Останнім часом на екранах українських телеканалів усе частіше з’являються фільми, анонсовані як українські, тобто вироблені українськими продакшн-студіями на нашій матеріально-технічній базі із залученням наших же акторів. Яка, здавалось би, втішна тенденція… Невже сталося – нарешті, після десятиліть забуття, українське кіно відроджується? Та виявляється, зарано радіти. Національною особливістю нинішнього так званого українського кіно є абсолютна відсутність бодай натяку на країну-виробника. Натомість змістове наповнення кінопродукту дає повне відчуття, що це кіно... російське.

У моєму домі – російський мент

Достатньо проаналізувати останні вітчизняні серіальні здобутки, демонстровані на каналі «1+1». Наприклад, «5 хвилин до метро» виробництва компанії «Про ТБ» Віктора Приходька. Цей фільм дійсно стовідсотково вироблений в Україні – упізнавані краєвиди Києва, досить українських акторів (ні, ролі головних героїв виконують російські зірки, але це вже стало звичною поганою традицією), титри – також українською. Щоправда, редактор не спромігся навіть ретельно перевірити їх на грамотність – 100 серій поспіль на екрані вперто з’являвся напис «автор сценарія» замість «автор сценарію». Хвилинами, поки титри біжать по екрану, українськість цих серіальних «п’яти хвилин» і вичерпується.

За атрибутикою, текстами цей фільм – демонстративно російського забарвлення. Тут усюди, де треба і не треба,  – російська державна символіка: на міліцейських автівках видно виразну емблему російської міліції, всі номерні знаки на них також виключно російські, мундири ментів – із відповідними нашивками «Милиция России» на рукавах, навіть слоган приватної поліклініки, яку відкрив один із персонажів серіалу, «Время не болеть», майорить на тлі триколору російського державного прапора «КГБ» (красный, голубой, белый). Жодного натяку на українське походження цього серіального витвору годі й шукати. Хіба що жахлива російська вимова деяких наших акторів. Наприклад, Стаса Боклана, який грає власника згадуваної клініки.

Звісно, «телемило» – кіно другого ґатунку за визначенням. Але номер ґатунку для «П’яти хвилин до метро» – поза межами навіть першої сотні. Несподівані й нічим не виправдані сюжетні кульбіти, невизначеність характерів героїв, убогі, беззмістовні діалоги, побудовані за принципом «тягнемо час». «Я хочу с вами поговорить». – «Я слушаю, говорите». – «Вы только не нервничайте». – «А я и не нервничаю». – «Нет, вы нервничаете». – «Нет, я не нервничаю, с чего вы взяли?» і т.д. Дивно тільки, що телепрофі Влад Ряшин якось в інтерв’ю назвав Олександра Щербакова, головного сценариста цього творива, талановитою людиною. Але «піпл хаває». Принаймні, рейтинги цього серіалу були досить успішними. Хоча, як на думку вашого автора, єдиний розумний текст у цьому фільмі прозвучав із вуст героїні Тетяни Шеліги: «Противно смотреть первую серию сериала, а потом втягиваешься». Можливо, на цей психологічний феномен і був розрахунок.

Але не все так безнадійно у художньому сенсі серіального виробництва. Майже одночасно з «П’ятьма хвилинами» на плюсівський екран вийшов іще один серіал, «Сестри по крові» виробництва «Стар Медіа» (Влад Ряшин, Юрій Мінзянов). З погляду художніх чеснот це категорично інше кіно: якісний сценарій, грамотна режисерська робота, акторська гра. Але… цей серіал українського виробництва теж український у лапках. Він так само рясніє російськими прапорцями, на стіні в кабінеті слідчого ширяє російський двоголовий орел, діалоги насичені суто російськими приколами та прислів’ями, музичний супровід побудований на балалаєчних переспівах – очевидно, він має підкреслити народність одного з героїв, інша народна героїня частує гостя-француза «щами». І всі ці «балалайки со щами», знову ж таки, вмонтовані в суто київські настільки рідні ландшафти, що я впізнала навіть будинок, в якому живу, мою рідну Оболонь. При цьому місце дії фільму – пересічний обласний центр (за нього видається наша столиця!).

