Про прем’єру телевізійного художнього фільму «Психопатка» виробництва «Стар Медіа» Влад Ряшин обмовився «Детектор медіа» ще наприкінці минулого, 2006 року. Але тоді цей показ потонув у численних, в тому числі – передноворічних організаційних та реорганізаційних клопотах каналу. Тому показ цієї стрічки 23 березня («1+1», 21.20) цілком справедливо можна сприймати як другу прем’єру. Причому цього разу анонсовану, як належить прем’єрним показам, у найзручніший для глядачів час.

До того ж, «Психопатка» привертає до себе додаткову увагу в зв’язку з несподіваним, хоча й цілком закономірним сплеском інтересу нашого глядача до телевізійного продукту українського виробництва. Відповідно, аналіз такого продукту починає дедалі частіше цікавити як журналістів, так і акул телебізнесу. Тим більше, що на прикладі «Психопатки» можна розглядати найбільш яскраві тенденції та типові принципи реалізації подібних проектів.

Жанр цього двосерійного (по 45 хвилин) фільму – мелодрама, в яку поступово вплітається детективний сюжет, котрий у процесі і стає домінуючим. За визначенням медіаконсультаційної компанії Media Resources Management, ці жанри – найбільш затребувані, в тому числі телеглядачами, бо являють їм універсальні історії, зрозумілі та популярні в усьому світі. Ця універсальність має в українському телепросторі неоднозначний ефект сприйняття.

З одного боку, вік основної глядацької аудиторії таких фільмів – від 35-ти до 50-ти років, тобто це люди, для котрих інтелектуальний продукт, вироблений на території СРСР, однозначно сприймався як «наше» (зокрема – «Наше кіно»). Наприклад, значна частина громадян уже незалежної України однозначно сприймала перемогу російської співачки азійського походження Алсу Сафіної на «Євробаченні-2000» як «нашу перемогу», любовно називаючи її «наша Алсу». І якщо за сім років ставлення до естради та ідентифікації її резидентів дещо змінилося, то кіно- і телефільми, незалежно від того, де вони зроблені, й досі позбавлені національної ідентифікації. Звісно, не йдеться про такі «легендарні» (або одіозні?) зразки українського кіновиробництва, як «Нескорений» чи «Залізна сотня» Олеся Янчука чи «Роксолана» Бориса Неберідзе: ці та інші приклади лише свідчать про переваги (в тому числі – якості сценарію, режисури та виробництва загалом) універсальних історій над національно заангажованими.

З іншого боку, думаю, що і самим виробникам, а насамперед – акторам та режисерам, сьогодні вже хочеться, аби їхні роботи пізнавалися саме як досягнення на ниві внутрішнього українського кіновиробництва. Тобто, щоб люди нарешті перестали співати панахиди по «бєзврєменно ушедшему» сучасному українському кіно. Зрозуміло, що орієнтація лише на український телевізійний ринок поки що економічно невигідна і комерційно невиправдана. Так само зрозуміло, що лише на внутрішніх фінансових ресурсах знімати конкурентний продукт неможливо. До того ж, участь російських грошей у виробництві – це гарантований продаж на значно ширший, серйозніший та вдячніший російський ринок. І, відповідно, отримання нових замовлень. Бо якщо ми не розрізняємо російські та українських телефільми через універсальність історій, то російський глядач – і поготів.

Більше того – там взагалі не паряться, бо для російського споживача інтелектуального продукту, який вимагає більше «нашого кіно», основними його визначальними характеристиками є мова і впізнавані обличчя акторів. Отже, на мою думку, сьогодні головне – шукати в Україні тих, хто готовий видавати на-гора універсальні ідеї, поставити на конвеєр виробництво фільмів за чужі гроші, але своїми силами, і нарешті – наголошувати, що, незалежно від мови стрічки, цей продукт зроблено в Україні.

З огляду на вищесказане «Психопатка» (режисер – Олександр Пархоменко) цілком уміщається в таке прокрустове ложе. Жінці-юрисконсульту, яку грає Євгенія Дмитрієва, вперто не щастить в особистому житті. Їй тридцять п’ять, чоловік покинув і невідомо куди подівся, вона живе сама із сином-підлітком, старомодно вдягається, носить старомодні окуляри, старомодну зачіску та старомодне ім’я Анфіса. Через те представляється всім Анною. Просунута подруга запрошує її на невідомо чий день народження в ресторан, обіцяючи познайомити з цікавими мужчинами і навіть «пригодувавши» парочку. Проте Анфіса-Аня опиняється в компанії суворого красеня в білому костюмі (Анатолій Лобоцький), а згодом стає свідком убивства, скоєного її колишнім чоловіком, і – як не дивно – підозрюваною в співучасті. А її «незнайомець у білому» виявляється слідчим прокуратури. Їжаку зрозуміло: тут виникне любов у процесі пошуку вбивці.

