Прем’єра фільму Олега Фіалка «Діви ночі» справді була довгоочікуваною – як про це пише у своїй статті наш постійний автор Андрій Кокотюха. І не лише внаслідок знакового літературного першоджерела сценарію, а й з огляду на те, що це перша робота у телекіно відомого кінорежисера («Повернення Батерфляй», «Імітатор») Олега Фіалка. Власне, протягом всього знімального процесу на поверхню випливали  деякі розбіжності між режисером та продюсерами картини, що тільки підігравало інтерес до результату. І ось ми цей результат побачили... «Детектор медіа» опублікує ще кілька відгуків на фільм, сподіваємось ми повернутися і до розмови з Олегом Фіалком.  Отже, розпочинаємо  дискусію.

Не помилюся, коли скажу: прем’єри телевізійного фільму «Діви ночі» за нашумілим свого часу романом Юрія Винничука чекали насамперед ті, хто зазвичай телевізор ніколи не дивиться, про що з гордістю говорить при першій ліпшій нагоді. Оригінальний текст побачив світ ще за часів СРСР, у самий розпал «перебудови», а події, описані в ньому, взагалі відбувалися в середині 70-х років минулого вже століття у Львові.

Причиною резонансу першоджерела стали відразу кілька обставин. Перша: якщо в СРСР в описані часи офіційно не було ані проституції, ані сексу, то в консервативному Львові – й поготів. Тому автор зазіхав не лише на старі добрі радянські, а на ще давніші галицькі цінності. Друга: книжка вийшла друком не деінде, а в кондовому видавництві «Радянський письменник», якому одразу почали закидати пропаганду розпусти, адже Винничук як автор проституцію жодним чином не засуджував і вважав її зовсім не пережитком, а звичайним явищем для більш-менш великого міста. Третя: українська мова «жриць кохання». Проте цю обставину вважали «плюсом». Адже у згадані часи відбувалися процеси, що їх тепер іменують «національним відродженням», і в пресі з’являлося чимало публікацій на теми розвитку української мови в Україні. Зокрема, імениті вчені-філологи зазначали: до революції 1917 року в українських містах українська мова була настільки поширена, що нею послуговувалися навіть повії, закликаючи клієнтів: «Ходи-но сюди, любчику».

Але саме питання українізації жінок легкої поведінки дотепер залишається каменем спотикання. Причому, насамперед у середовищі україномовної інтелігенції. Одна її частина доводить, що на Західній Україні навіть тепер є повії-українофони. Друга заперечує: мовляв, від таких жінок української мови клієнти вимагають в останню чергу. Є такі, що займають найбільш категоричну позицію: «Українізація остаточно відбудеться тоді, коли українською заговорять бандити і проститутки». Для цього навіть організовують провальні акції типу «Українським повіям – українські книжки». Коли взяти це за істину, то режисер Олег Фіалко й канал «1+1» зробили серйозний прорив у справі тотальної та безболісної українізації суспільних низів. Згаданий уже фільм «Діви ночі», прем’єра якого відбулася в ефірі «Плюсів» 27 квітня о 21.20, озвучений для показу в Україні державною мовою. І головні дійові особи в ньому – зовсім не дипломовані українські філологи.

Пан Винничук під час презентації цього проекту 24 квітня в «Квартирі Бабуїн» висловився з приводу фільму досить чітко. Про це писала не лише «Детектор медіа», а й інші видання. Зокрема, в інтерв’ю для «Інтернет-репортера», письменник сказав: «Це фільм лише за мотивами мого роману. Він не відображує його повністю. Хотілося, щоб там було те, про що я писав, – той львівський колорит, ті типажі. Але не існує екранізації, яка могла б замінити літературний твір». І той натяк на скандал, який міг би відбутися довкола прем’єри, жодною мірою не пов’язаний ані з якістю стрічки, ані з невідповідністю її сюжета першоджерелу. Йдеться насамперед про мову, котрою говорять його персонажі.

Режисер Олег Фіалко вважає, що дубляж зроблений непрофесійно, через що він не впізнав свій фільм. Генеральний директор каналу «1+1» Юрій Морозов каже, що режисери – як діти і їхні претензії не можна сприймати серйозно. Юрій Винничук, навпаки, озвучкою задоволений, натомість про сам фільм не сказав нічого. Скажу я: кіно зроблене хоч і про сьогоднішній день, проте занурює нас в атмосферу не 70-х, але 80-х років минулого століття. Коли в моді було так зване «кооперативне кіно» на гостросоціальні «перебудовчі» теми, причому до абсурду цю тематику доводили саме фільми виробництва студії імені Олександра Довженка, правда – радянського зразка. Те, що в героїв «Дів ночі» мобілки, ноутбуки та флешки, а їздять вони на іномарках, ще ні про що не говорить: на мою думку, режисер просто не змінив свого стилю зі згаданих вище часів, і не збирається цього робити. Це видно, якщо вимкнути звук. Адже діалоги пише сценарист, актори їх озвучують, а режисер керує процесом. Тому нарікання на те, що український дубляж кардинально вплинув на якість самої стрічки і спотворив результат роботи пана Фіалка як режисера, справді навряд чи треба сприймати серйозно.