Можливо, в російському прочитанні цей факт можна трактувати як чиюсь блакитну мрію. Але особисто мене це ображає, дратує й обурює. Більше того, я в цьому відчуваю реальну загрозу, Українськість зачищено повністю. Жоден український напис чи вивіска не прорвалися на екран. Лише єдиний прокол допустив оператор – на заміській трасі у кадр потрапив упізнаваний рекламний щит масла «Тульчинка». «Тщательней, ребятки», треба працювати.

Удень на тому ж таки каналі демонструється ще один «український серіал» «Городской романс» – витвір продакшн-студії «Опал» (Влад Ряшин, Валентин Опалєв). І знову ті ж самі прапорці, мундири тощо. Навіть портрет Путіна на стіні в якомусь чиновницькому кабінеті. Тут уже дія відбувається в Москві. Втім, знайшлося місце і для Києва – це просто інше місто, в яке періодично їде хтось із героїв.

Що дивно, такої кількості російської символіки немає в серіалах російського виробництва. Може, там просто немає сенсу так наполягати на російськості походження? Для чистоти експерименту (а раптом у Росії дійсно кожен мент ходить із прапорцем у руках?) я зателефонувала своєму кузену в Мордовію – він працює опером. І спитала, чи стоїть у нього на столі в робочому кабінеті державний прапорець. Він взагалі не зрозумів, про що це я. А коли збагнув, суто по-російськи безпосередньо здивувався: «А на х..?»

От «а на х..» це нам – і варто розібратися.

Україна – Малайзія

На заднику мого старенького телевізора «Соні» є напис: «Зроблено в Малайзії». Це справжня «сонька», тільки прагматичні японці встановили свою лінію з її збирання в Малайзії – так набагато дешевше.

Власне, це російське кіно, яке робиться за російські гроші або з розрахунком на російські гроші, так само – лише знімають в Україні. Із тих самих міркувань. «Українська медійна група» взагалі стартувала з екранізації «безсмертних» романів Тетяни Устинової, в яких Україна й українці мають вигляд недолугих недалеких провінціалів. Нещодавно завершено серіал за її романом «Саквояж со светлым будущим», щоправда, якою буде назва самого телепродукту, ще невідомо. У романі йдеться про вбивство кандидата в президенти України напередодні виборчої кампанії, причому про вбивство на ґрунті гомосексуальних уподобань сина цього кандидата. Тема, м’яко кажучи, цинічна, особливо на тлі останніх президентських виборів в Україні. Але в телеваріанті президента вже замінено на олігарха, хоча все решта – українське тло дії – меншовартісне та дріб’язкове. Настільки меншовартісне, що навіть хлопчика, котрий мав грати сина російського олігарха, що приїхав із Москви до Києва, тут віднайти не змогли, тож привезли з Росії. (Сам олігарх, звісно, приємний з усіх боків: масштабний, патріотичний, чесний (!!!) мегабізнесмен, статечний, мудрий чолов’яга, зворушливий у своїй любові до родини.) Але заміна президента на олігарха в телеверсії аж ніяк не є елегантною спробою відкоригувати не зовсім політкоректний оригінал. Пояснення набагато простіше і принизливіше для нас. Виявляється, на продакшн-студіях існують неписані «таємні протоколи», в яких зазначено, чого в сценарії не має бути НІКОЛИ.

НІКОЛИ не мають звучати слова «КИЇВ», «УКРАЇНА», «УКРАЇНЕЦЬ» (хохол можна, навіть вітається), «ПРЕЗИДЕНТ» (президент один – Путін), жодних слів, що позначають нашу ДЕРЖАВНІСТЬ. Не можна торкатися тем тероризму, міжнаціональних відносин, соціальних проблем, історичних подій. Натомість можна – про любов у всіх її проявах, включаючи гомосексуальну, інцест, мезальянси, гроші, містику (відьом, екстрасенсів і всіляку погань – народ від цього преться), адюльтерні підступи, включаючи вбивства на ґрунті ревнощів, – коротше мило, що замилює свідомість.

