Нове українське кіно є. Його просто треба вміти шукати. Ось одна з його особливих прикмет: якщо актори грають добре, але їхні обличчя не розтиражовані, а прізвища поки що не знайомі, це означає, що для вас грають саме українські актори. Впізнавати їх ви почнете десь за рік-півтора, якщо люди, які знімають кіно в Україні, перестануть шукати «зірок» за кордоном, а почнуть «запалювати» власні.

Ще одна особлива прикмета сучасного українського телевізійного художнього фільму – місце дії не визначене, прізвища дійових осіб універсальні, а розказана та показана історія може статися будь-де і громадянства не має. Хоча ми дивимося і впізнаємо рідний Київ.

Нарешті, третя характерна прикмета – швидше не характеристика виробника, а ознака часу. Мінімум соціальної проблематики, крові та всього, що може викликати чи відобразити суспільну напругу. Обмеження стрілянини, табу на вульгарну лексику. Простота і доступність історії, орієнтованої, попри дотримання жарових рамок, усе ж таки на сімейний перегляд.

Словом, сучасне телевізійне жанрове кіно помітно тяжіє до не кращих, але все ж таки хороших зразків старого доброго радянського. Зауважте: більшість радянських стрічок повинні були працювати на імідж стабільної держави. Зокрема, вбивство у радянському детективі – не тотальне явище, а лише данина жанру. Міліціонер – не корумпована потвора і садист, а чесний дядя Стьопа, друг, товариш і брат. Та й злочинець – не патологічна особистість, а той самий «кто-то кое-где у нас порой». Словом, не правда життя, про нестачу якої ми кричимо, а якісна видовищна розвага. Казка про торжество добра над злом, у яку хочеться повірити.

За наявністю деяких коректив спільна робота компанії «PRONTO production» та компанії «Фільм UA», - телевізійний детектив «Без особливих прикмет» (режисер Володимир Янощук, прем’єра відбулася на каналі «Інтер» 3 березня о 21.30), - цілком, на мою думку, відповідає всім названим вище характеристикам. Якщо ваш автор (і такі, як він) тяжіє до чогось більш жорсткого, це не означає, що міцно зроблений «детектив-лайт» не задовольнить моїх потреб у телевидовищі. На виробництво саме такого кіно, як я зрозумів, орієнтований виробник, у даному випадку - «PRONTO production».

Свого часу серед інших телепроектів цією командою було втілено іміджевий ролик каналу СТБ  - «Коли ти вдома». Як видається, цей слоган відповідає основним напрямкам роботи «PRONTO»: їхній глядач – утомлена і задовбана буднями людина, яка перебуває вдома на улюбленому дивані. Пристрасті такого телемана досить прогнозовні, і це непогано.

 Колись один відомий музикант пояснив, чому фанати готові роками аплодувати йому за старі пісні, але не готові сприймати нових. За його словами, це одна з ознак прагнення людини до згаданої вище стабільності, нехай окресленої чотирма власними стінами і з власною канапою в якості центру Всесвіту. Ми охоче сприймаємо те, до чого вже звикли. Тому не заперечуємо проти заяложених сюжетів, шукаючи в банальних історіях небанального вирішення теми.

«Без особливих прикмет» - класичний випадок такої історії. У сто перше нам розповідають про компанію п`яних буржуїв, яка збила жінку з дитиною. Дитина помирає, проте зв’язки одного з буржуїв допомагають четвірці друзів не просто відмазатися на суді, а ще й посадити батька цієї дівчинки на п’ять років. Вийшовши, він починає один за одним убивати своїх кривдників, проявляючи просто чудеса винахідливості та інженерно-саперної думки. А карний розшук дихає йому в потилицю.

На чиєму ви боці? Я – на боці месника (його грає Віталій Лінецький). І оригінальність сценарного рішення у тому, що вбивці дають зникнути, а міліція не особливо париться його розшуком і, відповідно, покаранням. Кіно закінчилося, зло покаране, добро з кулаками втекло, всі задоволені, можна йти спати.

У цьому розкладі зайвими виглядають, як це не дивно, головні герої – працівники карного розшуку Коновалов (Олександр Андрієнко, єдиний запрошений російський актор) і Рябінін (Олександр Суворов). До акторської гри претензій немає – акторам віриш. Проблеми, як мені здається, має сценарист. Бо є всі підстави запідозрити його в тому, що на цінностях старого доброго радянського кіно він і зупинився. Адже стилістика – це одне, а достовірність – зовсім інше.

Справа в тому, що сценарист Ігор Воронін або дуже любить міліцію, або вважає, що суспільство повинно знову полюбити її, як любила ЗнаТоКів. Актори в своїй грі дуже живі та максимально переконливі – переконливо грають запропоновані їм фотографії з дошки пошани. Навіть пістон, який сищики отримують від начальства за те, що не вберегли чергову жертву, виглядає так, ніби старенький дідусь вимушено сварить свого улюбленого онука за його зазіхання на вміст комірчини з банками варення. І якби не рівна динамічна режисура, темпоритм і драйв самої кримінальної історії, правильні чесні герої-менти виглядали б дещо комічно з огляду на те, якими ми їх звикли бачити в сучасних фільмах та серіалах.

Що таке детектив? Жанр, який дозволяє засобами масової культури швидше, ніж це зроблять високочолі інтелектуали, підняти актуальні проблеми. Не в останню чергу – соціальні. У випадку фільму «Без особливих прикмет» - соціальної нерівності та невідворотності розплати за гріхи.

Хто такий герой детективу? Індивідуаліст, цинік, неординарна особистість, яка постійно перебуває в конфлікті з суспільством. І не в останню чергу – з правоохоронними органами: величезною незграбною і корумпованою бюрократичною машиною, яка не здатна протистояти навіть злочинцеві-одинаку. Що, до речі, чітко показано в фільмі. У поліцейському чи міліцейському детективі, позбавленому радянських міфів про хорошу міліцію, навіть людина Системи в якийсь момент починає їй протистояти. Небажання діяти за інструкцією породжує конфлікт із начальством, далі – загроза звільнення, нарешті – звільнення та відсторонення від справи, водночас - загроза для життя з боку злочинця. Так, маневруючи між двох вогнів, сищик у детективі все ж таки домагається справедливості. Натомість головні позитивні персонажі у згаданому фільмі – надто позитивні і, як виявляється, зовсім не головні: вбивця-месник навіть згоден дати їм фору.

Думаю, розуміння того, що детектив повинен кусатися, - і кусати не лише буржуїв, яким усе дозволено, але й міліцію, яка береже лише їх, - незабаром прийде до тих, хто придумує кримінальні історії для кіно. Бо всі ці зауваження врівноважує, якщо не переважує, бажання та прагнення знайти можливості робити в Україні (і з громадянами України) цілком конкурентоспроможний продукт. Не будемо забувати: десять років тому в Росії телевізійне кіно врятувало так зване «велике» і з часом дало йому гарний старт. У нас буде те ж саме.