Після відомих і малоприємних не лише для професійної спільноти подій на каналі ТВі постійно ловлю себе на думці: вмикаючи його нинішній, чиню щось проти честі, гідності й порядності. Навіть коли в широко анонсованих нових проектах цього каналу задіяні люди, котрих знаю давно й ніби з непоганого боку. Тим не менше, коли Facebook проанонсував, що на «новому ТВі» у, знову ж таки, новому проекті «Ч/Б» його ведучі, поет і культуролог Андрій Бондар і рок-музикант Тарас Чубай, говоритимуть про масову культуру, я перемкнув свій телевізор на цей канал 11 червня о 21.00 - і хай пробачать мене шановані колеги з «першого складу ТВі»!

Тема розмови мені справді дуже близька, а крім, власне, каналу ТВі, до її обговорення системно ніхто не звертався. Принаймні, на моїй пам'яті. Коли це було попереднього разу, точно не скажу. Але масова культура стала темою одного з випусків програми «Гра в слова й не тільки». Тоді, намагаючись не спізнитися на початок, я теж ввімкнув телевізор... Виявилося, що для ведучих Ірини Славінської та Віталія Гайдукевича масовою культурою стала класична музика. Здається, тоді йшлося про скрипалів, та наразі готовий помилитися. В будь-якому разі, я переконався: що таке масова культура, кожен розуміє по-своєму.

Знаючи, що Андрій Бондар ставиться до масової культури не надто позитивно, натомість Тараса Чубая за всіма формальними ознаками можна до неї віднести, я чекав як не суперечки, то бодай нового змісту подібних безкінечних розмов. Зокрема, потирав руки, готуючись почути від рокера Чубая щось на зразок того, що «рок - це вам не попса», хоча як Чубаю з Вакарчуком, так і Шнуру зі Стасом Михайловим однаково потрібні повні зали та стадіони.

Нічого подібного не почув. Навпаки, з вуст гостя, доктора філософських наук Тараса Лютого, прозвучало підтвердження, що на Заході, де розвинена індустрія розваг, Мадонна й група Metallica перебувають по один бік барикад. Рокери й попса не гризуться між собою, а мають кожен свого продюсера й заробляють гроші на людських смаках та вподобаннях. А по той бік барикад - справді незалежні, представники «індепенденту», й не лише в музиці. Котрі, грубо й спрощено говорячи, просувають себе самі. Проте - це вже від себе! - ці незалежні дуже хочуть стати «залежними», натрапивши на свого продюсера й ставши на свій конвеєр із виробництва продукту для задовольняння інтелектуальних потреб мас.

Інша річ, що ці самі маси поділяються на різні інтелектуальні групи. Точніше, на групи з різними потребами в інтелектуальному продукті. Отут Чубай, Бондар та гість програми пан Лютий таки спромоглися запропонувати дещо новий зміст розмови, котра, як на мене, практично неможлива в країнах із розвиненою індустрією розваг. Мова, звісно ж, про Захід. Там насамперед виникає питання: «Кому це можна продати?», і відповідь на нього знайшла низка достойних людей. Серед яких - Браян Епштейн, продюсер The Beatles, та Пол Ротшильд, продюсер The Doors.

Поділ на попсу та все інше походить корінням із СРСР, де нормальний розвиток книжкового, кіно- та музичного ринків регулювали не бізнес та реальні потреби мас, а ідеологічна доцільність. Те, що було під забороною, йшло в андерграунд. Відповідно, саме воно вважалося виявом справжньої культури. Не попса - хоча гроші за вхід на квартирники, перегляди піратських копій «Рембо. Перша кров» та «Еммануелі» все ж таки старанно збиралися. А значний пласт книжкової попси на чорних ринках коштував теж чималих грошей.