Утім, від української серіальної «малайзії», опріч усього, ще й тхне брутальним офшором. Основні фінансові оборудки проходять повз пильне око податкових органів. Неможливо уявити, що вартість знімального дня (!!!) «геніальної» Марини Могилевської у $5 000 у «П’яти хвилинах до метро» (інформація з надійних джерел) знайшла відбиток у фінансових документах і що на неї працедавцем сплачено всі необхідні податки. Тож держава Україна і на кіноподатках має вельми умовний зиск.

А хто ж його має? Безперечно, продакшн-студії: мої спроби дізнатися, скільки навару на вкладену гривню приносить серіал, виявилися марними. Хто ж у цьому зізнається? Позитивом є також певне професійне пожвавлення у царині кіновиробництва. Я особисто щиро радію за українських акторів (здебільшого просто злиденних), які хай навіть на других-десятих ролях мають можливість заробити живу копійку. Так само, як і решта кіношників. Але я так само знаю: багато кому з них прикро, що мусять бути колоніальною робочою силою, і багато у кого серце крається від неможливості робити своє кіно. Їх просто купують, і купують, за звичкою, задешево.

Мав рацію Юрій Мінзянов («Стар Медіа»), коли рік тому, образившись на російські канали, котрі не хотіли купувати його «Торгашів», спересердя сказав, що в Росії не хочуть дивитися кіно про успішну Україну. А сам для себе зробив висновок: про Україну він уже не знімає. Хоча не дуже багато тієї України було і в його «Торгашах».

А от моєму знайомому-сценаристу все було невтямки – чому його три готові восьмисерійники (так званий вертикальний серіал, тобто окремі історії, об’єднані головними героями, на кшталт «Бандитського Петербурга») жодній продакшн-студії, жодному каналові не припадають до душі. Начебто хвалять тексти, сюжети, але... не беруть до роботи. Щоправда, якось запропонували – поміняй офіцерів СБУ на офіцерів ФСБ, так він затявся: я ж пишу про Україну! Так отож...

Хто платить, той замовляє кіно

Примхливість російських каналів цілком зрозуміла – вони геть чисто всі суворо контрольовані Кремлем. А сам Кремль, попри протокольні заяви про повагу до українського суверенітету та територіальну цілісність, свої справжні прагнення озвучує чітко: інтеграційні процеси на теренах СНД. От буквально 15 січня Путін заявив, що «треба наполегливо продовжувати зусилля щодо розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі... З новими підходами ми зможемо це зробити найбільш ефективно». І коли щодо перспектив Єдиного економічного простору ще є певні сумніви і застереження (далеко не всі вони відповідають інтересам наших магнатів-капіталістів), то в Єдиному телевізійному просторі ми вже фактично перебуваємо. Тож у царині телепромивання мізків ця геополітична стратегія вже діє. І, що найприкріше, держава Україна ніяк не протидіє цим процесам. Навпаки, байдуже спостерігає, як їхній реалізації усіляко сприяють вже й наші співвітчизники. Бо ця реалізація добре оплачується.

Тим часом Росія давно усвідомила: той, хто володіє інформацією (і формує її), володіє (або згодом заволодіє) світом. Там навіть ухвалено «Доктрину інформаційної безпеки Російської Федерації», в преамбулі якої цілком слушно зазначено: «Національна безпека Російської Федерації суттєвим чином залежить від забезпечення інформаційної безпеки, і в ході технічного прогресу ця залежність зростатиме». Під інформаційною безпекою країни мається на увазі «стан захищеності її національних інтересів в інформаційній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особистості, суспільства та держави». Як одна із загроз національній безпеці фігурує, поміж іншим, і «посилення залежності духовної, економічної та політичної сфер суспільного життя Росії від закордонних інформаційних структур; девальвація духовних цінностей, пропаганда взірців масової культури на духовних та моральних цінностях, що суперечать цінностям, прийнятим у російському суспільстві».

