Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:

— О, я плакатиму по тобі.

— Сам винний, — мовив маленький принц. — Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив...

— Авжеж, — згодився лис.

Антуан де Сент-Екзюпері

Щодня наше життя пришвидшує темп, даючи більших обертів, і ми не маємо часу навіть озирнутися. Довкола вибухають інформаційні бомби: одні з них своїми уламками ранять душу глядача, інші пролітають неподалік, залишаючи тільки резонансні коливання у суспільстві. А глядачі, як справжні бійці, вслід за журналістами летять вперед, «не стримуючи галопу».

Після «Дня без політиків» нічого особливого не відбулося: журналісти ввійшли у звичну колію, кожен робить те, що скаже «партія» і редактор. Парламент, коаліція, президент, опозиція, мітингувальники, єдність, інтереси народу...

Правда, після указу про розпуск парламенту особисто для мене (переконаний, для багатьох інших громадян також) все-таки був один привід замислитися над питанням, висвітленим у ЗМІ: чи покаже хоч хто-небудь із офіційних представників документи, які підтверджують чи спростовують провину судді Сюзанни Станік? Одна частина мене говорила, що ніхто нічого нікому не покаже. Інша сперечалася, вірила у справедливість, «верховенство права» і раділа кожному слову з цього приводу на шпальтах газет чи в екрані телевізора. Я тішився, що журналісти нарешті серйозно заходилися розкопувати правду й шукати істину!

Але не склалося... Президент підписав указ про звільнення судді і – тиша...

Добре буде, якщо найближчим часом хтось іще згадає про цю псевдобомбу (не в сенсі значущості, а в плані перспектив розвитку теми). Але висновок очевидний: черговий раз ЗМІ виступили маріонетками у великій боротьбі за велику політику. Треба було вибити кілька «табуреток» з-під ніг коаліції – і журналісти тут як тут! Полякали коаліціантів і годі! Тихо, не шуміть, от вам інший інформаційний привід: ми мирову підписали, завтра вам розповімо, хто буде в робочій групі, а згодом ще щось підкинемо.

Ось так день у день знаходяться нові інформаційні приводи, нові теми. А як же старі? Про них забувають, це просто використана зброя: раз-два, бахнули і годі. Максимум – повторилися у підсумкових випусках.

Однак для багатьох глядачів важливим є доведення хоча б чогось до логічного завершення. Відповідно, журналісти мали б нести відповідальність за ті речі, які вони витягли на світ Божий, показали суспільству.

І Бог із ними, з тими політиками. Усі вже й так чудово знають, що поміж ними людей порядних як кіт наплакав (незважаючи на всі спроби привернути до них увагу спеціальними проектами, розкрити, так би мовити, «неповторний внутрішній світ»). Мова зараз не про них.

Карколомною зміною подій, облич, думок і поглядів глядачів переконують, що цей калейдоскоп і є справжнє життя, що тільки це має саме тепер виняткове значення. І складається враження, що іншого життя не існує. Тоді скажіть, хто щось нове читав-чув-бачив про Настю Овчар, дівчинку, яка витягла з вогню свою сестричку і якою опікувалися особисто президент із Катериною Ющенко? Я на жодному з центральних телеканалів не помітив ані згадки – всі забули про неї одразу ж потому, як ця подія перестала бути «гарячою». Тож виходить, що журналісти допомогли покласти частину життя дитини на вівтар піар-технологій, допомогли покращити рейтинг президента (і рейтинг власної служби новин: ми розповіли про це першими, найкраще, найповніше!)? А як же дівчинка Настя? Може, саме зараз їй потрібна допомога?

Те ж можна сказати і про події навколо острова Тузла. Як там зараз живеться корінним жителям? Може, їх уже давно змило в море і жодна камера, жоден журналіст не став свідком тієї події? Як виконується державна програма з укріплення берегів острова? Між іншим, 6 травня у підсумковому випуску новин на каналі «1+1» таки були присутні в одному з репортажів архівні кадри Тузли.

Практично весь лютий цього року писали і показували протест гірників луганської шахти «Краснопіллівська». А як там справи зараз? Кого було покарано і як тепер живуть протестувальники?

Відповіді на ці й багато інших запитань можна не шукати на наших телеканалах та в більшості друкованих ЗМІ. То про яку четверту владу можна говорити, коли насправді її немає, коли четвертою просто маніпулюють три попередні (останні події в політичному житті доводять, що все у країні обмежується двома гілками)?

Проте, як на мене, основна біда не тільки в тому, що журналісти піддаються зовнішньому впливові, живуть у тому ритмі, який їм диктують. Проблема ще й у тому, що досі в наших ЗМІ не витворено ефективну схему взаємодії окремих відділів. Відсутня тісна співпраця служби новин із іншими відділами, які б активно займалися розробкою перспективних, актуальних і цікавих тем, спрямованих на висвітлення життя звичайних людей із їхніми доволі серйозними проблемами. Бо матеріал не має лежати мертвим вантажем. Однак і журналісти новин не повинні займатися цим, оскільки перед ними стоять зовсім інші завдання. Але хтось же має продовжувати їхню роботу, бо інакше навіщо було взагалі виносити питання на люди? Заради рейтингу?

Утім, боюся, навряд чи в нас найближчим часом щось зміниться. Бо ті, хто працював над інформаційною бомбою із назвою «суддя Конституційного суду Сюзанна Станік», сьогодні вже летять виконувати інші редакційні завдання. Брак кадрів, засобів і, головне, відсутність бажання поки що переважають.

Наразі ж світло новин приваблює чергових метеликів, яким, можливо, обпалюють душу, а потім кидають напризволяще.