Доволі вдалим, як на мене, рішенням Чубая та Бондаря була відмова від протистоянь «масове - елітарне». Бо нема такого елітарного, котре за кількістю поширених копій не претендує на масовий статус. Насправді така площина розмови вже виглядала би снобізмом. Натомість гість Тарас Лютий запропонував іншу модель: розділити масове й популярне. Відразу наголосивши на тому, що феномен попси - чисто пострадянський. Знову додам від себе: його, напевно, придумали ті, хто нині запустив у соціум теми «фашизму - антифашизму», коли фашизмом (читай - попсою) називають те, що не подобається як окремій особі, так і політичній групі, натомість антифашизм (читай - елітарне) має надзвичайно потворне, жорстоке, злобне й тупе лице обмеженого в усьому індивіда. Здатного лише виконувати команду «фас», не реагуючи на «стоп», і я переконаний: подібні «антифашисти», збираючись купою, не слухають/не читають/не дивляться навіть того, що прийнято визначати як попсу.

Головний підсумок розмови виявився для мене, людини, що давно цікавиться масовою культурою та її сегментами й тенденціями, дещо несподіваним. Виявляється, масове - це те, що насаджується згори. Тобто, масштабні проекти, розробники яких вирішують за маси, на яку забаву їм слід витрачати кошти, аби збагатити транснаціональні корпорації. Сюди ж відносять створення нових трендів, котрі, відповідно, відпрацювавши своє, благополучно оголошуються «ацтоєм» і ховаються без почестей. Натомість популярне - це те, що людям реально подобається, і таких людей доволі багато. Тобто, саме велика кількість споживачів популярного часто дезорієнтує - і популярне помилково називають масовим. Оскільки, визначаючись із будь-якими поняттями, завжди треба зрозуміти, де зло абсолютне, а де - менше, то в фіналі розмови її учасники вийшли на те, що масова культура - зло більше, ніж популярна. Адже краще, коли широкі маси вирішують для себе самі коло своїх уподобань, ніж коли за тебе це роблять «дяді».

Словом, усе ніби добре. Аби не виникло й традиційно не лишилося без відповіді питання, яка роль у цьому всьому відведена Україні. Омріяний «свій шлях» веде в нікуди. Точніше, до так званого культурного гетто, де щодня наживо відтворюється анекдот: «Старий, вітаю з новою книжкою, я її вчора купив! - А, так це був ти, старий?». Лишається зробити вибір між форматами «Американська мрія» та «Русскій мір». Тобто, між справді популярним та масовим у визначенні Тараса Лютого. Між тим, чого ми хочемо, й тим, що нам насаджують. Проте при очевидності вибору для нормальної людини існує той самий, до певної міри тваринний і не завжди безпідставний страх розчинитися в чомусь, втратити ідентичність.

Отут на перший план мусить вийти адаптація. Те, про що казав в одному з інтерв'ю колега Вахтанг Кіпіані: «Не ми вигадали джинси, але ми їх носимо. Не ми вигадали ложку, але ми нею їмо». Поки українська влада за весь час від початку Незалежності так і не спромоглася ані створити умови для розвитку «популярного», ані придумала й не нав'язала свого «масового» (крім «мовного закону» й «антифашизму», звісно), варто було б придивитися до того, що популярно в світі - й перенести це на наш ґрунт. Адаптувавши до українських реалій та створивши свій колорит. Не так давно я ілюстрував цю тезу в одній із подібних розмов доволі простим прикладом. Коли в 1970-1980-х роках французьке популярне кіно вирішило дати бій експансії Голлівуду, у Франції почали знімати таке саме кіно, як у Голлівуді, тільки дія відбувалася на вулицях Парижа, а героями стали Ален Делон і Жан-Поль Бельмондо.

Зрештою, перші кроки колись уже робилися. Тарас Чубай згадував першу «Червону Руту» - 1989-го, один із шансів прорватися, котрим не скористалися. Популярна культура - і при цьому не маскульт, відповідає всім прийнятим на Заході вимогам - і водночас українська. Завершивши випуск піснею «Сервус, пане Воргол!» на вірші закарпатського Петра Мідянки, лідер рок-групи «Плач Єремії» підтвердив: рок-музика, сегмент популярної культури, котра виникла не в Україні, цілком може мати й таки має питомо українське втілення.