Сьомого травня я зайвий раз переконався, що як фантазія, так і апетити чинної урядової коаліції та її інтелектуальної обслуги воістину безмежні. Ну, хай би вони назвали своє зібрання «круглим столом», «всенародними зборами», навіть «великим українським хуралом». А так – «громадські слухання». Та ще й «відкриті». Та ще й із прямою радіо- та телетрансляцією на всю країну. Гуляй і веселися – ясна річ, за гроші платників податків.

Отож під гаслом «Через політичну кризу до сталого розвитку України» в Українському Домі зібралися прем‘єр, спікер, лідери деяких партій, екс-президенти, а також декілька примкнулих до них нотаріально завірених інтелектуалів.

Керував зібранням екс-віце-прем‘єр академік Семиноженко. При цьому керував так вдало й незаанґажовано, що такі типові «представники громадськості», як Олександр Мороз, Леонід Кравчук та Віктор Янукович змогли одержати слово аж двічі, а не менш номенклатурний, але на теперішній момент опозиційний Іван Драч – жодного разу, хоча, можливо, він теж мав намір виголосити, на зразок Дмитра Павличка, осанну мудрості двох Вікторів, президента та прем‘єра, і не займати вуха аудиторії роздумами про те, що ж таке «криза», а що – «сталий розвиток», та ще й в Україні.

Правда, потім назва слухань якось непомітно трансформувалася у схоже, але все ж таки більш грамотне: «Через подолання політичної кризи до сталого розвитку України». Та зміст від того не поліпшав. Віктор Янукович говорив про те, що кращим варіантом була би коаліція Партії регіонів із «Нашою Україною», Олександр Мороз доводив продуманість і майже геніальність політреформи, Леонід Кучма розповідав, що може спрогнозувати єдине – непідвладність української дійсності будь-яким прогнозам, а Леонід Кравчук з якогось дива намагався прив‘язати об‘єктивного ідеаліста Гегеля до суб‘єктивного ідеалізму і порівнював (це порівняння в нього, схоже, само собою випливло у спонтанному потоці свідомості) парламент із мишею. Ну, а що говорив академік Семиноженко, я, як скромний кандидат наук, розчовпати не зміг. Мабуть, щось дуже мудре.

Коли ж комуніст заговорив про демократію, мені одразу згадався головний антифашист свого часу товариш Сталін і його непересічні здобутки у справі викорінювання всіх видів «фашизму», включно із ескімосько-чукотським та соціал-демократичним...

Але – до чого тут громадські слухання? А сталий розвиток?

Між тим обидва терміни мають цілком визначений зміст. Про те, що являють собою громадські слухання, наприкінці заходу зумів нагадати публіці академік Ігор Юхновський (якого, в мене таке враження, зовсім не планували пускати говорити). Він заявив, що на таких заходах можновладці та політики повинні слухати, що про них кажуть, а не безупинно говорити: Юхновський закликав, аби керівники держави «не накидали свої директиви усьому збору – це не має ніякого конструктиву». Сталий же розвиток – це наукове поняття, яке характеризує соціально-екологічно ефективний різновид економічного прогресу, що характерний гармонізацією взаємин людини із довкіллям; при цьому встановлюється баланс між задоволенням сучасних людських потреб і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їхню потребу в безпечному і здоровому довкіллі.

Може, я помиляюся, може, когось пропустив, але жоден із основних промовців, владних чи екс-владних «представників громадськості», про це не говорив. Та, мабуть, і не знав такого поняття – одного із ключових у сучасній політичній та економічній теорії і практиці.

Ну, а відповідність науці впевнено-вальяжних заяв деяких «екс-» і ще чинних політиків я й коментувати не буду – бо ж чого варті, наприклад, твердження, наче коаліції створюються тільки після виборів, а на вибори коаліції не йдуть (погано, видно, вчилися ці «екси-» у своїх вищих партійних школах – а як же класичні Народні фронти?), чи заяви про необхідність на завершення політреформи передати владу місцевим радам (що в будь-якій країні означає скасування держави як такої). Нудно було слухати, нудно писати про високопоставлену «громадськість». Але доводиться. І ось чому.

Справа навіть не у рівні інтелекту «ексів», представників чинної влади й наближених до неї академіків. Справа у черговій уже спробі надання ключовим поняттям, що характеризують демократичний устрій суспільства, невластивого їм, ба навіть прямо протилежного змісту – із поширенням таких викривлених уявлень про демократію за допомогою державного радіо та телебачення. Власне, йшлося про публічну спробу прихватизації самого феномену громадських слухань і про узурпацію права говорити від імені громадянського суспільства, – аби в результаті вийшло щось таке, як у сучасній Росії чи Білорусі, коли громаду становить влада й ті, хто навколо влади, а хто думає інакше – це «нікчемні екстремісти» та «відщепенці».

Панове, але ж громадські слухання відбуваються тоді, коли влада слухає голоси громади, а не коли ми змушені за наші ж гроші слухати вас (або вимикати телевізор і плюватися)!

І в цій ситуації парламентська опозиція і президентський секретаріат – не знаю тільки, свідомо чи під впливом обставин – повелися як справжні демократи. Вони не взяли участі у зібранні колишніх та нинішніх в Українському Домі, а деякі їхні речники ще й розкритикували це зібрання, причому вельми ядуче.

Бо ж якби справді йшлося про громадські слухання на тему «Через подолання політичної кризи до сталого розвитку України», то слід було спершу дати висловитися знаним науковцям, котрі знають, що таке криза і що таке розвиток, потім послухати кількох не менш знаних «відсидентів», не в останню чергу завдяки котрим ті, хто в радянській ієрархії так і залишилися б секретарями райкомів та завідувачами автобаз, нині мають високі державні пости. Потім треба було би надати слово літераторам та екологам, затим пустити до мікрофонів деяких представників місцевої влади і т. д., і т. п. А вже потому тим чи іншим державним діячам та політикам скромно взяти слово – в порядку обговорення, дякуючи громадськості за науку.

Потім же – не забути висловленого громадськістю і (тільки не смійтеся!) реалізовувати його у своїй повсякденній діяльності.

Те ж, що було сьомого травня, належало зовсім до іншої «опери»: кожен одержав можливість зайвий раз пересвідчитися, що, крім спроб узурпації влади, певна публіка в Україні прагне узурпувати ще й право говорити від імені громадянського суспільства і давати від цього імені владі (тобто самим собі) завдання, контролюватимуть виконання яких ті ж самі персони. Гармонія, нічого не скажеш!

...От тільки у разі її досягнення доведеться різ і назавжди вимкнути державне радіо і телебачення, бо вірити почутому й побаченому не можна буде ані на йоту.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників