Відомий український поет і прозаїк Павло Вольвач нещодавно відзначив своє 50-ліття. І, очевидно, до ювілею нагодилася й прем'єра його нового роману «Хрещатик-плаза». До цього Вольвач написав роман «Кляса» (головний герой на тлі індустріального Запоріжжя). Нова ж книжка - про інтелектуальне, мистецьке та політичне середовище Києва, зокрема українське відділення радіо «Свобода», з яким автора пов'язує співпраця. За літературними героями «Хрещатика-плази» вгадуються реальні постаті деяких наших селебрітіз. Одні з них уже встигли образитися на автора. А до інших, очевидно, цей роман ще не потрапив. Втім, від декого можна почути напівсхвальні-напівперелякані відгуки: «Прочитай, як він там усіх нас!» 

- Павле, є щось спільне між двома вашими романами? 

- «Хрещатик...» певною мірою і є продовженням «Кляси». Як сповіщали титри в німих фільмах - «Прошло много лєт...» Головний герой, такий собі сучасний махновець з індустріального Сходу, у «Хрещатик-Плазі» постає вже в новому житті, в нових умовах, у новій добі та в новій країні. 

Власне, багато в чому «списаний» з автора, герой єднає обидва романи. А решта в них - все інше. Інші світи. 

Пригоди у «Хрещатик-Плазі» відбуваються на тлі життя української служби радіо «Свобода». На тлі Києва й України та доби, що стрімко наближається до помаранчевої революції. Ось десь так, якщо відповідати стисло. Загалом же, це роман про життя. В якому за різними подіями, діалогами, буттєвими деталями завжди криється певний смисл. Заховано якісь нервові вузли. Хоч на перший погляд - усе просто, навіть буденно.

- Як і в «Клясі», твоїми героями знову стали цілком реальні, а до того ж добре впізнавані, люди. Цього разу ти свідомо запозичуєш прийом у Гемінгвея чи принаймні в нашого Андруховича? (Адже опісля «Рекреацій», здається, ніхто не дозволяв собі описувати так купу реальних персонажів та подій). 

- Мені здавна здавалося, що основне призначення письменника - писати про тих людей, із якими він жив і живе на землі. Бути очевидцем. Доба й люди стають текстом, а, натомість, текст, слова перетворюються на плоть і зрощуються з добою й 
героями. Тому я ні в кого нічого не позичав - ні в Гемінгвея, ні в Андруховича, ні в Керуака з Міллером і Оксаною Забужко, ні в Люко Дашвар. Ще в дрімотно-далекі часи, докурюючи «п'ятку» десь у запорізьких нетрях із Єгором, моїм приятелем, і обговорюючи навколишнє життя, ми розмірковували: «Суцільні «кадри» кругом, персонажі. Один одного цікавіші...» Просто їх треба бачити. Отже, як і в «Клясі», стиль, ритм і дихання вже другого мого роману визначили реальні люди і події. Та й як інакше: опинитися в бурхливий історичний період (а мова йде про злам тисячоліть, кінець 1990-х - початок 2000-х) у столиці країни, яка болісно шукає свій шлях, дивитися на ці пошуки з такої знакової точки, з такого «пункту спостереження», як редакція Української служби радіо «Свобода», де іскрилися певні лінії й нерви цих процесів, - як на мене, удача для літератора.

- Чи не лякала тебе перспектива по виході тексту з друку розсваритися зі знайомими? Адже пишеш ти, нічого не прикрашаючи, - все про всіх. Якою взагалі була реакція на прочитане героїв твоєї «Хрещатик-Плази» (тих, хто текст, звісно, встиг прочитати)?

- Інтуїтивно вчуваю, як у декого підтискаються губи. Сваритися ні з ким я не хотів, але й підлаштовуватися під когось хотілося ще менше. Це взагалі виключено, бо озиратися на те, що скажуть. - справа для письма погибельна... Я прагнув максимальної відвертості, і тому, певно, в деяких моментах вийшло жорстко. 

Хтось вбачає у романі навіть шаржованість та карикатурність, - але це не так. Попри все, текст написано з любов'ю. Виходячи з отієї єсенінської формули: «Оттого и дороги мне люди,// Что живут со мною на земле...».

Плюс, яким би не був відсоток реальності в загальній атмосфері роману, а все ж починати читання слід із першої сторінки: «Будь-які схожості між художніми героями і реальними людьми - випадкові...» Хоча, при бажанні й фантазії, може намаритися будь-що. Наприклад, у згадці про художника-безхатька на ймення Іван одна «просвітянська» дама добачила знаменитого живописця. Реакція миттєва й гнівна: «Чому це Марчук - обшарпаний?!» Аж смішно... «Вольвач у «Хрещатику...» - естетичний двійник Ліни Костенко, - писав критик, один із «внутрішніх рецензентів». - Але якщо вона має право, то...».

Ну щось таке. Хоча подібні порівняння, по-моєму, це взагалі совкова відрижка, це тоді вони всіх із кимось порівнювали, типу: Тютюнник - наш Шукшин, і так далі. Та й не змінить це нічого. Я вже давно все для себе обрав.

