Чорно-білий телевізор із кольоровою назвою «Радуга» – вже не пережиток минулого, а реалія українського сьогодення. Бо ні кольоровості, ні динаміки в нинішньому вітчизняному телебаченні немає: усе рутинно, стабільно й застигло. Безперечно, дуже цікаво дізнатися, де перебуває цієї миті легендарна та символічна баба Параска чи що думає про поточний політичний момент новий політичний говорун та завсідник телевізійних ток-шоу з Партії регіонів, котрий не зникає з телеекранів ані вдень, ані вночі, матеріально зацікавлений політичний ідеаліст Михайло Чечетов. Але місце їхньої дислокації незмінне і достеменно відоме й без телебачення, – одна на Хрещатику, біля Яни Конотоп (праворуч), а інший – у студії «Майдану» чи «Нового часу» на 5 каналі.

Не додає жвавості й помітно відпочилий та емоційно заспокоєний у неділю ввечері, 6 травня, Данило Яневський – чи не останній телевізійний поетизатор прози нашого політичного життя. У чому ж проблема «Майдану», чому цілком пристойно замислена програма не стає  такою, яку б кожного разу хотілося додивитися до кінця?

Її проблема в тому ж, у чому й проблема нашого телебачення взагалі – у застиглості та монохромності. Чомусь наші телевізійники не бажають вдосконалюватися, дивитися довкола, вчитися у природи, врешті решт. Випускається проект, раз і назавжди окреслюються його межі, обов’язкові декорації, визначається навіть вираз облич. І все, справа ніби зроблена. Проте невдовзі пересвідчуємося – ми, глядачі, з одного боку, а вони, телевізійники – з іншого, що це не так. Є сплеск рейтингів, а потім їх стабілізація часто аж до згасання.

Передбачений спочатку «бренд» автоматично тримається в очах та головах глядачів, лише коли йдеться про виняткових професіоналів, цікавих самих по собі. Але таких наразі у країні або зовсім немає, або вкрай обмаль. У більшості ж, навіть попри очевидну харизму, автоматичності не виходить.

Не думаю, що витрати на програму «Майдан» значно зростуть, якщо ПТС почнуть працювати не лише на київському Хрещатику. Ця абсолютно очевидна річ уже давно є вимогою елементарного розвитку програми. Складається враження, що наша країна настільки велика, що може собі дозволити щотижневі недільні натовпи нікчемників. Вони щоразу просять у Яни Конотоп дозволу говорити від імені народу дурниці, а то й відверті образи (остання програма, 6 травня, – «стадо баранов», «генетический мусор», – це про парламент! Хай там який він не є, але ж...). Схоже на відому мініатюру минулого століття «Геббельс просить дозволу в матері стати фашистом». Там, на Хрещатику, біля телевізійної камери, із програми в програму відчувається гостра інтелектуальна недостатність, яку не можна  виправдати незрежисованістю «голосу народу» чи присутністю Параски Василівни Королюк, яка часом поводиться, ніби щойно кооптована до складу РНБО. І головне – невже ніхто не бачить, що Яна нічого з цим не може зробити, попри всі відчайдушні й сумлінні намагання, що так воно триватиме й надалі, допоки «Майдан» не поїде за народною думкою деінде, в інше місто чи село?

Хочеться зазирнути в очі молодим людям, котрі запрошують на «Майдан» гостей та особливо тим, хто формулює інтерактивні питання. Зрозуміло, що партії «розписали» своїх людей по каналах і журналістам складно запросити саме того, кого справді хочеш почути. То, може, самим каналам варто скласти власні графіки подання в ефірі тих чи інших представників політичних сил і в такий спосіб показати політикам «хто в ефірі господар»? А то якось виходить, що маємо канали першого ешелону, другого і так далі.

Було вже чимало випадків, коли питання інтерактивного опитування на «Майдані» формулювалися некоректно чи відверто невдало. Якщо вже в Києві так складно сформулювати їх цікаво та правильно, то, може, варто в кінці кожної програми запитувати глядачів, на які питання вони би хотіли дати відповідь у наступному випуску?

Було би пікантно зробити виїзну модель «Майдану» – скажімо, «Майдан на майдані», у котрій ведучі та окремі «хронічні» гості поспілкувалися б із глядачами безпосередньо в якомусь віддаленому будинку культури, куди варто тікати від столичної урбанізованої застиглості хоча б раз на рік – у пошуках барв життя.

Але річ у тім, що це проблема не лише «Майдану» чи 5 каналу. Застигли в розвитку й змонохромилися й інші телеканали, про що свідчить їх телеповедінка під час політичної кризи. Щось суттєве змінюється на «Інтері», але чи додасться кольорів там після змін, – невідомо. Про громадське телебачення вже навіть не йдеться – не до нього, не час, не на часі. Мабуть, ми на це заслуговуємо, мабуть, це все, чого спромоглися досягти. Це справедливо, бо справедливість – мати те, на що заслуговуєш. Але... ви знаєте, чим дальтонік відрізняється від звичайної людини? Звичайна людина переходить вулицю на зелене світло світлофору, а дальтонік – на нижнє. Так само й тут – хочеться бути не дальтонічним глядачем чорно-білого телебачення, а свідомо обирати з-поміж різнобарв'я те, що тобі цікаво.