Ні, таки має рацію поет Мойсей Фішбейн: цю країну хтось помилково назвав Україною.

Докази? Скільки завгодно. Берімо «Газету по-киевски» від 7 березня. Автор Андрій Манчук. Стаття «Меняем Чапаева на монархиста».

Сенс статті: вулицю імені народного героя Чапаєва збираються перейменувати на вулицю маловідомого монархіста Липинського, до того ж прихильника авторитарного ладу. Тим часом народ не знає, хто такий Липинський, тож чому треба перейменовувати вулицю, не питаючи у народу?

«К слову, фигура самого Вячеслава Казимировича Липинского также вызывает много вопросов. Этот зажиточный польский шляхтич был убежденным монархистом, и его идеологические воззрения никак не соответствуют демократическим ценностям. С 1918 года он мирно проживал на австрийских горных курортах, где основал «Братство классократов-монархистов», развивая собственную теорию о господстве сословной политической элиты. По мнению Липинского, именно она должна была сплотить украинскую нацию, выдвинув из своей среды авторитарного вождя. Довольно типичная концепция для эпохи Муссолини и рвущегося к власти Гитлера».

По-перше, «заможний польський шляхтич» Вацлав Липинський не був переконаним монархістом. Монархістом став УКРАЇНСЬКИЙ політик, історик та політолог В‘ячеслав Липинський. Причому монархістом дуже своєрідним: він виступав за відновлення у нових історичних умовах української гетьманської традиції для того, щоб об‘єднати і правих, і лівих в єдину політичну цілісність, щоб запобігти впливові сусідніх держав за допомогою того, що ми тепер звемо «п‘ятою колоною». А до політичної еліти зараховував зовсім не за породою: «Під словом «аристократія» ми розуміємо зовсім не «білу кість», а активний і організуючий елемент в кожній нації».

По-друге, у червні 1918 року Липинський приїхав до Відня не на курорт (хоча він, прапорщик Першої світової війни, визнаний потім військовою комісією «нездатним до війська через легені та серце» – відкрита форма туберкульозу), а послом Української держави. Восени 1919 року пішов у відставку. Спробував на рік переїхати до Берліна, але на вимогу лікарів повернувся до Австрії, де й помер у санаторії у віці 49-ти років. По-третє, В‘ячеслав Липинський встиг дуже чітко класифікувати фашистів як охлократів (поряд із більшовиками), які творять непродуктивний лад, що базується на насильстві та примусі, на ідеологічній обробці населення та фанатизмі. Свою концепцію класократії Липинський якраз і протиставляв охлократичним ідеологіям. Так, він ніколи не був демократом, - але тільки тому, що, на його думку, демократія була неефективно. За Липинським, реальну владу демократія дає в руки грошовим мішкам, «багатіям-плутократам», вони ж, у свою чергу, використовують народні маси і найманих з-поміж професійних політиків-демагогів для маскування свого панування. На додачу, дрібнення партій, розтягнених амбітними вождями, позбавляє їх будь-якої політичної відповідальності та дієвості, стверджував Липинський. А відтак наступне твердження Андрія Манчука не менш «правдиве», ніж попереднє: «Похоже, эта идеология по душе нынешним украинским вельможам. Они убеждены, что являются «элитой нации», имея особые привилегии перед огромной массой «простых» украинцев. Крестьяне должны пахать, работяги – работать, а правители – править».

Пробі, Липинський вважав елітою якраз «братів-хліборобів», а повновладдя таких вельмож, як теперішні українські «вожді», списував на вади демократії, яка дозволяє дурити народ, дозволяє йому тішитися ілюзіями!

Ні, я розумію, що журналіст має право абсолютно не розумітися на тому, про що він пише, але ж редактор має обов‘язок викидати таку писанину у кошик, чи не так? Тим більше – писанину, схоже, «передрану» з якогось комсомольсько-гебістського «довідника» 1970-х років...

Тепер буде по-четверте. Автор «Газети...» не помітив головного внеску В‘ячеслава Липинського до науки. Йдеться про концепцію «політичної нації». За Липинським, «основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства». Отож «приймати» до українців слід не за чистотою крові чи формою носу, а за критерієм громадянсько-територіального патріотизму. І не у формі пасивного зачудування природою чи піснями, а у вигляді активної політичної та економічної діяльності на благо всієї української спільноти: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».