- Конкретні приклади реакції реальних прототипів героїв «Хрещатик-Плази» навести можеш? І, до речі, - а чи є різниця між їхньою поведінкою та поведінкою героїв «Кляси»? 

- Ну, наприклад, Сашко Положинський, одним із перших прочитавши роман і схвально оцінивши, додав у Фейсбуці: «Павло, камуфлюючи імена персонажів, кілька разів назвав мене Славком Порошинським, а раз не втримався і таки прописав Сашком. :) Ну і ще він мене назвав хіп-хопером, ні словом не згадавши мої рок-симпатії, але це я йому також прощаю. :)» Часто просто перепитують: «А хто ото?» «А ота N., що в третьому розділі, - та ж сама...?» Але більшість, певно, таки розуміють - мають справу з художнім твором, а не з мемуарними записками. Що стосується прототипів героїв з «Кляси» - ті реагували жвавіше. Але ж то були люди, всуціль «не занесені в Гугл», які перед тим ставали хіба що героями кримінальної хроніки. Тому власну з'яву на сторінках книжки вони сприймали безпосередніше. Мені розповідали продавчині книжкових магазинів у Запоріжжі - мовляв, заходять такі персонажі, що не повинні б навіть знати, з якого боку книжка розгортається. І хриплими голосами питають «Клясу»: «Там аба мнє напісана...».

- У романі ти кричуще (як на наш час) неполіткоректний. До того ж однаковою мірою це стосується і радіо «Свобода», і його, так би мовити, ідеологічних супротивників. Як реагували на твій «незручний» текст українські видавництва? 

- Одне чемно відмовилося від видання, інше розірвало вже підписану угоду. Але то справи минулі. Редактори, що їх за час видавничої «одіссеї» було декілька, писали на полях: «Безпардонна чорнуха! Так не можна про живих людей!». Або: «Так не можна про помаранчеву революцію, це знавісніла брехня! Українські журналісти не говорять таким страшним суржиком і сленгом!».

Проте, з іншого боку, була й цілком протилежна реакція. Один літкритик, довідавшись про розрив угоди, сказав коротко: «Вітаю, старий! Це краще свідчення, що текст справжній». Ну, а щодо «неполіткоректності»... Мені чомусь завжди було ніяково співати осанни тому, про що співає загал, іти в мейнстримі. Навіть такому непевному, як українська сучасна література і її «божки». Вже не кажучи про політичне життя. І в цьому сенсі роман протестний, антисистемний, антиелітний, анти... анти.. і ще багато «анти». Але він і - за. Багато за що. За живу Україну, наприклад.

- Ми розмовляємо про «правду життя» у твоєму виконанні. А можеш сказати, знову-таки - відверто: чому, на твою думку, справжня реалістична проза (не «чорнуха» і не жіночі чи пригодницькі романи) - такий нечастий гість у сучасній українській летературі?

- Чогось хорошого багато не буває за визначенням. Плюс якщо ще й суспільна увага посилено зосереджується на чомусь зовсім іншому... Проте якісна, реалістична чи не зовсім (то вже не істотно), проза в нас є. І це не лишень ті твори, про які широко говорять. Не заперечуючи, скажімо, Жадана, який мені завжди подобався, чи, наприклад, Прохаська, якість письма якого смішно ставити під сумнів, чи ту ж Оксану Забужко, я б додав і інших. Ульяненка насамперед. Кононовича, Портяка. Саме зараз читаю новий роман Василя Слапчука «Книга забуття», який є не просто романом про афганську кампанію, а, як на мене, поглядом на природу війни взагалі. Універсальним поглядом з українською оптикою. Рекомендую.

- На порозі - чергова річниця помаранчевого Майдану. Про це, власне, розпочали дискусію твої читачі під час київської презентації «Хрещатик-Плази». А сам ти як оцінюєш події ось уже майже 10-літньої давності? І чи це випадковий збіг - що роман, у якому змальований Київ 2004-го року, ти написав саме тепер?

- Оцінок у тексті взагалі нікому й нічому не давав. На мою думку, це чи не найяскравіший момент в українських реаліях останньої чверті століття. Справжній масовий, низовий, безкорисливий порив там таки був. Попри всі деталі й - головне - результат. Інша річ, що він, той результат, навряд чи й міг бути іншим. Як і в романному тексті, пошлюся на слова Гассета про долю нації, чия еліта «не має плану на завтра». (До речі, а тепер хіба не схожа ситуація?..) Дискусії довкола Майдану-2004 тривають давно. Скільки людей, стільки й думок. Ну, а поява роману через майже десятиріччя по революції свідчить хіба про те, що особисто для мене ті події «відстоялися», набули якогось хтонічного підгрунтя. І озиваються притлумленими вібраціями - Україна жива.

З досьє

Павло Вольвач народився в Запоріжжі. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. Працював на обласному телебаченні. З 1999-го мешкає в Києві. Кореспондент у Київському бюро української служби радіо «Свобода». Член Національної Спілки письменників України. Автор книжок віршів: «Маргінес», «Кров зухвала», «Південний Схід», «Бруки і стерні», «Тривання подорожі». Роман «Кляса» здобув третю премію в номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова-2002». 

Анна Пароваткіна, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua