«Детектор медіа» публікує дві точки зору на документальний фільм власного виробництва «1+1» - «Жінка-банкомат». Автори обох рецензій зазначають, що фільм піднімає гостру для України проблему жінок-заробітчанок за кордоном, але не відповідає на питання про причини її виникнення. Але Марина Бердичевська та Андрій Кокотюха по-різному формулюють «головну правду» «жінок-банкоматів», яка залишилася за кадром.

Документальний фільм власного виробництва «Жінка-банкомат» (автор Акім Галімов, режисер Ганна Яровенко), показаний в ефірі «1+1» 26 серпня, вивів з медійної тіні соціальну тему та проблему, яка насправді лежить на поверхні, більше того - давно валяється під ногами й регулярно потрапляє в новини. Погодьтеся, цей медійний парадокс складно пояснити. Ось топ-новина про те, що українські заробітчани щороку перераховують додому, в Україну, понад 2 мільярди євро. Інша новина - їхні грошові перекази хочуть обкласти податком, аби наповнювати бюджет на Пенсійний фонд. Але хто вони такі, ці люди, чиї сукупні статки, як виглядає, цілком здатні конкурувати з заробітками підприємств Рината Ахметова, ми не знаємо.

Точніше - українці знають про своїх земляків-заробітчан усе. Й навіть більше того, що може розказати телевізійний документальний фільм. Ці знання ще років десять тому почали тиражуватися у вигляді малотиражних книжечок, переважно - жіночого авторства. І на сьогоднішній день українськими соціальними романами з самодостатніми назвами «Гастарбайтерки» та «Мама по скайпу». Жанр творів визначається як true-story, тобто - правдива історія. Їхніми героїнями стають не лише заробітчани, точніше - заробітчанки, а й у ширшому розуміння - жінки та молоді дівчата, котрі протягом усього сюжету зазнають страждань, потерпають від принижень, терплять образи та побої, і все - заради досягнення якоїсь примарної мети.

Хорошого кінця в правдивих історій не буває за визначенням такого формату. Але ваш автор, сам будучи автором кількох таких історій, написаних, звісно ж, під жіночими псевдонімами - коли жінка пише про страждання жінки, в це краще віриться, - переконався: порівняно з іншими книжками, що видаються в Україні, та на фоні не раз озвученого загального падіння ринку попит саме на  true-story впевнено зростає. Отже, телебаченню давно пора знімати про поневіряння заробітчанок не сюжети на кілька хвилин, а серйозну документалістику. Що, власне, команда «1+1» і спробувала зробити.

Між тим, тринадцять років тому, у бутність свою журналістом «Сніданку з 1+1», я кілька разів підступав до цієї теми впритул. Правда, переслідуючи зовсім іншу мету - розвеселити чи бодай потішити глядачів ранкового ефіру, як того вимагав формат. Коли шукав тему, зачепився за фразу: «У нас є село, де живуть самі мужики». Оп-па, парубоцьке поселення! А раптом пощастить легенько присмачити це гомосексуальними натяками? Група піднялася раненько, вирушила в путь, та нічого не вийшло: чоловіки, на яких полювала наша камера, поховалися в хатах. Це було вже не село без жінок - ми бачили село без людей.

За пару місяців, уже в іншій західній області, ще одне «холостяцьке» село таки вдалося зняти й зробити сюжет - та веселого й навіть кумедного там нічого не було, окрім уже або ще п`яних мужиків у кадрі. Ті, хто лише почав алкогольний ранок, посилали нас туди, куди ви подумали, кидаючись камінцями. Зате ті, хто вже добряче прийняв, охоче давали інтерв'ю, скаржачись, як погано без жіночок. У сусідньому селі теж були заробітчанські двори - проте, як я розумію лише тепер, то були рідкісні випадки, коли в гарно відбудованих хатах жили зі своїми родинами самі господині, котрі змогли зупинитися й знайти собі роботу тут, в Україні.

Фільм «Жінка-банкомат» - про тих, хто зупинитися не зміг і вже не зупиниться ніколи. До речі, на мою думку, сам фільм запізнився на ті самі десять років. Адже почалося це все не тепер, і тему слід було орати відразу. Проте... що значить - запізнився? Що би помінялося? Жінки перестали би масово виїздити в Італію на заробітки? Вони почали би повертатися назавжди? Невже, підхопи телебачення тему раніше, на цей процес вдалося б якось вплинути? Поки що телебачення не заміняє собою державу.  Тож озвучення мільйонам глядачів проблеми, про яку вони знають давно і яку, між нами, проблемою не вважають, цю саму проблему не вирішить.

