму "Діви ночі" – не найбільший його огріх». Далі в тексті йде пояснення, яке спонукає повірити, що в цій дещо двозначній фразі під огріхом мається на увазі не так якість україномовної версії, як саме її існування, за яке наче треба виправдовуватися. Отже, каже Кокотюха, «всі стали заручниками ситуації, в якій перебуває українське кіновиробництво. З одного боку, інтелектуальний продукт у нас вважається на сто відсотків українським національним, якщо українська мова – не в субтитрах, а на вустах акторів. З іншого – кіно окупиться лише у випадку можливості продажу його на більш розвинений російський ринок. Для цього треба залучати на головні ролі російських акторів... Тому вихід із цього замкненого кола – перекладати сценарій, а потім підбирати голоси для адекватного дубляжу, щоб і пристойність зберегти, і капіталу набути».

Знову ж таки, чому прагнення виробника зберегти пристойність у не надто пристойній ситуації треба оголошувати єдиним виходом із замкненого кола? Чому б, навпаки, не вказати на непристойність штучного «замикання», до якого вдалися ці, прости Господи, жертви української мовної політики? Адже навіть якщо погодитися, що конче треба запросити одне-два «впізнаваних обличчя» з Росії, можна було фільмувати українською з природніми голосами більшости акторів, а репліки запрошених зірок потім озвучувати, як завжди роблять із акторами-чужинцями (згадаймо бодай Брильську в «Іронії долі»). Для російського ринку, звичайно, треба робити російськомовну версію з ориґінальними голосами російських акторів (де й більшість українських зможуть говорити без дублерів). Виробник не зацікавлений, аби глядачі цю знехтувану можливість запідозрили – то на те й журналіст, аби поцікавитися на прес-конференції і потім пояснити в рецензії. А також запитати, чи справді конечно було перейменовувати Винничукову героїню Дзвінку на щось «менш бандерівське» й замість націоналістичного Львова поміщувати історію в якесь анонімне місто? Тобто треба було проблематизувати орієнтацію на російського глядача за рахунок українського – інтерес якого до національного продукту, знову ж таки, фільм нібито задовольняє (цього разу й вибором літературного матеріалу, й українською мовою показу на «1+1»). Натомість брак таких запитань робить журналістський текст некритичною підтримкою творчої стратегії виробника, тож критика режисерської стилістики виглядає радше дрібним зауваженням щодо тактики. Інакше кажучи, навіть якщо цей крок невдалий, загалом шлях обрано єдино правильний, тому так тримати!

Але, мабуть, найбільше виявилася піарна сутність Кокотюшиних нібито рецензій у тексті про серіал «Смерть шпигунам!». Автор одразу відкидає запитання, на які виробники фільму відповідати не хочуть, і наголошує той аспект, який вони подають як своє досягнення. Категорично й бездоказово він твердить, що в СМЕРШі «ловили не вигаданих "ворогів народу", а реальних ворожих шпигунів та диверсантів» (тобто доказом має бути те, що він «ще не бачив жодної публікації» з протилежним поглядом) та що «цим фільмом виробники підтвердили існування й поширення, передусім у масовій культурі, моди на радянське ретро».

Власне про історію, як і про економіку, я не говоритиму – бодай тому, що, на відміну від Андрія Кокотюхи, не вважаю свою лектуру доказом чогось, окрім рівня моєї (не)освіченості. Але навіть якщо на мить припустити, що СМЕРШ справді ловив ворожих шпигунів без пильної перевірки того, чи не є ними ті, кого «органи» раніше оголосили «ворогами народу», – то й тоді не можна не визнати, що зосередження на історії «добрих розвідників» сприяє відверненню уваги від «поганих чекістів», які успішно творили «ворогів народу» зі своїх громадян навіть під час війни, а тим паче до та після неї.

Звісно, в Росії, телекомпаніям і глядачам якої цей серіал передусім адресовано, чекісти тепер теж стали переважно добрими – але ж в Україні нібито ще не зовсім? Тому телеісторії про відважних смершівців леґітимізують не тільки окремий маховик сталінської репресивної машини, а й усю цю машину, а отже, весь сталінський і весь радянський режим, його версію історії «Великої Вітчизняної війни» та, нарешті, непроминальність радянської вітчизни. Бодай тому виробники не «підтвердили» існування моди на радянське ретро загалом і сталінське зокрема, а зробили вагомий внесок у її творення. Ось якого удару по ідеології незалежності, національній ідентичності та, власне, по людських почуттях колишніх «ворогів народу» (чомусь у нас заведено «не ображати почуттів» лише прислужників режиму, а не його жертв) не помітив рецензент Кокотюха. Ось якої засадничої брехні не зауважив у цій реставраційній історії, що її не завагався назвати «на диво чесною».

