У кримінал із посміхом і щастям
«Гм», – подумала Зіна Підалькіна, в котрий раз «наклацавши» Костянтина Стогнія з його черговим проектом «Чергова камера». Стогній уже засвітився в екрані в якості прес-секретаря міністра МВС, тому його телепроекти здавалися Підалькіній вже не телевізіним дивом, а таким собі підрозділом МВС – новинами від ментів із гарячих точок країни. Це насторожувало Зіну. За відсутністю на нашому ТБ жодного проекту тижневих новин про культуру, науку, освіту тощо існування таких проектів на одному з центральних каналів України її жахало. Бо виходило, що телевізор «підсадив» український люд не на високе, а на насильство й інші злочини.
До того ж, скорочено програма називалася «ЧК». Цю назву на початку не без натхнення промовляв Стогній: «Добрий вечір! В ефірі ЧК». Асоціації радянських і пострадянських людей із цією абревіатурою одностайні – більшовицьке ЧК, котре, закидаючи контрреволюцію і саботаж, розстріляло чимало потенційних громадян нової держави. «Ніц не розумію! Не може Костянтин не усвідомлювати такої прямої аналогії!» – вигукнула Зіна й подумала, що, можливо, він таким, не дуже вдалим чином натякає злочинцям на покарання або привносить елемент жартівливості. «Дурість якась», – бовкнула Підалькіна, вважаючи свої міркування абсурдними, і втупилася в телеекран.
Стогній віщав сухо і водночас райдужно. «Діти бувають для батьків слухняними і не дуже. Чого не скажеш про онуків, – ледь усміхнено промовив ведучий міліцейських новин. – Який же нестерпний біль розірвав серця пенсіонерів, коли одного дня онук замовив їх убивство. Дивом порятувавшись від неминучої розправи, вони все ж таки вибачили онукові і таку витівку. Чому? Дізнаєтесь сьогодні у програмі».
У сюжеті йшлося про онука, котрий замовив убивство своїх дідуся та бабусі. Історія трагічна. За кілька місяців до подій повісилася матуся хлопця¸ і той частину провини за це перекладав на старих (версія міліоціонерів зі слів сусідів (!)). Підалькіна вельми дивувалася радості на обличчі ведучого. Він казав, що замовника знайшли через полишений ним кухонний ніж. Ведучий усміхався і з інтригою в голосі промовляв: «А далі ще цікавіше!». «Так зазичай хлопці анекдоти розповідають», – подумала на слова Костянтина Зіна.
Поранений дід, дізнавшись про онука, забрав свою заяву з міліції та, за словами Костянтина, став «заперечувати факт замаху на життя». Жіночий голос за кадром так само, як і ведучий, жваво, не без натхнення, повідомляв, що «фінал цієї історії виявився очікуваним для міліціонерів. Дід, що завдяки своїй дружині залишився живим, забрав із міліції заяву». Що ж сталося насправді в цій родині, чому повісилася мати юнака і як той пережив її смерть – із сюжету довідатися не вдалося. Чому хлопець пішов на такий страшний крок? І чи немає у вчинку його дідуся людської мудрості? Чи не більшість людей, люблячи своїх ближніх, так би вчинили на його місці, не бажаючи за дочкою втратити й онука, бо зона поставить жирний хрест на юному житті? Такими запитаннями «ЧК» себе не обтяжувала. Не було ані коментарів самого діда, ані слів його онука. У кадрі – чиясь оселя, чиєсь село, а жіночий голос за кадром інтонаційно засуджує дії учасників ситуації, мовляв, злочин залишився без покарання і добре, якщо хлопець отямиться.
«Чи не занадто?» – закліпала очима Підалькіна, бо автори проекту взяли на себе безмежні повноваження судити, не аналізуючи і не намагаючись представити глядачам психологічний портрет героїв сюжету. Відомо, що «от сумы и тюрмы не зарекайся», тож Підалькіній бракувало у проекті Стогнія звичайнісінького людського співчуття і розуміння. Костянтин мав вигляд зразкового громадянина, а глядачі й герої сюжетів – це лише матеріал для створення цікавенького проекту «Чергова камера» і підвищення його рейтингу. Відчуття відірваності від проблем мешканців України, від звичайного людського ставлення до окремої людини як такої, підсилив вислів начальника Генічеського РВ Олексія Солов’я, котрий дружину потерпілого, використовучи ментівську термінологію, протокольно назвав «сожитєльніцей».
