Не треба було їхати на черговий «Майдан» Данила Яневського у цю неділю. Ох, не треба... Бо ж тепер не тільки Йосип Вінський, Тарас Чорновіл та Олександр Баранівський, а й лідер НРУ, екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк дивитиметься на мене скоса. А, між тим, я тільки повторив та деталізував те, що говорили на адресу політиків люди, котрі зібралися у центрі Києва і намагалися навіть не докричатися, а доволатися до тих, хто сидів у студії. Але, попри прямий ефір, політики їх не чули. І певна частина політологів також...

З іншого боку, не поїхати на «Майдан» аж ніяк не випадало. Адже, дивлячись минулого четверга «Я так думаю» Ганни Безулик (можливо, «дивлячись» це надто сильно сказано, швидше – час від часу звертаючи увагу на певні фрагменти розмови між депутатами й експертами), я просто-таки перечепився об просту, як граблі, річ. Політики, які репрезентували владу, чомусь вважали дострокові парламентські вибори замахом на демократію, спробою державного перевороту – одне слово, жахіттям, яке відволікатиме український народ від першочергових завдань з розвитку економіки. Опозиціонери чомусь не надто переконливо протестували, а головне – обидві сторони вели розмову про те, що, мовляв, найважливіше – це домовленість еліт чи, навпаки, відсутність такої домовленості. Хтось із опозиціонерів заперечив – нам, мовляв, немає з ким домовлятися, владні структури загарбані людьми безчесними, які працюють на власні кишені, а не на Україну! Цю думку заперечив один із експертів, Андрій Єрмолаєв, – мовляв, якщо раніше всі владні й опозиційні групи несли в собі деструктивний елемент, якщо опозиція і зараз не здатна запропонувати конструктивну програму, то до влади, нарешті, прийшла прагматична національна буржуазія. І не треба їй заважати – вона зробить усе, як треба.

Я навіть очі протер: це ті, хто сидить «на трубі» або живе з експорту сировини і металопродукції низького ступеня обробки – національна буржуазія? Взагалі-то така буржуазія, якщо не вдаватися до занадто наукових визначень, завжди у постколоніальних країнах живе з бізнесу, який працює на внутрішній ринок, отже, зацікавлена у максимальному зростанні платоспроможного попиту на цьому ринку, інакше кажучи, у формуванні потужного середнього класу й у тому, щоби в країні було поменше злидарів. А «труба» та експорт технологічно простої продукції – це речі, які можуть обслуговувати та виробляти навіть не наймані працівники, а закріпачене бидло, раби, бранці поліційної (або, що в цьому випадку те саме – мафіозної) держави. Про який «національний капітал» ідеться? Яка це, до біса, національна еліта, якщо вона не вкладає щонайменше третину своїх прибутків у розвиток країни, її культури та науки? Яка в уряду «прагматика», коли він уже зруйнував українське зернове господарство і власними руками викинув Україну з п‘ятірки провідних світових експортерів збіжжя (аби «правильні пацани» за безцінь скупили зернове господарство), а одночасно підвищив на чверть ренту з видобутку нафти, що зупинило роботу цілої низки вітчизняних свердловин, – фірмам стало невигідно добувати власні вуглеводи, дешевше завезти російську нафту і тим збільшити залежність країни від зовнішніх чинників?

Єдиний, хто на тлі тієї публіки тримався нормально, це Вадим Карасьов. Він розповів політикам і, головне, широкому загалові про дуже специфічний вид домовленостей еліт – корупційний еквілібріум, коли різні еліти (чи різні групи еліти) номінально змінюють одна одну при владі, але діє негласна домовленість про певні правила гри, точніше, «дерибану» бюджету та «очищення» кишень співгромадян за допомогою владних важелів. На жаль, не договорив Вадим Карасьов, що такі корупційні політичні рівноважні системи, коли позірно все наче змінюється, наче одні партії приходять іншим на зміну, але насправді для рядового громадянина все залишається без змін, притаманні передусім країнам «третього світу», і серед них – постколоніальним державам. Хоча Україна й заперечує свою належність до «третього світу», говорячи: «Ми – Європа!», але ж куди подінешся від постколоніальної дійсності? Отож де, як не у нас, практично реалізуватися корупційному еквілібріуму, в якому братимуть участь чи не всі політичні сили, принаймні, провідні?

От і захотілося поїхати кудись, щоб у прямому телеефірі сказати кілька речей. По-перше, що дострокові вибори – це зовсім не заколот, не злочин, не гріховне порушення стабільності суспільного життя, а нормальний інструмент політики, причому політики цивілізованої, і не обов‘язково чекати, поки кризові явища зроблять такі вибори неминучими – краще їх використати, щоби завбачливо розв‘язати певні нагальні суспільні проблеми. Але, як і будь-який інструмент, ці вибори слід використовувати вміло – он у Німеччині 1932-33 року пройшло аж п‘ять виборів, у тому числі кілька позачергових парламентських – і виборцям набридла демократія, вони підтримали тоталітарних політиків (додайте до нацистів і радикальних націоналістів ще й комуністів – буде понад 60% голосів). Аби сказати це, мені вистачило виділеного на «Майдані» часу.

