Я пишу про те, чого, певно, не зрозумію ніколи в житті, саме для «Детектор медіа». «ТК» – єдине в країні (не тільки серед електронних медіа) видання, що підтримало акцію «Захистимо світлу пам’ять Джеймса Мейса!», ініціатором якої стала наймасовіша національно-патріотична газета – «Україна молода». Це означає, що переважна більшість журналістів в Україні вражена синдромом професійної й людської амнезії. Вони не розуміють (а багато з них, мабуть, не знають), ким був насправді Джеймс Мейс. Їм байдуже до того, що ідеологічні нащадки Сталіна цинічно осквернили пам’ять Людини, яка чверть століття тому перша відкрила світові правду про Голодомор і присвятила своє життя Україні.

Безпам’ятство й бездуховність – синдроми сучасного українського суспільства, яке всесвітньо відомий історик, політолог і журналіст Джеймс Мейс назвав постгеноцидним. За гіркою іронією долі вони виявилися і в ставленні до нього. На щастя, хвороба вразила тільки «верхівку» українського суспільства, що претензійно називає себе елітою.

Він утверджував в українських медіа західні стандарти

Джеймс Мейс був різнобічною особистістю. Історик і політолог, він залишив по собі не тільки величезну наукову, а й унікальну журналістську спадщину. Його перші статті публікувалися ще у 1980-х роках в американських та інших англомовних виданнях, а в 1990-их, під час приїзду на придбану Батьківщину, з’явилися його інтерв’ю й статті у «Голосі України», «Літературній Україні» та в інших медіа.

І все ж головний журналістський доробок Джеймса Мейса пов’язаний з його роботою консультантом (а насправді співредактором) англомовного видання газети «День». Його статті – такі, як «Земля на крові», «Повість про двох журналістів», «Проти течії, або Про реформи й віртуальну економіку» – це, без перебільшення, класика сучасної української журналістики. Щотижневі колонки, які Мейс публікував у Day починаючи з січня 1998 року (останню з них – «Українізація України» – він написав буквально за декілька днів до смерті), були своєрідним вікном в Україну для іноземців. З 2001 року їх передруковували у «Дні» й вони стали доступними україномовним читачам.

Для українських журналістів статті Мейса – справжня школа професійної майстерності. У цьому може переконатися кожен, розкривши виданий 2005 року на кошти його колег меморіальний збірник «День і вічність Джеймса Мейса». В українській журналістиці він утверджував західні стандарти – вільну думку й інтелектуальний підхід, без опанування якими наша журналістика не виборсається з мілин провінціалізму.

Натомість Джеймс Мейс мав своєрідний авторський стиль. Його колонки лаконічні й образні за формою, насичені роздумами й почуттями автора. Він відкидав тезу про так звану об’єктивність у журналістиці, за якою здебільшого приховується професійна й людська байдужість. Джеймс сприймав те, що відбувалося в Україні, не тільки розумом, а й серцем.

На Першому національному його намагалися загнати у кут...

На жаль, на телебаченні України Джеймс Мейс з’являвся доволі рідко з двох причин. Тема Голодомору не мала особливого попиту у країні, в якій і досі не осмислені справжні причини й масштаби найбільшої національної трагедії. До того ж Джеймс не володів українською мовою настільки вільно, щоб висловлювати усі нюанси думок, як це він робив, скажімо, у створеному за підтримки Українсько-канадського дослідницького центру славетному документальному фільмі «Жнива відчаю».

Мені запам’яталися два телевізійні виступи Джеймса в українському телеефірі. На жаль, від обох лишився неприємний осад.

У програмі «Саме той», що демонструвалася на Першому національному, усе було добре, допоки діалог торкався Волтера Дюранті. Йшлося про сумнозвісного кореспондента «Нью-Йорк таймс», який заперечував Великий голод в Україні 1932–1933 років і, попри це, був удостоєний найпрестижнішої у США журналістської премії Пулітцера. Та ведучий Костянтин Жура перервав гостя і спробував влаштувати йому дошкульний допит про те, чи знав президент Франклін Рузвельт про Голодомор в Україні перед тим, як у листопаді 1933 року встановлював дипломатичні відносини з СРСР?

З тональності запитання було очевидно, що пан Жура хотів продемонструвати глядачам, нібито Джеймс Мейс як американський громадянин говорить лише напівправду. Насправді то був черговий банальний прояв непрофесійності наших тележурналістів, які незрозуміло чому особливо легковажно ставляться до жанру інтерв’ю.