А найбільшу загрозу у сфері духовного життя становить... нездатність сучасного громадянського суспільства Росії «забезпечити формування у підростаючого покоління та підтримування в суспільстві суспільно необхідних моральних цінностей, патріотизму та громадянської відповідальності за долю країни». Не в останню чергу такі цінності закладаються і через кіномистецтво. От і виховують – в тому числі і нас, тут, в Україні. Пригадайте «Спецназ» (от якими мають бути військові!), «Кадетів» (от яке підростає покоління російських офіцерів!), «Мухтара» (от яка шляхетна безкорислива російська міліція!!!).

Багато чого ще правильного і, безперечно, державницьки необхідного прописано в Доктрині. Наприклад, до основних об’єктів забезпечення інформаційної безпеки країни у духовній сфері належить «російська мова як чинник духовного єднання народів багатонаціональної Росії, мова міждержавного спілкування народів держав – учасників Співдружності Незалежних Держав».

Але це ще не все. 26 грудня минулого року було зроблено спеціальну заяву МЗС РФ про те, що «одним із основних напрямків роботи російської Урядової комісії у справах співвітчизників за кордоном у 2007 році стане сприяння процесам консолідації організацій співвітчизників, суттєве покращення інформаційної роботи, активізація роботи суб’єктів Російської Федерації, збереження російськомовного простору за кордоном, підтримка російської мови та культури».

Власне, російське посольство в Україні вже давно веде продуктивну роботу щодо російської культурної, точніше – маскультної експансії в Україну. На це не шкодують грошей. У тому числі і грошей на виробництво серіалів.

Нацрада безпорадна

Про жодні документи, декларації чи доктрини, які б захищали український інформаційний простір, подібно до того, як це робиться в Росії, не чути. (Із радістю би дізналася, що помиляюся.) Виходить, державі Україна байдуже до того, що на її телебаченні давно вже переважає телебачення сусідньої держави, до того ж колишньої метрополії. За місцем, яке посідаємо в конвеєрному кіновиробництві цієї «колишньої» метрополії, ми й досі лишаємося колонією (без лапок). Справді, у нас немає законів, які б забороняли українським продакшн-студіям виробляти продукт для Росії – на експорт тобто. Та й недемократичним був би такий закон. Але ж є закон про телебачення, де чітко обумовлений відсоток програм, які мають звучати на телебаченні державною мовою.

Ну, про те, що всі серіальні «шедеври» знімаються російською, нагадувати зайве. І в такому ж вигляді демонструються на вітчизняних телеканалах. Щоправда, при цьому вони супроводжуються титрами з перекладом українською (які, ясна річ, ніхто не читає, а коли б читали – пересвідчились би, що вони жахливі).

Як із таким станом речей мириться Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, «ТК» поцікавилась у відповідального секретаря Нацради Владислава ЛЯСОВСЬКОГО:

– Пане Владиславе, як кореспондується із Законом «Про телебачення та радіомовлення» перманентна російська мова в серіалах?

– Україна використовується як «майданчик» для виробництва серіалів, які в першу чергу йдуть у Росію і до нас, на жаль, мають мінімальний стосунок. А потім із Росії назад заходять сюди – як такий собі спільний продукт, на який впливає той чи інший канал, що брав посильну участь у виробництві цього серіалу. Зрозуміло, чому така ситуація складається економічно. Бо сьогодні законодавчо не стимулюються ані виробництво серіалів, ані будь-яка інша кінопродукція. Про це зараз активно говорить і Індустріальний телевізійний комітет, і низка телеканалів, зацікавлених у цьому. А з іншого боку, наразі ми не настільки визріли фінансово, щоби вкладати великі гроші (маю на увазі наші фінансово-промислові групи) у серіальне виробництво. Втім, позитивна динаміка є. Щодо позиції Нацради: ми підписали з телеканалами Меморандум. Це вже другий Меморандум, перший було укладено 2005 року, а другий, уточнений, – у липні 2006-го.

У Меморандумі виписані чіткі правила, за якими мають жити телеканали. Звучать вони так: якщо сьогодні ми ще можемо транслювати серіал російською і давати субтитри українською, то з 1 жовтня це вже стане неможливим – тільки українською. Канали самі взяли на себе такі зобов’язання.

