Попри те, що українська індустрія телекіно поки що не може пишатися особливими художніми здобутками, вітчизняна кіногалузь все більш упевнено претендує на роль одного з центрів серіального виробництва на пострадянському просторі. Правда, ринкові закони доволі суворо визначають форматні пріоритети, яких змушені дотримуватися українські фахівці, щоб претендувати на комерційний успіх, – у фарватері російських колег. І все ж маємо відзначити, що форматний і жанровий діапазон українських серіалів поступово розширюється.

Генпродюсер нового міні-серіалу «Опер Крюк» і багатьох інших успішних серіальних проектів Юрій Мінзянов у публічних висловлюваннях сповідує підкреслено прагматичні підходи до своєї діяльності. Якось у своєму інтерв’ю він процитував одного із колег-продюсерів: «Ми робимо не марципани, а хліб, і він розходиться, як у голодний час». Та все ж, окрім приземленого комерційного інтересу, залишається, мабуть, ще й спокуса творчого самовираження і, зрештою, просто любов до кіно і знання кіно, які так чи інакше потребують виходу.

«Опер Крюк» – проект з розряду синефільських, неприховано (від назви до фабули і візуального вирішення) навіяних відомими голлівудськими зразками. Його прем’єра очікувалася з особливою цікавістю, оскільки ще під час зйомочного періоду серіал анонсувався як спроба поєднати високорейтинговий жанр кримінального бойовика з гостромодною стилістикою, відверто запозиченою з фільму Роберта Родрігеса «Місто гріхів», знятого, як відомо, за мотивами культових коміксів Френка Міллера.

Наскільки вдалим вийшло це поєднання в інтерпретації вітчизняних кінематографістів? Якщо йдеться про рейтинги, то можна сказати, що аудиторія прем’єрного показу «Опера Крюка» була досить значною – завдяки популярному жанру, пізнаваному виконавцю головної ролі і, звичайно, вигідному часу, який канал-замовник відвів для трансляції серіалу (у розпал вечірнього прайм-тайму).

Разом з тим, заявлені авторами художні претензії реалізувати, на думку вашого автора, не зовсім вдалося, насамперед – через неадекватну літературну основу. Пошук вітчизняного відповідника коміксової стилістики, глибоко укоріненої у заокеанську ментальність, але абсолютно чужої українському глядачеві, великого успіху не мав.

Схоже, творці «Опера Крюка» дещо переоцінили прокатні здобутки «Міста гріхів» і не врахували того, що голлівудський блокбастер компенсував культурні відмінності за рахунок суперзіркового акторського складу і супербюджету, що забезпечив відповідний масштаб і спецефектів, і рекламної кампанії.

На значно скромнішому рівні телесеріалу міцна сценарна основа відіграє (як підтверджує досвід багатьох російських та вітчизняних продуктів) дуже важливу роль. Тим часом за основу телепригод капітана Крюкова автори фільму чомусь вибрали «круті бойовики», виготовлені «окололитературной артелью братьев Аловых». Вітчизняною альтернативою Френку Міллеру стала продукція, яка за своєю художньою якістю заслуговує хіба що на екранізації у треш-жанрі, де фахова недолугість часом може компенсуватися непідробним ентузіазмом дилетантів.

От і виходить: якщо на папері автори «сміттєвих» кримінальних бойовиків ще здатні замаскувати сюжетну банальність за описами кривавих «розборок» і надмірно лаконічними діалогами, щедро пересипаними нецензурною лексикою, то на екрані сценарна недостатність призводить до фабульного мінімалізму, наївності детективної інтриги і вступає у протиріччя з намаганням продюсерів-інтелектуалів та режисерів-естетів відтворити у кадрі атмосферу класичних фільмів «нуар».

А заодно сценарна примітивність суттєво звужує можливості для акторського самовираження. Прикро, але факт: актору Ігорю Ліфанову в ролі капітана Крюкова, окрім експлуатації своєї фактури брутального мачо, грати більше особливо було нічого. Хоча знімаючись свого часу у схожих і навіть не головних ролях у багатьох кримінальних серіалах, він виглядав більш переконливим – саме через те, що спирався на твердіший сценарний ґрунт. Те ж саме стосується і виконавця іншої головної ролі – Сергія Романюка. Решта персонажів взагалі мають вигляд цілком службових фігур і практично не запам’ятовуються. Хіба що відклався в пам’яті стукач Тухлий – і то завдяки колоритній зовнішності відомого джазового музиканта Юрія Галініна, що знявся у цій ролі.

Будемо відверті – намагання створити продукт, водночас адресований споживачам вокзальних покет-буків та знавцям творчості Джона Хьюстона та Білла Уайлдера, мало не багато шансів на успіх. Навіть незважаючи на те, що з погляду режисури все зроблено на вельми пристойному професійному рівні.

Але за спробу внести різноманітність у нескінченний потік «мила», яке складає основу вітчизняного серіального продукту, його автори точно заслуговують на подяку.