Так що «никому не известный сторонник сословного авторитаризма», як пише про Липинського Андрій Манчук, навряд чи годиться бути ідеологом режиму Ющенка-Януковича. За всіх своїх вад та анахронізмів. І ще одне зауваження: Липинський дуже добре відомий ВСІМ українським ІНТЕЛІГЕНТАМ, навіть у разі, коли вони з його ідеями не згодні. Тим самим інтелігентам, яких так не любить віце-прем‘єр Дмитро Табачник, з яким фактично солідаризується «Газета...». З тією різницею, що для Табачника вони – «дуже незначна група», а для Манчука їх просто немає.

Але найсмішніше тут навіть не все це. Адже насправді НІЯКОГО ЧАПАЄВА НІКОЛИ НЕ БУЛО. Крім як у романі та в кіно. Реально існував начдив ЧЕПАЄВ; навіть книга спогадів вийшла 1932 року – «Чепаєв і чепаєвці». Потім книга була вилучена, діти Василя Івановича перейменовані, він також – на честь героя фільму... Одне слово, совдепівська фантасмагорія! І київська вулиця, названа на честь неіснуючого персонажа...

Утім, далі сміх закінчується: «На деле Василий Иванович куда более «наш»... Образ Чапаева – простого, «своего в доску» рубаки из народной среды – давно стал родным для нашей культуры», – пише Манчук. І продовжує: «Вся эта история заставляет вспомнить печально известное заседание другой «комиссии по переименованию», которая заседала в оккупированном Киеве в 1941 году. «Присваивая новые названия улицам, следует посвятить их выдающимся личностям, которые действовали в Украине в области общественно-политической, художественной и т. д.; выдающимся деятелям немецкого народа-освободителя: Адольфу Гитлеру, Герингу, Райхенау и т. д.», – вещал в те дни Отдел пропаганды Киевской городской управы. Между прочим, улицу Чапаева тогда тоже переименовывали».

Прочитаймо уважно цей пасаж ще і ще раз. Як не крути, а автор «Газети...» прямо стверджує, що «чужий» червонопрапорний тоталітаризм, тобто німецький нацизм, – це погано (і це справді так), а «свій», тобто російський більшовизм, – це добре, це щось «рідне для нашої культури», і тому символи цього, також червонопрапорного, тоталітаризму чіпати аж ніяк не можна. Хто чіпає «наш» тоталітаризм – той фашист!

Дуже знайомі речі, чи не так?

До речі, якщо Липинський був критиком демократії, невже Чапаєв (точніше, Чепаєв) був таким палким її прихильником? Чи він не встановлював залізом і кров‘ю першу на світі тоталітарну державу, яка потім стала зразком і для Муссоліні, і для Гітлера? І, якби не вбили його вчасно, чи не пройшов би він з боями Україну, видираючи хліб у селян, стріляючи «буржуазних націоналістів» і влаштовуючи грандіозні єврейські погроми (як це зробили досі офіційно уславлені і вшановані на рівні київської топоніміки будьонівці)?

«...Абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, до свого «я». Повна відсутність творчої, ...синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що греблі рве і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний – ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі…», – писав В‘ячеслав Липинський ще у 1920-х. Чи мав він рацію і стосовно дня сьогоднішнього? І чи не варто зараз вчитатися і в інші його слова: «Побили себе ми самі…Ідеї віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об‘єднуючу, вільну і незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не могла”?

Тож залишається погодитися з «Газетою...» тільки в одному: за чинного стану суспільства та ЗМІ перейменовувати вулицю Чапаєва на вулицю Липинського не випадає. Так само, як і вулицю Ентузіастів на вулицю Сергія Набоки (була кілька років тому, по Сергієвій смерті, така ідея, яку так само гнівно затаврували мешканці цієї вулиці, бо вони не знають і знати не хочуть «якусь Набоку»). Та й імені Чорновола навряд чи затишно на карті української (???) столиці поряд аж із сімома (!!!) вулицями, що зберегли в місті та приміських селищах ім‘я Ульянова-Леніна. Хіба що – коли мати на увазі Тараса Чорновола...

Ні, справді цю країну помилково назвали Україною.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників