На середньому плані німецький капітан Пітер Кан виходить з-за напівзруйнованої стіни будинку й буквально впритул розстрілює радянського бійця - той щойно однією гранатою ліквідував групу фашистів, та необачно пустив ворога за спину. Наступний кадр: Кан приводить бійця до свого командира. Ага, виявляється, стріляти впритул - не означає влучити, російського диво-богатиря просто так не взяти. На ньому - ані подряпин, навіть тілогрійка відносно чиста й ціла, слідів від куль не видно. Ось полонений боєць зве німецького полковника ближче, хоче щось сказати йому на вухо, дуже інтимне. Але тут  десь взявся в його руці ніж, російський солдат починає колоти вістрям німецького офіцера: «Привіт від російської дівчини Каті!». І поки його нарешті розстріляли відразу з кількох автоматів - устигає забити старшого офіцера на смерть.

Це лише один із епізодів фільму Федора Бондарчука «Сталінград», котрий хоч сам по собі, хоч у сукупності з іншими подібними, перевтілює стрічку, напевне задуману як епічну батальну драму, на фарс. Та ризикну сказати: значною мірою навіть пародіює аналогічні героїчні драми, створені як у радянські часи, так і в нинішньому російському кіно. Зрештою, російський критик Андрій Архангельський уже пояснив концептуальний задум авторів проекту: показати молодим росіянам, що смерть за Батьківщину - це красиво.

Обсяги створення «кіно про війну» в Росії останнім часом стрімко зростають. До українського глядача ще не все й доходить, тож зрозумілі ризики актуальних російських кінознавців потонути в океані таких фільмах. Який до того ж постійно штормить. «Поскольку военная тема давно, еще с советских времен, является у нас главной скрепой, объединяющим фактором - война обязательно должна быть "хорошая". При этом война сама по себе, как мы знаем и как нас учат,- это плохо. Желая преодолеть это противоречие в угоду идеологии, режиссеры...  вынуждены искать на войне - наряду с ее ужасами - что-то позитивное. Войну неизбежно приходится как-то украшать. К войне нужно постоянно пристегивать - насильно - какие-то высшие смыслы и атрибуты», - зазначає Архангельський, підводячи глядача до центральної, системної, наважуся навіть сказати - ідеологічної помилки. Її зробили розумні та досвідчені професіонали, якими, поза сумнівом, є режисер Федір Бондарчук та продюсер Олександр Роднянський. Проте цієї помилки не помітить цільова аудиторія «Сталінграда» - західний, передусім - американський глядач.

Саме так: амбіції творців випустити російський блокбастер в американський прокат цілком зрозумілі. Та навіть вітаються. Але ті, хто купує квиток тут, в Україні, повинні намір авторів «Сталінграда» чітко усвідомити й прийняти. Бо без цього стрічка справді сприйметься як непорозуміння з бюджетом у $30 мільйонів. Прийнявши ж той факт, що це кіно робилося на експорт, глядач та фаховий кінокритик одразу багато зрозуміє та ще більше пробачить.

Так, з точки зору вашого автора, чий дід почав свою війну саме під Сталінградом, а завершив під Кенігсбергом, наведена вище сцена - комічна в усій пафосній абсурдності. Втім, із позиції глядача американського, котрий знає про Другу світову від Стівена Спілберга, за його «Порятунком рядового Райана», подібні епізоди цілком прийнятні. Їх можна навіть виправдати: на війні, мовляв, не таке бува, логіка абсурду, таке інше. Зате «хороші» росіяни все одно перемагають «поганих» німців, навіть ціною власних життів, викликаючи в фіналі вогонь на себе під супровід суворого: «Прощайте, ребята!».

Правда, перед цим молоденький офіцер, котрий здійснив цей незначний за мірками військового пекла подвиг, встиг, гм, переспати з дівчиною, яку, за власним зізнанням, любить уже два дні. Дівчина Катя вижила, народила сина, смерть одних дала нове життя. Тепер, через майже 70 років після Сталінграда, зачатий під бомбами син героя працює в МНС Росії та рятує німців з-під уламків зруйнованого будинку в Японії під час аварії на Фукусимі.

Помилка, на яку натякалося вище - в упертому, навіть більше, ніж тема патріотизму й жертовності, нав'язуванні теми кохання на війні. Любовну лінію, навіть не одну, автори «Сталінграда» буквально втискують у сюжет та історію. З такою впертістю людина, котра має сорок третій розмір ноги, але купила дуже дороге взуття на два номери менше, намагається таки запхати в черевик ногу та ходити потім, посміхаючись: у мене все добре, життя вдалося, а на обличчі - не гримаса, це просто така щаслива посмішка.