У чому вона полягає? Не конче вмикати телевізор і переглядати екранізовану true-story, аби озвучити її.

Ланцюжок виглядає так. Спершу в містах та селах України зникає можливість заробляти на життя. Не нормально заробляти - просто заробляти, мати засоби для існування. За якійсь час жінки середнього віку, більшість із яких - розлучені, бо їхні чоловіки не збираються шукати заробітків, тільки п`ють (хоча де беруть гроші - для мене загадка, і я помру, не знайшовши відповіді), вирішують поїхати за кордон, на заробітки.

Так уже зробили їхні родичі та сусіди, і щомісяця передають мамам та онукам гроші. За що ті й живуть, роблять ремонти, купують меблі, одяг. Якщо при цьому в родині ще є формальний голова, тобто - чоловік, із яким з невідомих причин не розлучилися, він на ці гроші випиває. Поза камерою нашій групі в згадані вище часи мужики розповіли: за ці ж гроші вони знімають проституток на «стометрівках». І жінки ніби про це знають.

Та на цьому ланцюжок не уривається. Наскрізна тема «Жінки-банкомата»: ось зароблю на нормальне житло - все, зав'язую й повертаюся, то «к`єжко працюю й велика бідося є». Але є житло, відбудована та напакована всім двоповерхова хата, маленька Італія. Далі, виявляється, треба заробляти на житло дітям. Потім - їм на навчання. Тим часом - і це посилка, яку автори фільму зробили основною, у родичів, насамперед дітей, соціальних сиріт, як їх ще називають, формується до матерів відверто споживацьке ставлення. З часом вони починають поводитися так само, як ліниві татусі, діючи та відселені: гуляти, пити, вживати наркотики. Доля матерів, котрі - увага! - все ж таки працюють, заробляють та передають гроші додому, нікого з цих дітей не приваблює. За кордон, у ту ж саму Італію, вони напевне готові їхати лише туристами. Правда, не прозвучало, ким вони хочуть працювати і чи хочуть взагалі...

Так, проблема, поставлена в «Жінці-банкоматі», для нинішньої України гостра й актуальна. Відтак десь на тридцятій хвилині перегляду зловив себе на думці: героїні - різні, історія в кожної ніби своя, але ці історії, зведені разом, одноманітні. Жодна з жінок, котра говорить на камеру, не сказала нам нічого такого, про що б уже не говорила її товаришка по нещастю. Так, саме нещастям вважають українки своє добровільне перебування на чужій землі, на панщині. Але я прикинув: доглядаючи немічного сеньйора, українка мого віку, тобто, трошки за сорок, має 250 євро на місяць. Трошки більше, як 2 500 гривень. Усе це пересилає додому.

Аналогічну суму вона може мати на місяць, повернувшись в Україну й так само пашучи, мов тяглова коняка. І є підозра, що кожна з жінок це розуміє. «Щоби стати жінкою-банкоматом, не обов`язково зараз кудись їхати», - погоджується продюсер фільму Наталка Якимович. Чому ж тоді майже ніхто не хоче назад, хоч говорить про це постійно, жаліючись, що не бачать дітей роками?

Автори «Жінки-банкомата» раз по раз наголошують: ці жінки видають гроші, поки не зламаються. І не звучить: а чому вони так хочуть зламатися? Особливо ті, хто вже досягнув якоїсь первинної мети, і вдома, у власній хаті, злиднів уже немає... Коментувати таку поведінку, таку життєву настанову мушу не я, а фахівець-психолог. І то не один.

Бо, як дають зрозуміти автори фільму, проблему соціального сирітства й споживацького ставлення до матерів можна було би хоча би частково зупинити. Варто лиш, аби ці мами нарешті повернулися назад назавжди. Що треба для остаточного повернення й чому немила чужина, де ніхто нікого не тримає в полоні, насправді стає наркотиком - і нам, журналістам, а головне, заробітчанкам та їхнім рідним ще треба довго й старанно пояснювати. Поки що - у фільмі «плюсів» - відповіді немає.

Фото надане прес-службою «1+1»