«Інше діло – західні кримінальні історії, де без усякого засудження розповідається історія розслідування тої чи іншої справи», – подумала Зіна, подивившись по каналу ТОНІС програму «Розлідування Інтерпола». У тому проекті пошук злочинців не тхнув месіанством із осудом, а був простою роботою для поліцейських. Більш того, було видно, як ті розслідують злочини, прагнучи збагнути мотиви і зрозуміти дії підозрюваних, поставивши себе в їхні обставини. «Вона просто втомилася від тиску батьків», – промовив американський слідчий, не виправдовуючи й не засуджуючи, а мотивуючи дії дівчини, яка вирішила вбити своїх близьких. І Зіна збагнула, що в цивілізованому суспільстві судити й карати належить суду, а справа поліцейського – розслідувати. Відчувалося, що і злочинці, і слідчі – це рівноправні громадяни одного суспільства. Відрізнялися вони лише тим, що винні обов’язково потрапляли за ґрати.
Зате в проекті Стогнія міліція була по один бік барикад, а громадяни – по інший. До того ж, Зіна не могла збагнути, чому Стогній не говорить про проблеми в самій міліції. На початку проекту були зйомки прихованою камерою – в них викривалося шахрайство та інші проблеми в лавах міліції. Нині ж цього нема, як, власне, нема у проекті і самої «Прихованої камери». «Може, вже всі міліцейські проблеми вичерпалися?» – почухала потилицю Підалькіна. Бо єдиний сюжет про міліцію був присвячений навчанню боротьбі з терористами. Зіні забракло якихось порад, як уникнути насильства з боку злочинців у буденному житті. «Адже з цього глядачі мали би користь від програми!» – ніяк не вгамовувалася дівчина, бо зовсім недавно стала свідком того, як у під’їзді на Русанівці пограбували її подругу. Було вкрадено 800 баксів, квитки за кордон, мобільний і купу документів. Подруга одразу викликала патрульних міліціонерів – вони поспівчували подрузі Зіни і казали, що приїде слідчий і допоможе. Дзвонили на мобільний постраждалої (а його на той час навіть не було відключено!), йшов сигнал «зайнято» – певно, крадії з нього комусь телефонували. Виходить, можна було з’ясувати, де знаходяться ті чоловіки. Але слідчого чекали більше двох годин, і коли він таки приїхав, то навіть не подзвонив на ЮМС, щоб збагнути, куди ж телефонували злочинці. «Ви їх не бачили, кого ж я шукатиму?» – дивувався слідчий.
«Чи не чесно було би сказати громадянам, що сьогодні українські міліціонери займаються радше вбивствами, ніж вуличними пограбуваннями. А за таких життєвих реалій, це саме той випадок, коли потопаючий мусить рятуватися сам, намагаючись не провокувати злодіїв їх грабувати. (А для цього – ховати гаманці, не ходити вночі з яскравими сумками тощо.) І незле було би порадити глядачам, як уникнути подібних ситуацій, якщо ті, не дай Боже, трапляться в їхньому житті. Може, треба пояснити – чи захистить газовий балончик абощо?» – повчально говорила Зіна прямо в екран Стогнію і тихенько думала, що бути крутим хлопаком, котрий усміхнено читає рухомий рядок – заняття не зі складних, а на те, щоби про стан справ у міліції заговорити відверто, – треба неабияка мужність, особливо якщо ти сам знаходишся в її лавах...
Утім, Підалькіна чудово розуміла, що остання програма Стогнія – це лише квіточки. У попередніх програмах взагалі йшлося про суцільні вбивства, котрі ведучий анонсував так само жваво і з легкою усмішкою, котра в цьому форматі починала до нестями дратувати. «Якщо Стогній хоче виставити міліціонерів героями і підняти їхній рейтинг, що було б справою вельми шляхетною, то й це йому не вдається. Їхні дії у проекті розкрито так само «добре», як і долі людей, тобто – ніяк», – дратувалася дівчина, бо не могла жодного сенсу такої програми. У такому вигляді вона лише поповнювала криміналом і без того достатньо «закриміналізоване» українське телебачення. Підалькіній було страшенно шкода, що розумний та привабливий ведучий «увійшов в тираж» – із чарівного чоловіка, котрий з’являвся в екрані на повен зріст і вів мову про одну справу, намагаючись якомога більше розповісти про неї глядачам, перетворився на голову, що говорить, – яких на телебаченні доста і без нього. У Зіни він тепер викликав лише перманентну нудьгу або роздратування.