Невже ведучому авторської програми важко було з’ясувати позицію гостя, щоб уникнути безглуздої ситуації? В одному з висновків доповіді конгресово-президентської Комісії з дослідження Голоду в Україні чорним по білому написано: «Американський уряд вчасно отримував цілком достатньо інформації про голод, однак не спромігся вжити заходів, які могли б поліпшити становище. Замість цього у листопаді 1933 року, відразу після голоду, адміністрація дипломатично визнала радянський уряд». Цей висновок, як і інші, написаний власноруч виконавчим директором доктором Мейсом, був схвалений членами Комісії без жодної поправки.

Сам Мейс висловлювався на цю тему набагато різкіше й емоційніше. «Чи знав Рузвельт про голод в Україні? Безперечно. Але життя мільйонів було принесено в жертву політичній грі» («Голос України», 10 вересня 1983 р.). «З глибоким душевним щемом згадую, що в 1933 році, коли Голодомор в Україні досяг свого піку, Сполучені Штати Америки офіційно визнали Радянський Союз і встановили зі сталінським кривавим режимом дипломатичні відносини. Тим часом наш президент був прекрасно обізнаний з подіями на Україні. У жертву політиці було принесено життя мільйонів. Про це забувати не можна!» («Вісті з України», №48, 1993).

На «1+1» його ображали ідеологічні нащадки сталінського режиму

Джеймс Мейс був емоційною людиною і сприймав політику крізь призму моралі й людських почуттів. «Хочу спокутувати величезну провину американського народу перед українським», – говорив він в інтерв’ю часопису «Україна» (№13, 1994 р.) Ті, хто добре знав Джеймса Мейса, відчували, як він переживав щонайменшу підозру у неправді й нещирості.

До підозр додавалися ще й грубі образи. У програмі «Я так думаю» Анни Безулик на телеканалі «1+1» Мейс переконливо розповідав про злочин геноциду, вчинений проти українців сталінським режимом. У безсилій люті група підтримки комуністів вигукувала: «Yankee go home!»

Чи варто було взагалі влаштовувати дискусію на тему «був чи не був Голодомор?», запрошувати у студію тих, хто вперто відмовляється визнати очевидну історичну правду?

Журналісти: разом з нардепами чи з суспільством?

Комуністи не полишили у спокої Джеймса Мейса, який викрив злочин, замовчуваний комуністичним режимом, і після його смерті. Торік наприкінці листопада під час обговорення у Верховній Раді законопроекту про Голодомор голова Комітету зі справ пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Петро Цибенко назвав доктора Мейса «голодовим фантазером». Червоний «захисник» інтересів трудящих стверджував, нібито його терміново виписали з Америки «для порятунку підмоченого іміджу помаранчевої команди». Насправді у той час Джеймса Мейса вже не було на цьому світі.

Комуністи вчинили водночас ще одну акцію глуму. Вони розповсюдили у ВР брошуру «Миф о голодоморе. Изобретение манипуляторов сознанием (Киев, 2006 год)», в якій оголосили Мейса разом з автором всесвітньо відомої книги «Жнива скорботи» Робертом Конквестом розповсюдниками ідей «расизма, фашизма (неофашизма) и милитаризма».

У відповідь «Україна молода» розпочала акцію «Захистимо світлу пам’ять Джеймса Мейса!», мета якої – осудити паплюження благородної людини, зупинити кампанію ненависті проти українського народу. На адресу «УМ» надійшла злива читацьких листів. Від окремих людей і родин. Редакція отримала листи від цілих колективів, зокрема від інститутів НАНУ.

Натомість не надійшло жодного листа від депутатів ВР, хоч передусім їм було адресоване звернення «УМ». Чому мовчить голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні Левко Лук’яненко, інші націонал-патріоти? Схоже, народні обранці надто захопилися безперервною боротьбою за владу.

«Верхівка» нашого суспільства деградувала морально й інтелектуально. Та саме суспільство живе, б’ється його пульс, воно гостро реагує на добро і зло.

Я звертаюся до журналістів із закликом: «Згадайте Джеймса Мейса!» у день його 55-річчя. Ви мали б першими захистити його світлу пам’ять. Невже у своїй байдужості ви остаточно уподібнитеся «еліті» у той час, як мисляча, активна частина суспільства засуджує наклепи комуністів на Лицаря правди?

P.S. Публікуючи цю статтю, «Детектор медіа» висловлює повагу до Джеймса Мейса і водночас корпоративну солідарність з акцією «України молодої».