Зрозуміло, що Винничук – не Толкієн і не Джоан Ролінг, а його прихильники – не толкієністи і поттеромани, які вимагають від екранізації улюблених творів буквального перенесення на екран оригіналу, включно з діалогами. Кіноверсією своїх текстів у різний час були не надто задоволені Кен Кізі («Над гніздом зозулі» Мілоша Формана), Умберто Еко («Ім’я троянди» Жан-Жака Анно), Артуро Перес-Ріверте (за мотивами його роману «Клуб Дюма» Роман Поланські зняв стрічку «Дев’яті врата»). Проте ваш автор переконаний: буквальне відтворення сюжету літературного твору для кіно менш важливе, ніж відтворення атмосфери, якою дихав автор.

Тому виникає цілком логічне запитання: чому дія фільму «Діви ночі» справді не могла відбуватися в 70-ті роки? Нехай не у Львові – місце дії не має значення. Навіть якщо є комерційна необхідність продавати картину російському телебаченню, це не повинно змінювати ситуацію. Хто регулярно дивиться російське телевізійне кіно, не дасть збрехати – сьогодні там існує мода на ранньо- та пізньорадянське ретро. Свіжий приклад – «Смерть шпигунам!», який стартував на «Плюсах» 30 квітня. Раніше були і час від часу повторюються «Московські вікна», «Красна Площа», «Дві долі», «Діти Ванюшина» – перелік можна продовжити. Правда, варіанти відповіді не треба далеко шукати: знімати акторів у «своєму» одязі, в сучасних декораціях та на сучасній натурі реально дешевше. Хоча ненабагато – є в наших містах місця, де більше тридцяти років не ступала нога сучасного урбаніста.

Про що ж, зрештою, фільм? За великим рахунком про те саме, про що й роман. Молодий журналіст Юрко починає писати «жовті» репортажі про мешканців міського дна, відкриває для себе світ сутенерів, бандерш та повій, сприймає це як гру й одного разу так заграється, що його власне життя опиняється в небезпеці. Правда, в кіноверсії Юрко (російський актор Павло Майков, Пчєла з «Бригади») чомусь повертається з Америки і починає працювати в газеті, власник якої, колоритний олігарх, уже під час співбесіди, тобто – після перших хвилин знайомства, пропонує новому працівнику, незнайомій людині, дівчину на вибір. А редактор заманює перспективою очолити корпункт у Нью-Йорку. Звідси – чергове запитання: якщо місто, де відбувається дія, за задумом авторів фільму, не вказане, то це логічно може означати: в будь-якому пересічному пострадянському місті де-юре може існувати «жовтий» друкований засіб масової інформації, власник якого готовий відкрити кореспондентський пункт у будь-якій європейській країні та навіть на тому боці земної кулі. Лишається тільки оголосити конкурс серед тих, хто в це щиро повірить…

Проте Юрко не буде власним кореспондентом. Не пригадую, як там у Винничука, але у фільмі Фіалка головний герой страждає на яскраво виражену алкогольну залежність. П’є він постійно і все, що горить. Причина незрозуміла, хоча нам натякають: колись він втратив кохану, яка стала повією і тепер є наложницею олігарха та бандита Романа. Його секретарка – статево збочена, до того ж продає доньку наложниці товстим аморальним «папікам». Словом, увесь комплект популярної в «перебудову» і, що більш прикро – втіленої в стилістиці двадцятирічної давнини соціально-критичної тематики.

Тому, як бачите, україномовна версія фільму «Діви ночі» – не найбільший його огріх. Зрештою, всі стали заручниками ситуації, в якій перебуває українське кіновиробництво. З одного боку, інтелектуальний продукт у нас вважається на сто відсотків українським національним, якщо українська мова – не в субтитрах, а на вустах акторів. З іншого – кіно окупиться лише у випадку можливості продажу його на більш розвинений російський ринок. Для цього треба залучати на головні ролі російських акторів, причому – класу Олени Сафонової (роль бандерши, нехай інтелектуалки, їй не надто вдалася, хоча вона одна з небагатьох, хто справді намагався щось-таки грати в цій картині) і таких самих пізнаваних, як Павло Майков, Максим Коновалов («Бригада», «Штрафбат») та Анатолій Котенев («Всі жінки – відьми»). Актори-сусіди не знають української. Але ж і знімаються вони в Україні, в українського режисера, у фільмі за твором відомого українського письменника. Тому вихід із цього замкненого кола – перекладати сценарій, а потім підбирати голоси для адекватного дубляжу, щоб і пристойність зберегти, і капіталу набути. Коли Пчєла починає грамотно говорити по-нашому, це бентежить перших десять хвилин. Далі звикаєш.

І починаєш не лише дослухатися до мови, а дивитися на те, що відбувається на екрані. Бо ж фільм, у принципі, на «трієчку». Незалежно від мови повій та бандитів.