По-друге, я відчув потребу сказати політикам – усім, й опозиційним, і владним – що вони, тобто наша «еліта», живуть у якійсь іншій країні, змальованій офіційною статистикою та «закритими» соціологічними опитуваннями (у таких опитуваннях, закритих від критики з боку колег, які високі рейтинги деякі соціологи не намалюють тобі за гарні гроші!), а тим часом в реальній Україні росте недовіра до влади як такої, до державних інституцій, до політичної верхівки, яка гордо називає себе «елітою». Але виявилося, що на «Майдані» це і без мене сказали: й експерт Костянтин Матвієнко, і народ, що з‘юрмився біля телекамери на Хрещатику, волаючи «Ганьба!» на адресу усіх політиків. Я тільки продовжив думку інших – і зрозумів, що політики таки справді глухі, незалежно від своєї партійної належності. Ні, звичайно, різниця існує: провладна публіка глуха на обидва вуха, опозиційна – на одне, але хіба така політична еліта потрібна країні?

По-третє, хотілося сказати, що однією з фундаментальних підвалин демократії є ротація еліт відповідно до національних (=загальногромадянських) інтересів. У деспотичних державах, в тому числі й у сталінському СРСР, такі ротації відбувалися, але з примхи деспота. У країнах розвиненої демократії постійно відбуваються часткові інституційні зміни у середовищі владних еліт, оскільки повна заміна останньої небажана, щоби не зруйнувати спадкоємність влади і стабільність країни (хоча, звичайно, є й винятки, особливо під час масштабних криз, як це сталося у США часів «нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта). Нарешті, у країнах «третього світу», особливо постколоніальних державах, можливий іще один варіант ротації еліт – коли всі чинні політичні сили «зависли» у стані корупційного еквілібріуму і займаються тільки набиванням власних кишень чи в силу інших причин неспроможні розв‘язувати реальні завдання національного розвитку, коли «верхи» не служать «низам», не мають з ними контакту, глухі до їхніх потреб, – тоді «низи» радикально розв‘язують проблему, усуваючи геть усю чинну політичну еліту. Це доводиться робити часом інституційними, а частіше позаінституційними методами, які ще звуться революціями.

В принципі, революційна зміна еліт може бути складовою демократичного процесу, а може призвести до диктатури і навіть тоталітаризму. Як тут ляже карта – невідомо. От якраз 90 років тому провідні політичні сили Російської імперії домовлялися, маневрували, виробляли хитромудрі плани проведення реформ і часткової ротації еліт – а тут хлібні черги у Пітері, масові маніфестації робітниць, війська їх розганяють, а одна напіврота лейб-гвардії Волинського полку на чолі з унтер-офіцером Тимофієм Кирпичниковим відмовляється це робити. А далі унтер Кирпичников домовляється ще з кількома унтерами (під гаслом «а пішли вони всі на ...!»), хлопці чіпляють великі червоні банти на груди і ведуть своїх вояків стріляти ненависних усім городових. До солдатів приєднуються студенти і частина молодшого офіцерства (з тих же студентів, агрономів, учителів), потім робітники... І в результаті за кілька днів Російській імперії, як то кажуть, жаба цицьку дає. Всі хитромудрі плани політиків руйнуються, виникає з якоїсь політичної потойбічності Ленін на броньовичку (станом на лютий 1917 року, нагадаю, партія більшовиків мала тільки близько 4000 членів), ну, а як процес пішов далі, добре відомо...

Але! У Польщі знайшовся Пілсудський, у Фінляндії – Маннергейм, і там свої Леніни не пройшли. Можливо, за трохи іншого перебігу подій зберегла би свою незалежність та демократію й Україна. І навіть у разі пізнішої її окупації Радянським Союзом (як це сталося з Польщею) загальна ситуація в країні була б уже зовсім іншою. Але нічого не зробиш: революція, до певної міри, – лотерея.

Так от, саме ці думки я теж хотів донести до політиків і до загалу. Але тут уже не вистачило часу, вдалося сказати лише кілька речень. Хіба влізеш поміж тих, хто носить депутатські значки? Хіба їм – за кількома винятками – цікаво те, що насправді діється в країні і в головах людей? Хіба вони переймаються уроками історії, в тому числі й типологією революцій?

Хотів би помилитися, але, здається, наша політична еліта таки загралася. А тому виникає загроза (і водночас спокуса) провести радикальну ротацію еліт. Певен, що, можливо, не такими словами, але про те ж зараз, у момент, коли пишеться ця стаття, говорять тисячі людей. Серед них абсолютна більшість не прагне (як і автор цих рядків, до речі) потрапити у нову політичну еліту, але, ясна річ, вистачає і нових бонапартів та робесп’єрів. А це вже досить небезпечно.

Але, з іншого боку, значно небезпечнішим може стати збереження при владі чинних політичних еліт, які переймаються чим завгодно, крім українських національних інтересів.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників