Передісторій, котрі всі разом або кожна окремо могли призвести до появи в ефірі НТН проекту власного виробництва «Легенди шансону», який стартував 5 жовтня, може бути безліч. Почнімо з головного: навряд чи наші співвітчизники можуть чітко пояснити самі собі, що таке «шансон». Цей різновид популярної музики, як і її виконавці, є мало не аналогом Партії регіонів в неполітичному сегменті нашого життя. Тобто - ворогом номер один.

Негативне ставлення культурних українців до «шансону» (далі ваш автор пояснить, чому це слово свідомо взяте в лапки) тим більше підсилюється, що існує переконання, підкріплене реальними фактами: саме таку музику слухають регіонали, вірні їм судді та прокурори, а головне - ядерний електорат, ті самі «жителі Донбасу». Яка політична сила при владі, такі й культурні потреби її вірян.

«Шансон» насправді не такий уже небезпечний. Бо теоретично й по суті своїй є типовою субкультурою. Причому - хай пробачать мене друзі-рокери! - за цією субкультурою ознакою перегукується як із рок-музикою, так і бардівською піснею. Проте тут сегмент «шансону» має додаткове негативне навантаження - для пасажирів таксі, міських маршруток та міжміських рейсових автобусів він нішевою культурою та особистими, приватними вподобаннями водіїв не є. Вриваючись у персональний культурний простір кожного з нас та, без перебільшення, ґвалтуючи вуха й мозок.

Але якщо замість «Владимирского централа» та «Киевляночки» нам будуть кругом пропонувати важкий рок - зовсім, погодьтеся, протилежний музичний сегмент, нашим вухам від цього легше не стане. Ба більше: навіть якщо цей рок буде питомо україномовним, він усе одно не стане потрібною альтернативою традиційно російськомовному «шансону».

Зґвалтування субкультурою відбудеться в обох випадках. Отже, проблема не в існуванні «шансону» як такого, а в найширшому його покритті та відсутності, точніше - небажанні тих, хто оприлюднює його поза межами клубів за інтересами та концертними залами, шукати музичну альтернативу, оприлюднення якої влаштувало б та примирило всіх.

Тепер переходимо до пояснення лапок. Насправді те, що називають «шансоном» в Україні та Росії, справжнім шансоном не є. Бо автентичні шансоньє та шансонетки - Едіт Піаф, Ів Монтан, Шарль Азнавур, Серж Генсбур, Джо Дассен та Патрісія Каас, чиї гастролі проходять в Україні регулярно. Й ненависники Гаріка Кричевського, групи «Лесоповал», Люби Успенської та покійного Михайла Круга на виконавців справжнього, реального шансону реагують позитивно.

Ще один поширений та абсолютно далекий від правди стереотип щодо «шансону» пострадянського розливу був зруйнований 2002 року в ток-шоу Анни Безулик «Я так думаю», яке виходило в ефірі «1+1». Правда, глядачі цього шоу навряд чи відчули руйнацію на собі. Але в студії було так.

Спершу пані Безулик заявила, що в ефірі радіо «Шансон» постійно крутять блатні пісні. На що представниця української студії згаданого радіо відреагувала миттєво, навіть не давши ведучій заокруглити фразу: «Блатних пісень у ефірі радіо "Шансон" немає!». Можете сміятися, але це чиста правда. Адже найдоступніше джерело знань, «Вікіпедія», чітко дає визначення блатним пісням як таким, що оспівують тюремний побут та звичаї кримінального світу. І від самого початку розраховані на смаки й потреби нинішніх чи колишніх «бродяг-сидільців». Тоді як присутній у студії співак, уродженець Львова Гарик Кричевський, котрий позиціонує себе, за браком інших визначень, як виконавець шансону, виконав свою пісню «Львовский дождь», де про тюрму не було жодного слова. Потім на прохання покійного нині письменника Юрія Покальчука співак виконав цю ж пісню в українській версії, що потішило відомого своїм патріотизмом Юрка, він навіть почав сидячи пританцьовувати й показав Гарику великого пальця на знак щирого задоволення.

Але вважаю, що кожна з таких передісторій, а найкраще - всі вкупі, пояснять мету проекту «Легенди шансону». Бо генеральний директор каналу Олександр Мельничук, пояснюючи, для чого вони це роблять, саме те, про що каже й ваш автор, й доносив до аудиторії: «Ми з подивом відкрили для себе пласт, який практично невідомий. Усі знають співаків, усі знають ситуації, в які вони потрапляли - аварії, сутички з міліцією. А сама історія виникнення пісень, як правило, залишається за кадром».

Раніше, як повідомляв «Детектор медіа» сценарист проекту Олександр Преподобний, форматом програми «Легенди шансону» передбачалося, що героєм кожного випуску буде виконавець шансону, який завітає у студію телеканалу. Артисти виконуватимуть свої пісні під гітару та розповідатимуть про свою творчість. На виході глядачі отримали зовсім інше.