Історія справді штампована, легко й невимушено розказана, і якби Олег Приходько писав не сценарій фільму, а книжку, вона б не претендувала ні на що більше за формат покет-буку, кишенькової книги для одноразового прочитання. Подібна продукція затребувана вдячними масами на протязі щонайменше півстоліття, і нічого поганого в цьому немає. Режисура фільму рівна, гра акторів переконлива (особливо виділяється Дмитро Лалєнков у невеличкій, але яскравій ролі нетверезого поета – через упізнаваність персонажу). Якби все було погано і давало підстави бодай для поверхової критики, ті свідомі або несвідомі ляпики, якими наповнений фільм, однозначно б губилися. Проте саме через дотримання чистоти обраного жанру і всіх глядацьких вимог до нормального вечірнього телевидовища саме дрібнички, на які не звертають увагу виробники стрічки, впадають в око. І стосуються вони саме детективної лінії. Тобто, поля гри, яке освоює російська «зірка» Анатолій Лобоцький.

Він – улюбленець жінок, особливо після мелодрами «Заздрість богів». Натомість шанувальники «чоловічого кіно» знають Лобоцького по серіалу «На розі біля Патріарших». Там актор грає мента, і – увага! – цей слуга закону і загроза «чорних антикварів» дефілює в білому костюмі. Причому на цьому костюмі немає ані плямки – незалежно від того, в які сюжетні перипетії вдається влізти його герою. Звичайно, слідчий прокуратури – не оперативник, проте в «Психопатці» цей слідчий теж гуляє в білому костюмі: як у ресторані, так і в робочому кабінеті. А їздить він для довершення образу на білій машині. Лише в фіналі на затримання вбивці він виїжджає в одязі темного кольору, який в силу обставин так і не забруднює.

До речі, інтер’єр кабінету слідчого, навіть якщо він важняк, аж ніяк не схожий на той, у якому, за вирішенням автора і режисера, працює наш герой. Це швидше приймальня народного депутата чи офіс бізнесмена середньої руки. Навіть у Генеральній прокуратурі таких шикарних кабінетів у звичайних слідчих немає.

Ясно, що кіно – це казка, в якій не треба аж надто зациклюватися на реаліях повсякдення. Очевидно, з огляду на «казковість» декорацій, Анфіса з сином живуть у не менш шикарній, ніж кабінет слідчого, квартирі. Хоча навіть за казковою логікою Попелюшка, яку запропоновано грати Євгенії Дмитрієвій, мусить жити якщо не в «хрущовці», то хоча б у типовій «брежнєвській» багатоповерхівці. Під’їзди яких, між іншим, цілком придатні для скоєння замовних убивств. Та й політики в таких будинках теж проживають. Нарешті, коли щастя приходить не в хороми, а в звичайні квартири, як у «Іронії долі», це виглядає більш зворушливим.

Але найважливішим моментом, як на мене, є обмовка сценариста. На яку 90% глядачів не звернуть уваги, та яка підтвердить орієнтацію «Психопатки» насамперед на російській ринок. Герой Олександра Пєскова скоїв убивство при обтяжуючих обставинах. Слідчий наголошує: це підпадає під статтю 102 Кримінального кодексу. Для довідки: стаття 102 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості (номер статті не мінявся з тих часів, коли по ній у 1970 році засудили Віктора Януковича). Зате стаття 102 Кримінального кодексу Російської Федерації – те, що треба: умисне вбивство при обтяжуючих обставинах! Таким чином, правовий лікнеп для громадян України тут навряд чи передбачений. Не думаю, що така докладна інформація для загального сприйняття стрічки «Психопатка» надто важлива. І якщо стираються інші реалії, то заодно мужна було б не акцентувати увагу на положенням КК.

Хоча подібні речі знайдуть справді лише надто прискіпливі глядачі. Для решти «Психопатка» – цілком їстівний зразок телевізійного фільму, який логічно переглянути ввечері важкого дня по закінченні робочого тижня. І те, що їстівне кіно зроблене в Україні, лише додатковий «плюс».

На фото – Анатолій Лобоцький