Насправді любов на війні - вічна та вдячна тема. Зокрема, в епопеї Юрія Озерова «Звільнення», популярній за часів СРСР, така лінія присутня. За романтичні стосунки на фронті відповідали Микола Олялін та Лариса Голубкіна. Не цуралися тілесного й в українському радянському кіно: «Дума про Ковпака» Тимофія Левчука та Григорія Кохана тому приклад. Їх можна наводити безліч, та «Сталінград» програє кожному навіть не за очками, а за елементарним історичним фактажем.

Скажімо, в першому фільмі «Звільнення» йдеться про переламну битву на Курській дузі. Підготовка до неї тривала досить довго. Цей період радянські письменники любили описувати за допомогою фрази: «На фронтах наступило тревожное затишье». Коли на передовій тихо, можна дозволити собі людські, інтимні стосунки. Та коли герой Оляліна нарешті пішов воювати, героїня Голубкіної не чекає його в окопі, аби під кулями, в перервах між рукопашним боєм, нашвидку приголубити. У фільмі Леоніда Бикова «Ати-бати, йшли солдати» подібний епізод між героями Володимира Конкіна та Олени Шаніної має місце: «Где, где нельзя? Сейчас всё можно! Потому, что вас убивают!» Але ж і цього «Сталінград» не може використовувати як першоджерело! Бо, хто пам'ятає, молоді вчорашні однокласники, зустрівшись випадково на війні, думали - вони в глибокому тилу. Ніщо не віщувало біди, це на ранок німецькі танки несподівано прорвалися, і тут уже, погодьтеся, не до кохання.

Сталінградська битва дає масу матеріалу для героїчних військових драм. Забудьмо на мить, що перша фраза фільму: «Русские переправлялись через Волгу», - під Сталінградом воювали представники багатьох національностей, тож коректніше в даному випадку вжити вислів «червоноармійці». Втім, оце «русские» - зайвий приклад того, що фільм робили на експорт. Для Америки навіть нині всі, хто воював проти німців, окрім них самих - росіяни. Та Бог із нею, з національною ідентичністю: навіть елементарна стаття в «Вікіпедії» дає зрозуміти - від жовтня 1942 року, коли починається розвиток подій у «Сталінграді», до січня 1943 року, коли операція закінчилася перемогою Червоної Армії, бойові дії під Сталінградом та в самому місті не припинялися ні на день. Якщо й була якась вимушена передишка, то любовну історію ані в реальне життя, ані в сюжет, заточений на Сталінградську битву, втикнути неможливо.

Коли довкола майстерно показане пекло, місце коханню, тим більше - плотським утіхам не залишає саме життя. Письменник Еріх Марія Ремарк вважається одним із класиків саме любовної драми. В його просякнутих війнами романах завжди знаходиться місце коханню як очищенню та компенсації. Проте є в нього «Іскра життя» - пронизлива історія про останні тижні концтабору, де навіть майстер любовних ліній не зміг, не ризикнув знайти місце для кохання між змученими в'язнями.

Герої ж «Сталінграда» волею сценариста, не обмеженою продюсером, зробили акцент на так званих людських історіях. Радянські воїни люблять дівчину Катю. Німецький капітан ґвалтує, але все ж таки певною мірою кохає дівчину Машу. Вона ж потім почала любити свого ґвалтівника: чи то на війні інакше не можна, чи то вияв «стокгольмського синдрому», чи тонкий пас знаменитому фільму Ліліани Кавані «Нічний портьє» - коли жертва садиста-есесівця згодом починає відчувати до нього пристрасть.

Але в результаті маємо романтику війни. Тут не намагаються вижити всіма силами (хоча вчинок Маші - до певної міри спосіб виживання, та все одно не в руїнах та під бомбами віддаватися німцеві), а навпаки - змагаються, хто красивіше загине. Або - хто наробить більше дурниць заради жінки, кожен - своєї. Тоді як сама атмосфера Сталінграда не сприяла нічому подібному. Втім, елементи еротики є в міжнародному проекті Жан-Жака Анно «Ворог біля воріт» зразка 2001 року. Тільки ж сюжет зав'язаний на протистоянні в Сталінграді двох снайперів - радянського та німецького. І стосунки снайпера Зайцева з дівчиною на ім'я Таня є не основною сюжетною лінією, а таким собі бантиком, даниною романтично налаштованій аудиторії. Зрештою, в битві снайперів дівчина потрібна лише для того, аби переживати за свого героя.

Творці ж «Сталінграда» могли показати військове протистояння двох фанатиків - російського капітана Громова, за визначенням оповідача - професійного героя, та німецького капітана Кана, теж міцного воїна. Ось дві історії, які логічно бачити, коли йдеться про окопи Сталінграда. Натомість маємо непотрібну мелодраму плюс явну спробу легітимізувати прізвище «Сталін» у світі через назву міста, де відбулася одна з етапних баталій у історії радянсько-німецької війни 1941-1945 років.

Фото - www.royalcheese.ru