Коли мені сказали, що Єгор Соболєв відгукнувся на мою статтю, то  я розпереживався: невже і в нього дах поїхав й почалася зіркова хвороба? Перечитавши його текст, я переконався, що, на щастя, він сприйняв мої кпини адекватно й не став виправдовуватися – правда, я й не знаю, в чому там можна виправдовуватися. Але в його відповіді прозвучала думка про те, що «країні критично не вистачає громадських авторитетів». За гіркою іронією цю тезуа опубліковано того дня, коли в Україні відбулася надзвичайно сумна подія, на яку дуже мало звертають уваги.

Наші засоби масової інформації останніми днями розповідають про Конституційний зуд (перепрошую – суд), про мешканців Майдану і про їхній ситний раціон, про численні переговори, інтриги, обнімання, цілування і сварки політиків. Але вони майже не помітили, кажучи професійною мовою, інформаційний привід, який вартий уваги, можливо, більше за весь політичний сморід. Точніше, його навіть не варто з політикою порівнювати, бо він зовсім з іншої площини. Йдеться про те, що вчора поховали уродженця Харківщини й мешканця Івано-Франківська, художника й дисидента Опанаса Заливаху, який помер кілька днів тому.

Хтось запитає: а чому про це мають розповідати? А я в свою чергу запитаю: а чому про смерть Бориса Єльцина всі розповідали? Ну, так це зрозуміло, скажуть мені, бо він був видатним  політичним діячем, він багато зробив для того, щоб змінити світ – ну і так далі і тому подібне. А я запитаю: а чому смерть морального авторитета не заслуговує на таке висвітлення у пресі? А мене запитають: а хіба він був моральним авторитетом? І це ключове питання.

Я не стану довго переповідати біографію покійного, хоча вона того і варта. Скажу тільки, що він у середині шістдесятих отримав п`ять років таборів суворого режиму за статтею Карного кодексу УРСР «антирадянська агітація і пропаганда». Це сталося невдовзі після того, як він 1964 року спільно з кількома мисткинями – Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко та Галиною Севрук – до ювілею Тараса Шевченка створив вітраж у Київському державному університеті. Та вночі з 8 на 9 березня, іще до того, як його прийняла комісія, вітраж за розпорядженням партійних органів було знищено як націоналістичний. Одним словом, Заливаха був талановитим художником і чесною людиною. Він чесно відсидів свої п`ять років північних таборів й відіграв значну роль у дисидентському русі. І якщо такі люди не є в суспільстві моральними авторитетами, то це проблема суспільства, а не цих людей.

Та коли журналіст скаржиться на брак моральних авторитетів, то варто в журналіста (і не лише в нього одного, а й в усієї професійної спільноти) запитати: а чому вони не сприяють тому, щоб подібні люди ставали моральними авторитетами? Певною мірою Єгор Соболєв відповів на це. Він написав у своєму відгуку на мою статтю, що громадські авторитети, «ті, що є, так само не мають що сказати. Сам перевіряв». У чомусь він має рацію. Коли Євгена Сверстюка чи Івана Дзюбу, Миколу Горбаля, Михайла Гориня, Ліну Костенко, Василя Овсієнка  запросити обговорювати поточні політичні інтриги, то вони і справді виглядатимуть у студії не вельми привабливо. Бо ці люди, скоріш за все, справді не знаються на тонкощах закулісних інтриг, смердючої підкилимової метушні і перегонів, які полягають у тому, хто кого перебреше. У цій площині вони справді нецікаві, бо їм нема про що тут казати. То, може, з ними поговорити про речі глобальніші? А тут вони явно знайдуть, чим поділитися зі співвітчизниками, бо прожили ой яке нелегке життя і при цьому на зрадили свої принципи.

Автор цих рядків свого часу був шокований відгуком кінокритика на свій із режисером Максимом Бернадським документальний фільм «Хто ви є, містер Джекі?». Картина розповідала про стосунки українського дисидента Валерія Марченка і громадянки Нідерландів Джекі Бакс. Вона через правозахисну організацію «Міжнародна амністія» написала йому в неволю, і їхнє листування тривало чотири роки, поки він не помер. Вони ніколи одне одного не бачили, але взаємовідносини їхні були просто неймовірними. Так от, шокував мене не сам факт критики картини. Зрештою, вона діставала різні відгуки, як позитивні, так і негативні – а це є свідченням того, що робота варта уваги. Шокувала мене лише одна теза. Природу цього фільму критик Олександр Рутковський вважав кон’юнктурною. Тобто розповідь про людину, яка не зраджувала себе і мала мужність відстоювати свої переконання в таборі, на його думку, була триманням носу за вітром.

Отож, до кого іде в гості Наталя Мосейчук з телеканалу «1+1»? До кого в гості ходила її спадкоємиця на 5-му каналі Маша Жулай? Ким цікавляться всі інші журналісти, які роблять своїх героїв відомими? Все тими же персонажами – політиками. У кращому випадку – спортсменами або багатими бізнесменами. Ми дізнаємося про те, в яких розкішних оселях вони живуть і від яких дизайнерів одяг носять. Але ми не дізнаємося, які книжки вони читають, якою філософією цікавляться і які уроки з цієї філософії для себе виносять. Отож, мірилом суспільного інтересу є висока посада, кругла сума на банківському рахунку, модний одяг та автомобіль. Так чого ж, колеги, ми на відсутність громадських авторитетів нарікаємо? Ми ж самі про людей, які заслуговують, аби бути такими авторитетами, жодного слова не сказали.

На фото – Опанас Заливаха.

Юрій Луканов