Ми хочемо допомогти нашим виробникам, колегам-телевізійникам – аби для них було неможливо не виробляти ці ж серіали тільки українською мовою. І всі канали визнали, що це необхідний крок.

– Але таку практику ви обіцяли запровадити ще з 1 січня 2006 року.

– З 1 січня не вийшло. Канали самі попросили відстрочки і переконали нас у тому, що вони реально не встигають.

– Щодо виробництва... Та хай виробляють якою завгодно мовою, але ж саме Нацрада може застосувати важелі впливу для виконання закону про телебачення щодо звучання державної мови в ефірі...

– Зрозуміло, що будь-який виробник думає насамперед про те, щоби продати продукт. І, звісно, в цьому сенсі як потенційний покупець розглядається насамперед Росія. Але виробництво російською – це відмовки. Загальноприйнята в Європі практика титрування (для того, щоб не знищувався оригінальний звуковий ряд) у нас вступає у суперечність із законом про державну мову. Тому що в жодній країні Європи немає такого потужного впливу іноземної мови, як в Україні. Більше того – в жодній країні Європи немає ситуації переваги іноземної мови в телефільмах.

Особливий нонсенс – виробництво власного продукту іноземною мовою. Будь ласка, коли хочете зробити продукт назовні, то у вас технічно є дві доріжки: пишіть зовнішньою та внутрішньою мовами – як це роблять дистриб’ютори. Фільмовий продукт вони мають двома мовами – англійською чи французькою... Чому ми не можемо, виробляючи для Росії, озвучувати українською та російською? Це буде цілком нормально. Адже ми мусимо стимулювати ринок, створювати для телеканалів умови, щоби вони були зацікавлені у виробництві власного телепродукту українською – бо це так чи інакше впливає на подальшу долю телеканалів. До цього ми і заохочуємо телеканали.

Нацрада може створити більш сприятливі, лояльні умови для розвитку телеканалів, аби вони були впевнені, що завтра розвиватимуться так, як запланували. Але ринок все ж таки має якісь обмеження, тому канали можуть конкурувати один з одним – за якусь частоту, за потужністю передавача тощо. Що чіткіше та чи інша телекомпанія виконуватиме свої ліцензійні умови, то більше стимулу забезпечувати розвиток саме цієї телекомпанії буде у Нацради.

– Тобто – не батогом, а саме пряником – Нацрада домагатиметься свого?

– Буде комбінація – і батіг, і пряник. 2006 рік, узятий для розгону, показав, що особливих проблем немає. І телеканали – лідери телеринку чудово розуміють, що іншого виходу немає...

Ця розмова з паном Лясовським відбулася восени минулого року. Як бачимо, Меморандум, про який казав пан Владислав, виконується – як будь-який український Меморандум... Розмови про дублювання на телебаченні вже вважаються чи не моветоном, більше того – і без формального титрування вже обходимося. Принаймні, мультики на тому ж таки «1+1» йдуть просто російською. Що ж до серіалів, то на моїй пам’яті взагалі був чи не єдиний український серіал із чітко вираженим українським походженням – «Надзвичайний стан», у виробництві якого брала активну участь Партія зелених України (це, можливо, єдина добра справа цієї партії). Тільки там я бачила в кадрі жовто-блакитний прапорець...

Отаке маємо українське кіно.

Можливо, хтось презирливо здвигне плечима – мовляв, яка біда від того «телемила»? Не згодна. Ленінське «Кіно – найважливіше з мистецтв» варто дещо уточнити: «Найважливіше з мистецтв м’якого ідеологічного тиску, формування певних стереотипів світогляду, ба навіть – інструмент пропаганди і маніпулювання свідомістю». Глядача телесеріалів, тобто глядача здебільшого невибагливого, занурюють у вигаданий світ пристрастей, але цей світ має цілком реальні державні обриси. І вони не українські. Телеглядач не опирається такому тискові, він його майже не помічає. Але поступово звикає до пропонованої кіношної реальності, котра потім сприймається як норма і в житті.