Зате він помітив і захоплено привітав як «історичний та переламний для всієї копродукції, яка знімається тепер в Україні» той факт, що виробники нарешті зважилися назвати російським глядачам реальні українські місця та ще й надати персонажам (навіть головним!) українські прізвища. Досі вважалося, що російські компанії такого не куплять, а (бо?) глядачі не захочуть дивитися, проте нині продюсери відмовилися від колишніх «стратегічних комерційних міркувань» і вирішили вдатися до «географічної відвертості», яку, переконаний Кокотюха, скоро «почнуть наслідувати інші колеги». Браво, «Стар Медіа»! Рецензент не каже, звісно, що попередні міркування були неправильними (він же сам іще недавно підтримував їх відмовою від критичних запитань, як-от у тексті про «Дів ночі»), й не пояснює, що саме змінилося в російській душі, що тепер їй можна назвати Україну Україною (хай і радянською).

Не питає він і про те, чи не зашкодить ця нова відвертість старій орієнтації на (пострадянську) універсальність та чи не варто поширити українську ідентифікацію також на нерадянську історію та втілити в українських акторах і – страшно подумати – українській мові. Він просто транслює піар-наголос виробника – а заодно відвертає увагу від питань, обговорення яких той уважає невигідним для просування продукту. Тобто чинить прямо протилежно до того, як має чинити журналіст, тим паче в буцімто критичному огляді (зауважу, що Кокотюшині тексти зазвичай публікуються на «ТК» в розділі «Критика»).

На моє переконання, суспільний обов’язок українських журналістів загалом і телевізійних зокрема якраз і полягає у відмові від піарних підказок виробників медійних приводів (політиків, бізнесменів, телепродюсерів тощо) й зосередженні уваги на тих аспектах, що їх виробники намагаються подати як не варті згадування й, отже, цілком нормальні, по суті безальтернативні. Якщо йдеться про телевізійні фільми, то треба (не забуваючи про якість акторської гри чи вірогідність сценарію) звертати увагу на ринкову стратегію виробників, зокрема її спрямованість на потреби російської авдиторії коштом нехтування специфічних потреб української. Інакше кажучи, треба наголошувати, що те, що виробники хочуть зробити як російське й подати як «наше», насправді нашим не є, бо нехтує нашою історією, культурою, ідеологією, мовою.

Не кажу, що «нашою» для України є тільки українська мова – але послідовне іґнорування мови бодай половини населення все одно робить стратегію телевізійних виробників неприйнятною для суспільства, що начебто прагне демократії та злагоди. Якщо парламент і Нацрада не можуть запобігти такому іґноруванню (та й справді, не реґламентувати ж утілювану у фільмах ідеологію чи запрошуваних на головні ролі акторів), це має зробити саме суспільство – за допомогою журналістів, які мають дбати про громадян і споживачів, а не про політиків і телевиробників. Невиконанням цього обов’язку в ділянці масової культури – яке, звісно, аж ніяк не обмежується писаннями Андрія Кокотюхи – українська журналістика великою мірою перекреслює власні спроби (теж, утім, далеко не бездоганні) формувати поінформовану громадянську позицію своїх читачів та гладачів у питаннях політики. Як добре сказав Євген Мінко у блискучому тексті про телевізійний репертуар «свята Першого травня»: «Цікаво, на чий бік ставали глядачі українських каналів, що спостерігали за ескалацією естонсько-російського (чи радянсько-європейського?) конфлікту в перервах між Аллою Пугачовою та пригодами італійців у Росії?» Або, додам, серіалом про СМЕРШ і концертом російських «Пісень перемоги» на Красній Площі.

Сам Андрій Кокотюха, звичайно, вільний вибирати між критикою та піаром (припускаю, що за друге в цій країні поки що платять більше). Але «Детектор медіа» варто було б чіткіше відділяти одне від іншого.