Назва фільму «Тіні незабутих предків» зобов'язує. Хоча, як відомо, сам режисер Любомир Левицький стверджував, що ніяких паралелей із фільмом Параджанова він не закладав, а зняв сучасний «ужастик» із молодими акторами, надихаючись історіями про карпатських мольфарів. «У фільмі дуже багато містики та гумору. Ми задіяли як професійних акторів - Дмитра Ступку, Пашу Лі, Марину Шако, Юрія Розстального, Миколу Боклана, так і зовсім юних, нікому не відомих - Роксолану Кравчук, Владислава Никитюка», - розповідав «Коментарям» Левицький.

І все ж таки завдяки назві асоціація з шедевром поетичного кіно від Сергія Параджанова виникає. І хочеш не хочеш, а будуть порівнювати, принаймні глядачі старшого покоління. Тобто Любомир Левицький, обираючи таку назву для фільму, свідомо чи не свідомо, але звалив собі на плечі додаткові зобов'язання.

Цей режисер відомий як автор стрічки «Штольня», яку він зняв після Помаранчевої революції. То була, здається, перша спроба в новітній українській історії гостросюжетного пригодницького кіно - такий собі трилер, зроблений за голлівудськими лекалами. За словами режисера, якщо вірити «Вікіпедії», фільм зібрав 120 тисяч доларів. Чи вдалося окупити інвестиції - невідомо, оскільки повідомлялося, що автори вклали в нього всі свої заощадження. А скільки було тих заощаджень - не повідомлялося.

Але назва «Штольня» нікого ні до чого не зобов'язувала. А от «Тіні незабутих предків» натякали, що там має бути містика, Карпати, ворожіння, демони, дияволи й тому подібні речі. Й автори намагалися цим забезпечити глядача на повну котушку.

Семеро студентів отримують позначку на тілі, знак від демона. Як їм пояснюють посвячені люди, вони мусять померти. Але ті ж люди їм підказують, що їх може врятувати мольфар, який живе високо в Карпатах. Певна річ, вони беруть автомобіль і вирушають у гори його шукати. Звісно, вони його знаходять. Той повідомляє, що в головного героя Івана в серці оберіг у вигляді магічної згарди (гуцульської прикраси. - Ю.Л.) і це дає йому особливу силу. Він мусить знищити демона, який загрожує життю студентів. Відбувається бійка й Іван убиває демона. Таким чином рятує своє життя й життя товаришів і товаришок.

До стилю цього фільму можна було б застосувати формулу Чехова: «Стислість - сестра таланту». Картина знята і змонтована дуже динамічно. Короткі сцени змінюють одна одну. Дія дуже швидко розвивається. Запрошення американського оператора Марка Еберлі позначилося на стилістиці картини, знятій відверто на голлівудський манер. Динаміки додає й інтенсивна музика, яка, здається, не замовкає ні на хвилину.

Коли я за 10 хвилин до сеансу купував квитка, то вільних місць лишилося три. Протягом сеансу із залу вийшло лише двоє чи троє людей. Можна припустити, що ця динаміка справу свою зробила. І молодіжна аудиторія, на яку він розрахований, не зробила з нього ноги.

Але до змісту й акторської гри формулу Чехова ніяк не застосуєш. Головні герої, молоді актори, грають вільно й розкуто. Але не більше. Це можна порівняти з певного штибу поп-музикою, де звучать три ноти, але так бадьоро, що ногам самим хочеться підтанцьовувати. Як тільки музика закінчилася, мелодія миттєво вивітрилася з голови . Ось і після фільму навіть забулося ім'я головного героя. Не кажучи вже про характери. Зате сіднички у шортиках і пухкенькі губки героїнь як зараз стоять перед очима. Це було приємне видовище. Якби до губок і сідничок ще й характери якісь, то взагалі була б суцільна насолода.

Анонси давали підстави очікувати, що це буде така собі мішанина з присутністю української магії. І, звісно, там є ознаки України. Зйомки відбуваються в дуже красивому Чернівецькому університеті. Мешканці гір носять сорочки з ознаками вишивок. Частина дії відбувається в горах, слід думати - в Карпатах.

Але заміни слово «демони» на слово «ельфи», слово «мольфар» на якого-небудь ірландського Лепрекона - й нічого не зміниться. Можна також спокійно поміняти слово «Університет» над воротами навчального закладу на «University» - і жодних заперечень не виникне. Як не крути, Україна в цьому фільмі присутня лише формально. Нема там жодних сутнісних ознак нашої країні.

Я пригадую перший радянський трилер. Він називався «Екіпаж» і події там крутилися навколо катастрофи літака. На ньому режисери теж вчилися робити незвичні для радянського кінематографу трюки. Їх критикували за технічну недосконалість. Але жоден критик не написав, що в ньому нема місцевого змісту й колориту. Й саме цим він приваблював.

Отож, певну стилістику автори засвоїли. Лишається ще навчитися додавати до неї відповідний зміст. А то незабуті предки виходять якимись невпізнаваними. Якимись не нашими. Чи впізнають у них американці своїх предків? Це теж питання.

Юрій Луканов