Кожну серію тривалістю 45 хвилин по суті зроблено як фільм-концерт. Кожен співак - а протягом цього часу нам представляють п'ятьох або шістьох, до того ж окремі герої часто кочують із серії в серію, - спочатку постає перед нами у вигляді коротенького профайлу. Далі розповідає історію створення тієї своєї пісні, яку вважає хітом. І, нарешті, йде повноцінний концертний номер, тобто - виконання цього хіта. Причому у форматі караоке: втаємничені при бажанні можуть підспівувати.

Вочевидь, первісному задуму завадила банальна річ. Практично в жодного виконавця «шансону» не знайшлося лінійної історії життєвого й творчого шляху, яку можна було б, перериваючи концертними номерами, розтягнути на 45 хвилин. Більшість із них не мають спеціальної музичної освіти, працювали в лікарнях, на будівництві, в бізнесі тощо. Співати майже всі почали випадково - потягнуло, відчули внутрішній поклик. Але про все це можна розповісти максимум у сюжеті тривалістю до п'яти хвилин. Адже - наголошую вкотре! - пісні, які виконують Гарик Кричевський, Михайло Шуфутинський, Катерина Голіцина, Жека, Михайло Бублик та інші, кого ми часом бачимо на бордах та афішних стендах (є там навіть Бандера і Петлюра!), до блатної лірики не мають жодного відношення. Не сиділи вони за ґратами, не «мотали сроки», і взагалі до оспівування кримінального світу та звичаїв соціального дна не причетні.

Адже що таке «оспівування»? Це постійне наголошення на тому, що красти - добре, тюрма - рай земний, люди довкола самі лохи тощо. У своєму масовому нерозумінні жанру, в якому працюють автори та виконавці «шансону», громадяни губляться так само, коли починають товкти про масовану пропаганду гомосексуальності. Тоді як пропаганда - це прямий заклик створювати передусім одностатеві пари та міняти сексуальні пріоритети, бо саме так і треба жити. Натомість інформація  про потреби сексменшин у безболісній для обопільної психіки соціалізації - не пропаганда. Так само, коли виконавці «шансону» демонструють загалу, чим живуть, якою мовою говорять і в якому форматі найпростіше сприймають інформацію соціальні низи - теж не масована атака криміналітету.

«Легенди шансону», виводячи в ефір артистів, котрих ми здебільшого не бачили в лице, але все одно готові ненавидіти за їхню творчість, іменовану чомусь «так званою», намагаються пояснити саме це. Історії створення пісень, їхній зміст, цілком респектабельна зовнішність артистів, навіть - о, Господи! - правильна, хоч і проста мова та здатність адекватно формулювати власні думки: все це представляє їх щонайменше не ворогами української культури. Серед них, до речі, дуже багато наших земляків. А уродженець Сімферополя Віктор Петлюра в одному з випусків зробив те, що десять років тому вже спробував його колега Кричевський - переклав свою пісню «Шереметьєво-Бориспіль» українською мовою та виконав мільйонній аудиторії.

Поки що проект розвивається в таку напрямку - знайомство плюс пісня. Але аудиторії ще не пояснили кількох базових речей. По-перше, «шансон» - це не «блатняк». По-друге, це взагалі не шансон, а звичайна, я сказав би - традиційна чи максимально наближена до традиційної естрада, хіба що в більш «чоловічому» представництві й відповідних настроях. По-третє, надзвичайно важливо зрозуміти, як цей інструментарій використати з реальною користю для українців.

Аби пояснити, про що мова, дозволю собі трошки пофантазувати. Уявіть собі: виконавець «шансону» починає раптом ненав'язливо співати про перевагу свободи над рабством, правосуддя над свавіллям, навіть європейських цінностей на противагу відсутності жодних у Митному союзі. Це буде дієвіше, аніж політичні гасла: політики ніколи не говорили з людьми близькою їм мовою. Словом, питомо український контекст повинен бути навіть у російськомовних текстах і одіозних для когось трьох акордах.

Ще одне пояснення - згадані та не згадані тут спроби в буквальному розумінні цього слова українізувати «шансон». Поодинокі випадки є, згадайте «Хрещатик» Павла Зіброва. Але актуальнішими є українізовані переспіви Антіна Мухарського у образі Ореста Лютого: той же «Владимирський централ» у нього звучить як «Лук'янівський СІЗО», не викликаючи відторгнення в противників жанру. Й не лише тому, що пропонується пародія. Насправді спроби переспівати тексти легенд шансону українською свідчать про відчутний брак саме міської культури в нашій країні. Сегментом якої є «шансон», або ж, як точніше буде назвати його, трансформований міський романс.

«Легенди шансону» не покликані переконати прихильників Едіт Піаф, органної музики чи творчості «Дахи Брахи» змінити власні погляди й переконання. Проект частково намагається пом'якшити демонізацію жанру, частково - визначити його справжнє місце в сучасному музичному просторі.

Тому що, прихильно ставлячись до цього проекту, ваш автор далі категорично проти наповнення «Куполами» чи «Пропадаю я» салонів громадського транспорту. Існують інші можливості для вдячного приватного прослуховування цих пісень. Концерт, скажімо. Або - телепроект. Ввімкнув телевізор і дивись собі вдома. Ну, не читаємо ж ми вголос п'єси Леся Подерв'янського, сидячи в метро...